Красний Сад — чорний сум

Смерть прийшла у Страсний понеділок

Напевне не випадково польські поліцаї з німцями вибирали для каральних акцій проти мирного волинського населення дні, особливі для православних християн. На Гончий Брід вони напали на третій день Водохреща, у Красний Сад увірвалися у Страсний понеділок Великого посту. І в ці святі дні, коли не те що проливати чужу кров, а й навіть говорити щось зле на ближнього свого не можна, люди чинили найбільші свої злочини, порушуючи одну з найголовніших Христових заповідей: «Не убий». Чому так — одному Господу відомо. Вбивці взяли село у кільце, вбивши спочатку тих, хто порався на городах й полях. Йдучи від двору до двору, знищували всіх, хто траплявся під руку. Кого добивали багнетами, кого вилами. Гинули цілими родинами, від старого до немовлят. Уціліли лише ті, кого не було на той момент у селі, або хто встиг надійно заховатися. Із 114 мешканців наклали головами 103 красносадівців. А через кілька днів по тому розграбоване село навіки пішло за вітром і вогнем у вічність.

Про трагедію Красного Саду в радянські часи навіть не згадували. Окрім тих, кому пощастило вижити, та їхніх нащадків. Не було занесене воно й до списку знищених у роки війни волинських сіл, назви яких викарбувані на меморіалі Слави в Луцьку. І лише у 1992 році волинський письменник і журналіст Петро Боярчук вперше у своїх публікаціях розповів про події у Красному Саду того фатального передвеликоднього понеділка. Тоді ж вперше вголос були вимовлені прізвища тих, над ким і досі висить ярлик ворогів народу, — керівника районного проводу ОУН–УПА В’ячеслава Новосада та його бойового побратима Антона Мельничука. Перший з них народився і жив у Красному Саду, другий — у сусідньому Чорному Лісі. Вони товаришували з дитинства, ходили до однієї школи, були членами молодіжної організації ОУН «Юнак». Коли почалася Друга світова війна, молодь із довколишніх сіл об’єдналася у спілку «За вільну Україну», яку очолив Славко. Йому на той час було лише 17, Антонові — 21. Та найбільше поєднала їх спільна трагедія — їхні села спалили поляки. В’ячеслав уцілів дивом — сховався у хліві, накрившись гноєм і соломою, а його мама заскочила до льоху й заховалася за бочкою, нагорнувши на себе буряків. Втративши свої родини та домівки, хлопці взяли зброю до рук. Боївка Петруся (псевдо Новосада) завдавала великих клопотів не лише районному, а й обласному НКВС. Вона очищала села від так званих «стрибків», не давала можливості грабувати селян, особливо — проводити хлібозаготівлі, щоб годувати Москву.

«Аби знищити боївку Петруся, послали з Луцька 40 відбірних кадебістів, які мали великий досвід боротьби з упівцями. Коли повстанці відпочивали в одному із сіл, зрадник доповів про це в райвідділ НКВС. Невдовзі туди прибули бойовики з області, було зігнано багато возів. Саме в них заховалися енкаведисти, притрушені сіном, і непомітно в’їхали в село. Троянський кінь спрацював — повстанців захопили зненацька. Новосада і Мельничука, контуженими і пораненими, відправили до Луцька на тортури та допити», — так відтворив картину захоплення повстанців, за розповідями старих чекістів, відомий волинський історик, кандидат історичних наук Володимир Григорович Дмитрук, від якого я вперше почула про цих хлопців.

Нереабілітовані довічно

Судячи з того, як з ними розправилися, вояки УПА трималися мужньо. І на різдвяні свята 1945 року Луцьк став свідком їх публічної страти. Щоб вона мала потрібний виховний ефект, на ринкову площу зігнали учнів старших класів, студентів, службовців. Заради цього припинили роботу в установах та навчання. «УМ» сім років тому писала про цю страту (матеріал «Коли настане ера українського милосердя?»). Їх привезли на ринкову площу двома критими вантажівками з «будами». Двері відчинилися й люди побачили в кузовах двох молодих хлопців, босих і в самих сорочках, з табличками на грудях. Їм накинули петлі на шиї, і машини майже одночасно рушили з місця. Одна з мотузок раптом тріснула під вагою тіла вішальника, і той упав на замерзлу землю. Скориставшись розгубленістю конвою, він устиг піднятися з колін на ноги і вигукнути щось у натовп. За розповідями очевидців страти В’ячеслав Новосад устиг крикнути: «Україна мене не забуде! Україна буде знати правду про нас! Слава Україні!». Його знову заштовхали в петлю, та мотузка обірвалася вдруге. Натовп охнув. Уже майже мертвим нещасного втретє запхали у зашморг. Ще три дні й три ночі два тіла на шибениці під посиленою охороною енкаведистів наводили жах на Луцьк...

