Костянтин Грубич: Поєднати комерцію і соціалку — непросто

25.05.2012

Телевізійна творчість Костянтина Грубича строката: і в програмах для дітей знімався, і відзначеним «Телетріумфом» кращим репортером став, і «Глухоманія» у його біографії була, і «Смачна країна». Останні роки тележурналіст — захисник прав споживачів на каналі «Інтер». Ведучий і керівник проекту «Знак якості» розповідає про особливості своєї роботи і те, як його знання про продукти стають прикладними

Чому рекламодавці розірвали контракт?

— Костянтине, 500–й випуск «Знаку якості» вийшов іще позаминулого року. Не виникає бажання кардинально змінити якщо не тематику, то хоча б формат споживацького проекту?

— Уже маємо 800 програм і за час існування проекту кілька разів міняли якісь деталі.

Не таємниця, я не хотів іти на цей проект узагалі. Після «Смачної країни» на «Плюсах» хотілося чогось іншого. Я вважаю себе за суттю публіцистом, документалістом, розумію технологію виробництва телепрограм: як зняти, скомпонувати, подати. Коли дивлюся те, що показують на ТБ, переконаний, багато чого можу зробити краще. Із задоволенням робив би зараз програму подорожей Україною чи народне ток–шоу.

Утім, коли вже кинув якір у «Знакові якості», маю бути відповідальним: і за команду — на всіх стадіях задіяно до 30 чоловік, і за власне проект. Взагалі, слава Богу, що роблю програму, яка поза політикою, поза розвагами, в якій присутні професіонали своєї справи.

— Які зйомки для «Знаку якості» запам’яталися найбільше?

— Найцікавіше мені робити власні журналістські сюжети на виробництві, показуючи технологічний процес і людей, які при цьому задіяні. Це звучить нескромно, але можна говорити про те, що я єдиний на вітчизняному телебаченні, хто розробляє жанр з умовною назвою «живе» виробництво.

В аналогічній «Знаку якості» російській програмі рейди на виробництва робили зірки. Там і відомих облич більше, і, напевно, ресурсів. Якби ми залучали знаменитостей, зйомки розтягувалися б у часі і проект став би дорожчим. Тому вирішили, що на заводи їздитиме ведучий. Займаюсь цим уже 5 років.

Від початку я поставив собі планку — сюжети з виробництв робити цікавими. Але чим далі, тим складніше вишуковувати родзинки і показувати ракурси, яких наш глядач не бачив до цього. Скажімо, про молокопродукцію за весь час ми показували 50 чи 60 програм, тому розкопати щось для наступної — непросто. Звичайно, я можу використати архів зйомок випуску про кефір для програми про молоко, але не роблю цього, бо це вже халтура.

— Скільки часу витрачається на виробництво однієї програми?

— Ми одночасно працюємо над 16–18 програмами. Від появи задуму до монтажу й озвучки кожного випуску проходить у середньому близько двох місяців. Знімаємо «шматочками». Корективи у процес може вносити навіть метеоситуація: заздалегідь на четвер у сонячну погоду на Хрещатику запланували відзняти сюжет про морозиво, а пішов дощ, тому всі плани треба оперативно міняти. Народну дегустацію, заразом 15–16 видів продукції, знімаємо тільки вночі, бо вдень паралізуємо роботу супермаркета.

Трапляються винятки, коли окремий сюжет програми свого часу чекає з півроку, бо то тему переносили, то чогось не могли закупити. Але таке відео є сюжетом «тривалого зберігання»: виробництво ковбаси за цей час не змінилося.

— Чи траплялося, що виробники протестованої у програмі продукції скаржилися на вас керівництву каналу?

— Гнівні листи пишуть, обурюються, сваряться. Був випадок, коли навіть рекламні бюджети забирали через те, що, начебто, ми образили виробника, чия продукція не стала лідером тесту. Після тієї конфліктної ситуації вирішили, що у програмі не тестуватимемо алкогольних напоїв. Поєднати інтереси комерційного каналу і соціальний проект — непросто.

— У яких площинах ви співіснуєте зі споживчими інституціями й об’єднаннями? Не конкуруєте?

