Тяжкий хрест отця Івана

Біда — без попередження

Упритул до 1 січня йому не було за що нарікати на долю. Навпаки, житейська дорога стелилася рівною, осмисленою, духовно зорієнтованою. Після закінчення Київської семінарії УПЦ КП і висвячення отець Іван удостоївся похвали ієрархів за невтомну, впродовж кількох років, душпастирську діяльність у столичній області. Йому пропонували залишитися на фінансово дуже привабливій парафії в «царському» селі, де мешкали відомі політики й бізнесмени, проте він забажав повернутися на рідне Прикарпаття. Тут довірили старовинну церкву святого архістратига Михаїла у Глушкові, розташованому неподалік райцентру Городенка. На парафію доїжджав із селища Чернелиця, де душа в душу жив із красивою і доброю дружиною Галиною, уродженкою цих місць. У сім’ї підростало двоє гарненьких доньок — Людмила і Світлана.

Ніщо не віщувало біди. Та вона, як завжди, прийшла несподівано — у перший день 2001–го, який вважається початком третього тисячоліття. Ієрей Іван Теремко старенькими «Жигулями» повертався з Глушкова. На півдорозі зупинила хурделиця, далі легковик тягнули трактором. Проте домашнє тепло і затишок невдовзі довелося залишити — під вечір зателефонував схвильований отець Дмитро Стефанюк, котрий не міг добратися до Чернелиці, і попросив виїхати йому назустріч кіньми.

Господь у полі душу не прийняв

Що було далі — з розповіді о. Івана: «Я звернувся до колишнього паламаря, і він погодився виручити. До Вільхівців ще сяк–так їхали напівзаметеною дорогою, а потім знялася така хуртовина, якої ще ніколи не доводилося бачити. Рухалися навпомацки, орієнтуючись по стовпах лінії електропередач, аж поки зовсім не збилися на манівці. Раптом коні по черево провалилися в якесь болото. Я зіскочив із саней і набрав повні черевики льодяної води. Поки ми ворохобилися, аби випхатися на твердий ґрунт, я перестав відчувати нижні кінцівки — вони примерзли до взуття. Вибратися з болота ми так і не змогли. Довкола творилося неймовірне снігове жахіття. Ніч, здавалося, не мала кінця–краю. Під ранок фірман рушив по допомогу, бо я не міг ступати ногами.

Минуло ще півдня. Довкола — мертве царство. Згодом з’ясувалося, що фірман таки добрався до села, але не міг пояснити, де мене залишив. Спираючись на коліна й лікті, я повз, а куди — один Бог святий знає. Почало темніти. Вибився із сил і зрозумів: це — кінець. Помолився востаннє і попросив: «Прийми, Господи, мою душу». Страху не було, навпаки, відразу відчув якесь полегшення. На дні свідомості лише промайнула думка — замерзаю. Крізь дрімоту звідкись ніби почувся гул двигуна. Не знаю, як я підвівся і замахав руками, сподіваючись на допомогу. Мені здавалося, що кричу, та з горла виривалося ледь чутне хрипіння. На щастя, то були не галюцинації: трактор справді тягнув до райцентру машину «Швидкої допомоги» — у хворого стався приступ апендициту. Слідом, колія в колію, їхав бензовоз, водій якого мене й запримітив. У салоні «швидкої» мені зробили кілька ін’єкцій, розтерли спиртом. Я зрозумів, що житиму, проте не усвідомлював критичності свого становища. Попросив рятівників, аби довезли до першої–ліпшої хати, де я зігріюся чаєм і піду додому, бо в Чернелиці через моє зникнення зчинився переполох. Натомість доправили до райлікарні і помістили в реанімацію. На ранок наступного дня від обмороження почорніла шкіра обличчя, рук і ніг, набрякло тіло. Мене негайно забрали в опіковий відділ обласної клінічної лікарні.