Вони й досі не реабілітовані українською фемідою. Через те ні історики, ні журналісти не можуть ознайомитися з їхнiми кримінальними справами. Справи Новосада й Мельничука , як сказали мені свого часу в архівному відомстві обласного управління СБУ, тоненькі й малоцікаві, з чого можна зробити припущення, що нічого з хлопців у тюрмі не вибили. Верховний Суд України постановою пленуму від 13 січня 1995 року (тобто рівно через півстоліття від дня страти) практично не змінив вирок свого радянського попередника, лише трохи перекваліфікував статті. Новосад був засуджений до розстрілу (хоча його повісили ) за ст. 54–1а — зрада Батьківщини, та ст. 54–11 КК УРСР — за організаційну діяльність, спрямовану проти радянської влади.

Щодо Антона Мельничука, то його Військова колегія Верховного Суду СРСР засудила до вищої міри покарання — повішення, з конфіскацією майна майже за ідентичні злочини (тільки ст. 54–1б — зрада Батьківщини, вчинена військовослужбовцями). На рахунку Антона — три підірвані мости. Злочини проти радянської влади й досі не мають строків давності, хоч ми вже більш як двадцять років живемо не в СРСР, а в незалежній Україні. Хоча у світі лише злочини проти людяності не мають строків давності. Мельничуку й Новосаду інкримінували також убивства та пограбування мирного населення. Тоді виникає закономірне запитання — чому їх не судили саме за ці злочини, адже в Кримінальному кодексі УРСР були відповідні статті (ст.ст. 138, 141, 170). Проте в основу звинувачень лягли терористичні акти, а саме підрив мостів та комунікацій, що є контрреволюційними злочинами. Саме цього та бойових дій проти енкаведистів влада не могла пробачити повстанцям.

«Прости гріхи і винуватцям»

Лише в цьому контексті стає зрозумілим, чому Красний Сад у радянські часи піддався повному забуттю. Слава «бандерівського» села закріпилася за ним iще на початку 40–х років. Кажуть, саме через це польські поліцаї, одягнені в німецьку форму, 19 квітня 1943–го не шкодували ні старого, ні малого. А наговорила поліції про українське повстанське село начебто сусідня польська колонія з красивою назвою Маруся. І карателі вирішили поставити на опальному селі вогняну крапку. Згодом згоріла у вогні помсти й Маруся. Чимало дослідників так званої волинської трагедії відправною точкою українсько–польського конфлікту в роки війни вважають липень 1943–го, коли загони УПА почали операції проти польських поселень. І тільки після цього, мовляв, поляки у відповідь почали відплатні акції. Дата нищення Красного Саду та багатьох інших сіл спростовує цю версію. Бо вже навеснi населені пункти Луцького та Горохівського районів стали потерпати від нападів та розправи польських поліцаїв. Тобто саме тоді було кинуто сірник, від якого влітку розгорілося неабияке полум’я міжнаціонального протистояння, коли людей знищували тільки за те, що ти українець або поляк. 11 липня були знищені польські мешканці Павлівки (Іваничівський район), де у 2003 році президенти України Леонід Кучма та Польщі Александр Кваснєвський відкрили перший меморіал загиблим полякам, вимовивши слова взаємного прощення. Пам’ятник українським жертвам Красного Саду, знищених на чотири місяці раніше, ніж у Павлівці, встановлено через дев’ять років — весною 2012–го. Великою мірою це стало можливим завдяки позиції обласної влади і голови ОДА Бориса Клімчука. На меморіальній дошці написані дуже мудрі слова: «Вічна пам’ять невинним жертвам польсько–українського міжнаціонального конфлікту, мученицькою смертю умерлих 19 квітня 1943 року мешканців українського села Красний Сад, що тут квітувало. Святий Боже! Ти знаєш їх поіменно, прости їх. Прости гріхи і винуватцям їхньої смерті. Даруй їм воскресіння і вічне життя. Нащадки»...