— Періодично ми їхніх представників запрошуємо як експертів чи консультантів. Конкуренції бути не може, до неї ще далеко. Добре, що після кільканадцяти років роботи захисників прав споживачів, до яких причисляємо і себе, люди хоч етикетки на товарах почали читати, а не, як раніше, без розбору купували все підряд. Тепер споживач уже став трохи перебірливим. І в цьому є мізерна, але наша заслуга. До появи в ефірі «Знаку якості» я не бачив, щоб покупці ходили у магазин зі збільшувальним склом і писали у записнички, які продукти гарної якості.

«Можливо, повернуся у дитяче мовлення, коли буду у віці діда Панаса»

— Ви починали працювати на телебаченні у редакції дитячих програм. На відстані 15—20 років здається, що раніше контенту для дітей надавали більше значення?

— Дитяче мовлення завжди жило за залишковим принципом. Хоча й за радянських часів, коли на першому місці була ідеологія, дитячу редакцію не балували статусом пріоритетної. Зараз, коли діє заборона на рекламу в дитячих програмах, — не буде якісних проектів для дітей. До речі, уже виховане ціле покоління журналістів, які вважають, що дитяче мовлення — це непрестижно. І це також проблема. Взагалі, не знаю, чи варто повертатися до виробництва дитячих програм загальнонаціональним каналам. Здається, акуальніші нішеві мовники для дітей. Вони в Україні є.

Я особисто у дитячу редакцію ще УТ–1 потрапив випадково. І не жалкую, що згодом почав займатися іншими темами. Можливо, повернуся у дитяче мовлення, коли буду у віці діда Панаса. Мені здається, що з дітьми з екрана телевізора мають говорити або майже ровесники, або вже бабусі і дідусі.

— Головну телевізійну нагороду — «Телетріумф–2006» — ви отримали за репортерство. Чи вважаєте саме цю діяльність у своєму журналістському житті найкращою?

— Той «Телетріумф» був для мене несподіванкою. Це був рік ейфорії від Помаранчевої революції. Було багато журналістів, які могли претендувати на звання найкращого репортера. Обрали мене — журналіста, який не робив політичних сюжетів. Мене не пускали у політику, у «ТСН» були люди, які спеціалізувалися на цій темі. Глибоко копати мені не дозволяли. Але мої сюжети відрізнялися від інших тим, що мали людське обличчя. Через рік–два уже всі почали робити щось подібне. Не знаю, тоді відзначили мене особисто чи новий напрям — як зараз це називають, «інфотеймент». А найкращими у мене були всі творчі періоди. За жоден мені не соромно.

— Ви викладаєте спецкурс про авторські проекти в Університеті культури. Чому саме у цьому виші? І чим відрізняються студенти факультету (тепер інституту) журналістики Національного університету імені Тараса Шевченка, який ви закінчили, від тих, хто навчається «у Поплавського»?

— Не можу сказати, що я прагнув бути викладачем. Просто спочатку я, як і інші телеведучі, був штатним працівником «Інтера». Потім усіх вирішили вивести зі штату. І свою трудову книжку, щоб не переривався безперервний більш ніж 20–річний стаж, я прилаштував в Університеті культури. До того ж Михайло Михайлович Поплавський, з яким ми дружимо, відколи він приходив у програму «Вибрики», не раз мене кликав викладати.

А студентів Університету культури переслідує неоднозначна репутація цього вишу, їх по–іншому сприймають у редакціях. Але в усіх навчальних закладах є талановиті діти. Уміння залежать не від місця навчання, а від того, що Бог дав, і від того, як ти працюєш над собою. Серед слухачів мого спецкурсу я вже бачу кількох студентів, які можуть відбутися у журналістиці, і думаю про те, що їх можна залучити до роботи у редакції на каналі.

Мені цікаво працювати з молодими (так дивно — з молодими, неначе мені так багато років). Я їм кажу: якщо після нашої розмови хтось задумається і не піде на телебачення, це буде найцінніше, у чому я вас переконав. На телебаченні ти не несеш корону, як багатьом спочатку здається, корона тебе тисне. Це, якщо ти працюєш над серйозним проектом, велика відповідальність перед усіма, хто з тобою в одній команді: від режисерів з адміністраторами до водіїв, операторів і спеціалістів монтажу; а ще копітка робота. Якщо ти справжній телеведучий — це пекельна робота.

ПОЗА ЕКРАНОМ

«Якщо з’являються зайві кілограми, почуваюся, ніби злочинець...»

