31 травня 1997 року в Києві президенти України та Російської Федерації підписали Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та РФ (т.зв. «Великий договір»). Документом, зокрема, передбачено, що «Високі договірні сторони будують відносини одна з одною на основі принципів взаємної поваги, суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або загрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, додержання прав людини та основних свобод, співробітництва між державами, сумлінного виконання взятих міжнародних зобов’язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права». Підписання договору і справді було унікальною подією — і тому, що відбулося в Києві, і з огляду на зафіксовану в ньому рівність сторін. А скільки разів за 15 років РФ порушувала ці положення (маємо на увазі й антиукраїнські заяви найвищих посадовців, і Тузлу, і «газовий» шантаж, і заборону на ввезення української продукції), не підрахує, либонь, жоден математик.
1 червня 1878 року датовано повідомлення «Література українська, заборонена російським урядом», яке його автор, Михайло Драгоманов, представив літературному конгресу, що відбувався в Парижі під головуванням Віктора Гюго. Документ був реакцією на Емський указ 1876 р. Водночас представлений Драгомановим документ містить вичерпну панораму історичних подій, на тлі яких відбувалося поневолення України Росією. «Починаючи від Петра І, царям удається звести нанівець рештки козацьких вольностей. У 1765 р. земля гетьманів була підкорена царській владі. З наказу Катерини ІІ в 1775 р. знищено й саму Запорозьку Січ. Чим більше царська централізація знищувала політичну автономію України, тим більше потрапляли народні маси у чимраз тяжче ярмо дворянства...» — зазначає Драгоманов, закінчуючи своє повідомлення такими словами: «Ми хочемо тільки винести на денне світло цю кричущу несправедливість, жертвами якої ми стали в Росії, і впевнені, що конгрес не залишиться байдужим до наших скарг і знайде спосіб нам допомогти». На жаль, ці слова більшість європейських політиків не почула й досі.
1 червня 1962 року було оприлюднено ухвалену напередодні постанову ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР про підвищення цін на м’ясо (на 30%), м’ясні продукти та масло (на 25%) з метою «сприяння швидкому зростанню продукції тваринництва». Постанова викликала масові протести населення, що відбувалися в різних куточках совєтської імперії. Найбільш гострою виявилася акція в Новочеркаську (Ростовська обл.) Тут 1 червня на найбільшому в місті підприємстві — електровозобудівному заводі розпочався стихійний мітинг під гаслом «М’яса, молока, підвищення зарплати». Робітники припинили роботу й звернулися із закликом про підтримку до інших підприємств. До «бунтівного» міста терміново вилетіли члени Президії ЦК та секретарі ЦК КПРС Козлов, Мікоян, Іллічов, Полянський, Кириленко, Шелєпін. Коли страйкарі з портретами Леніна та червоними прапорами зібралися біля міськкому партії, проти них були кинуті війська, які відкрили вогонь. Розправа комуністичної влади над робітниками тривала багато днів, людей судили та розстрілювали, місто було оточене, зв’язку з ним не було, вбитих ховали в різних місцях, і не лише в Новочеркаську, щоб приховати масштаби трагедії. Це ж треба: вкотре лицемірно відзначити 1 травня як день солідарності трудящих, встановлений у пам’ять розстріляних бозна–коли чиказьких робітників, а через місяць розстрілювати своїх.
4 червня 1775 року царське військо під началом генерала Текелія оточило Запорозьку Січ. Катерина ІІ давно точила зуби на Запоріжжя, але через російсько–турецьку війну 1768—1774 рр., в якій запорожці як військова сила дуже були потрібні Росії, відклала свої загарбницькі плани. Тепер же за вказівкою цариці Текелій зруйнував Січ і заарештував козацьку старшину. Кошового Петра Калнишевського вивезли до Соловецького монастиря; ув’язнений там, він дожив до глибокої старості. Військові клейноди, зброя та документи були загарбані, а землі запорожців почали переходити до рук царициних фаворитів, згодом колоністів. До 1784 року поміщикам було роздано близько 4,5 млн. десятин землі. Зруйнування Січі остаточно поховало домовленості, з яких виходив за 120 років перед тим у своїх Статтях Богдан Хмельницький.
Далі буде.
Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ,
письменник