Там я пробув цілих три місяці. Медики сказали, що чекатимуть, поки ноги «дадуть» сигнал, по яке місце їх треба ампутувати. Два тижні не вщухали страшні болі. Потім ліву ногу відрізали одразу, а праву, добираючись до живого, стісували, як стовбур дерева. На операційний стіл лягав п’ять разів по три години. Та ще не знав, що хірурги, крім ніг, готувалися ампутувати мені й руки, обморожені на 85 відсотків. І тут вочевидь уже втрутилося Боже провидіння. Тодішній завідувач опікового відділення Тарас Масляк вирішив трохи зачекати, і руки, на превеликий подив, почали відходити. Зібрався консиліум. Професори старшого віку переконували, що за своєї практики такого зцілення ніколи не бачили. Може, казали, це сталося тому, що я своїми руками багато разів тримав чашу під час Богослужіння. Що б там як, а руки вціліли. Правда, деякі пальці трохи покручені, але вони — свої, справжні. Роблю ними все, як до трагічного випадку».

Обом смертям на зло

— Отче, а чи не навідували вас сумніви, що муки, які так довго і стоїчно терпіли, могли стати марними?

— Завдяки виявленим тоді силі волі та терпінню я тепер цілісінький день на ногах — від світанку до заходу сонця. Хоча справді був момент, коли усвідомлював своє майже безвихідне становище. Почувши про наміри хірургів ампутувати руки, сказав своїй дружині Галі: «Я недієздатний, а ти ще молода. Їдь додому — мусиш ставити на ноги наших двох доньок. Не хочу бути вам тягарем без рук і ніг. Доживатиму віку в якомусь притулку для безнадійних інвалідів». Мої слова її образили. Відповіла, що нізащо не залишить мене самого. Упродовж трьох місяців Галя була в лікарні поруч. Я дуже схуд: з 90 до 45 кілограмів. Вона сама пересаджувала мене з ліжка у візок і навіть носила на руках. Зрештою, її присутність врятувала мене від другої смерті.

— Що з вами ще сталося?

— Відчуття, що ось–ось залишу цей світ, пережив двічі: перед порятунком у полі і в обласній лікарні. Одного недільного дня в мене миттєво відібрало руки, почало холонути тіло — я кудись провалювався. На Галин крик прибігла медсестра і нашпигувала якимись уколами. Якби в ту хвилину поруч не виявилося дружини, то того б таки дня мене не стало. А так поволеньки видряпався. Німецькі фахівці, котрі тоді працювали у волинському Ковелі, мене ще раз прооперували і аж тоді припасували протези.

— Окрім родини, відчували ще чиюсь підтримку?

— Людська доброта найбільше зігрівала мою душу й зболене тіло. Першим відгукнувся греко–католицький священик отець Ігор Левицький. Потім допомогу запропонували представники влади й бізнесу, парафіяни різних конфесій Прикарпаття і навіть із Київщини. Ліки коштували страшенно дорого, тому наші родинні заощадження «розтанули» відразу. Та й тепер мушу міняти протези через кожні півтора–два роки. Їх вартість — понад 4 тисячі доларів, а моя пенсія з інвалідності — 1005 гривень. Без допомоги добрих людей і Божої підтримки я б не підвівся з інвалідного візка.

— Перепрошую, отче, але мушу поставити й таке запитання. За весь час, що минув після 1 січня 2001–го, не закрадалася думка про несправедливість мук і випробувань, що випали на вашу долю? Ви ж усе свідоме життя присвятили служінню Господу і його милосердна рука могла б відвести від вас ту страшну біду?

— Знаєте, те, що я пережив, допомогло глибше зрозумів суть слів Ісуса Христа: «Коли хто хоче йти за мною, нехай себе зречеться, візьме щодня на себе хрест свій і йде за мною». Кожному випадають певні випробування — комусь легші, комусь важчі — які Бог дасть. І за те треба йому дякувати. Подолавши їх, людина по–іншому цінує радість життя, красу дарованого нам світу. Тому всім, хто звертається до мене за порадою, кажу: будь–які випробування треба сприймати смиренно і терпляче, але ніколи не здаватися. Це важливо усвідомлювати й рідним людини, котра зіткнулася із серйозними труднощами, бо непотрібність подвоює катастрофу. Треба спокійно оцінювати ситуацію і шукати вихід. Розумний вихід є завжди».