— Костянтине, озброєні знаннями з програми «Знак якості», ви самі купуєте продукти для сім’ї? Чи дослухаються до порад про якісну і здорову їжу ваші 15–16 річні діти?

— Якщо не у відрядженні, продукти купую я. І дружина знає, що таке магазинні прилавки. Є товари, які ми оминаємо або купуємо вкрай рідко. Наприклад, напівфабрикати, солодощі, будь–яку випічку, навіть хліб ми купуємо дозовано — на бутерброди синові. Практично не купуємо солодких напоїв. Дуже рідко — ковбасу перевірених брендів, виробництво яких я бачив і знаю.

Чіпси, снеки, проти яких я виступаю у родині, мої діти можуть зрідка з’їсти десь на стороні. «Макдональдс» у нас міг бути пару разів на рік, а зараз ми його взагалі переросли. Від таких спокус у сучасному місті зовсім встояти не можна. Сам такий! Але знаю, що є шкідливим для здоров’я, й особистим прикладом показую дітям, як правильно харчуватися. За молодшу доньку ми з дружиною навіть побоюємося, бо вона аж надто серйозно як для її віку переймається здоровим харчуванням, навіть нас, дорослих, контролює. Найменше дослухається до порад син, ображається, коли намагаємося його пічкати кашами, — а він їв би смажену картоплю 5 разів на день. У відповідь я кажу: «Виростеш, сам будеш вирішувати. А поки що дбатимемо про здоров’я».

— Чи можете назвати перевірених виробників продуктів?

— Не можу, бо це може бути сприйнято як реклама. «Знак якості» не співпрацює з рекламодавцями. У мене є контракт і з каналом, і з совістю — як завгодно це називайте. Якщо я назву, скажімо, улюблений м’ясокомбінат, то інші, м’яко кажучи, образяться, а можливо, навіть подадуть судовий позов. Непідкупність у моїй ситуації — це не гучні слова, а можливість залишатися у професії, у нинішній програмі. До речі, я не маю права зніматися у рекламі, хоча пропозиції постійно надходять.

— Ви не приховуєте, що заради здоров’я та гарного вигляду і на голові стояли, і щодня не менше 2 літрів рідини випивали. Продовжуєте усе це робити?

— Так, і зараз стою на голові, і слідкую за харчуванням, п’ю багато води, не вживаю цукор. А почалося усе років 5 тому, коли з сім’єю ми поїхали на море. На початку відпустки у Новому Світі під Судаком став на ваги і побачив не надто приємну для себе цифру. Ми жили на горі, 2 тижні я ходив, плавав у морі, але ваги зафіксували ще +1 кілограм. Тоді, коли проти нинішньої ваги було на 20 кг більше, я серйозно задумався, що щось треба робити. Мені не здавалося, що я супер–товстун, але були вже кілограми, що заважали жити: мені важко було зійти на гору, я уві сні хропів. Найперше — вичитав про так звану японську дієту. Відмовився від солодкого, солоного, від алкоголю на 2 тижні, їв тільки визначені продукти у зазначених пропорціях (яйця, овочі, фрукти, яловичину) пив негазовану воду — і за перші 14 днів схуд з 80 до 70 кілограмів.

Але все це було по–дилетантськи, допоки у мене, уже ведучого «Знаку якості», не виникли проблеми зі шкірою обличчя — а це, коли працюєш перед телекамерою, суттєво. Спочатку я думав, що проблеми почалися через часте нанесення гриму. Коли вибрався нарешті до дерматолога (на початку року випали 2 тижні без зйомок), лікар переконав, що всі проблеми, які бачимо зовні, — «ростуть» ізсередини. Мені зробили обстеження, дали фахові поради. Відтоді я змінив стиль життя і ставлення до себе і їжі. До речі, для мене важливим контролером є ваги. Хоча лікарі радять заради психологічного спокою не «приростати» до них, я навпаки — відчуваю дискомфорт, якщо кілька днів поспіль не зважуюся.

Якщо у мене з’являються зайві 1–2 кг, я почуваюся, ніби злочинець, по відношенню до себе. Бо при моїй схильності до повноти набрати вагу дуже просто: за пару застіль із моєю улюбленою смаженою картоплею, надміром жирної їжі, солодкої, борошняних виробів. Але треба залишатися у професії, треба дітей підняти. Робити це можна тоді, коли здоровий. А запорука здоров’я — це правильна вага.