Успішний хід коровою

Якби півтора року тому букмекери запропонували мешканцям Дитятина спрогнозувати перспективи Володимира Слободяна — нового власника їхньої занепалої ферми, навряд чи хтось зробив би високі ставки. Здоровий селянський глузд й апокаліптичні картини тутешньої постколгоспної дійсності ніяк не налаштовували на оптимістичні прогнози. Господарська діяльність у селі з населенням півтисячі осіб жевріла лиш у цих занедбаних корівниках спілки «Рідна земля», де мучилося 130 тварин. Біля них, як мокре горить, відбували трудову повинність (яка зарплата — такі й зусилля) зо два десятки дитятинців. Іншої, не оплачуваної з держбюджету, роботи в цьому найвіддаленішому поселенні Галицького району не було. Та що там зайнятість простих селян — третина з 16 обраних у 2010 році депутатів місцевої сільради не мали постійних заробітків.

Чи міг тоді хтось повірити в те, що тридцятирічний підприємець з–під Івано–Франківська, котрий у тваринництві робив перші бізнес–кроки, прийшов сюди надовго і всерйоз? Виявляється, дива можливі.

Корми — всьому голова

Нині у відремонтованих корівниках чисто і затишно: звичну ще донедавна «підстилку» з кізяків замінила суха солома. Та найголовніше — тварини вже оговталися від колишньої спілчанської «дієти». Корми тепер із годівниць не ви­бувають — їж від пуза. Доярки та доглядачі чималого стада, котре за короткий час збільшилося втричі, теж підбадьорилися. «На цю ферму я прийшла в 1988–му, коли вона ще належала колгоспу «Перше травня», — хвалиться телятниця Галина Геращенко, багатодітна матір, яка виховує п’ятеро хлопчиків і двох дівчаток. — Скажу чесно: такого порядку, умов та оплати праці, як зараз, не було ніколи. Тепер добре і тваринам, і людям. Звісно, роботи побільшало, та нею варто дорожити. Хочу, аби й мої дітки, коли підростуть, прийшли сюди працювати. Вони залюбки відвідують ферму і допомагають мені поратися біля теляток. Щойно закінчаться уроки в школі — вони вже тут як тут».

Дехто з аграріїв старої школи ніяк не може повірити в реальність змін, що відбулися у Дитятині, та факт залишається фактом. «Майже чотириразове підвищення продуктивності дійного стада — передусім результат правильної годівлі, — пояснює Володимир Слободян. — Найбільше коштів вкладаємо якраз у посів якісних кормових трав німецької селекції. Дідівські методи господарювання здали в архів і тепер ні на йоту не відступаємо від науково обґрунтованої технологічної схеми: кожна корова на певному етапі отримує ті корми, які в цей час їй найбільше потрібні. Стан тварин, їхній раціон, надої та інші важливі параметри контролюються в комп’ютерному режимі. Отже, при невеликих капіталовкладеннях та дбайливому ставленні від тих самих корів, що недавно давали лише по 5–6 літрів молока на добу, тепер отримуємо в середньому по 20 літрів. По надоях ми вже наздогнали ДП «Ямниця» — визнаного лідера молочного скотарства на Прикарпатті».

І чужому научайтесь

Ще одна суттєва складова успіху, на якій кілька разів особливо наголошував новий власник, — постійний, від моменту придбання дитятинської ферми, супровід фахівця–консультанта. «Моє завдання у цьому проекті — знаходити й оцінювати критичні точки на фермі, а потім поетапно, крок за кроком, витягувати «скалки», які стримують продуктивність корів, — приєднується до розмови ветлікар Віталій Степанович. — Чи можна тут розраховувати на успішний бізнес? Поза всілякий сумнів. