Щоразу, коли ступаєш по бруківці Старого міста, стає трохи не по собі. Десь тут, під товстим шаром асфальту, покояться тисячі розстріляних в'язнів, яких знищували поспіхом і хоронили теж поспіхом. Якою ж цинічною була влада, яка дозволила їздити й ходити по кістках. І як же треба було ненавидіти свій народ, щоб у стінах Луцької тюрми, в'язнів якої розстріляли енкаведисти 23 червня 1941 року, розмістити музичне училище, щоб у колишніх камерах, де приймали муки і смерть тисячі безневинних волинян, звучала музика. Аби заглушити пам'ять і спомини цих стін, витравити зі свідомості навіть згадку про злочин, скоєний тут 23 червня, на другий день війни...
Здавалося, схаменулися: виїхало музучилище із Луцької тюрми. Нині тут обживаються монахи чоловічого монастиря. На центральний вхід тюрми-монастиря все ще дивиться Паша Савельєва — пам'ятник їй поставили у сквері якраз навпроти. Хоча довкола долі героїні Другої світової війни, відважної підпільниці, яку начебто живцем спалили німці, продовжують ходити нав'язливі чутки про те, що вона жива-здорова і проживає чи то у США, чи в Канаді. Нібито хтось із наших там її бачив і нібито син Паші вже бував у Луцьку і дуже дивувався, побачивши пам'ятник мамі. Як би там не було, але національно свідома громадськість міста давно виступає за те, щоб пам'ятник Паші Савельєвій перенести тихо-мирно в інше місце, бо стоїть він на найбільшому похованнi розстріляних в'язнів. На кістках збудовані і післявоєнні будинки, розташовані неподалік тюрми. Савельєву «переселяти» не поспішають. Сподівалися, що зроблять це цьогоріч до відкриття пам'ятника розстріляним в'язням Луцької тюрми, якого чекало місто п'ятнадцять років. Але місце для пам'ятника влада вибрала сама, як і сам макет пам'ятника. Символічний хрест розмістили на вільному майданчику між католицьким костелом і приміщенням ПТУ, що викликало неоднозначну реакцію у лучан. Безрезультатними залишилися пропозиції заборонити рух транспорту в цій частині Старого міста, що є історико-культурним заповідником. Бо якщо немає змоги перепоховати й ідентифікувати останки розстріляних в'язнів, яких ще живими засипали у нашвидкуруч викопаних ямах та вирвах від німецьких бомб, то хоча б не тривожити їх прах і не плюндрувати. Доречніше було б спорудити тут невеличку капличку, щоб родичі загиблих могли прийти помолитися, поставити свічечку за упокій душ невинно убієнних. Принаймні це було б по-християнськи. Але й далі ходимо та їздимо по кістках.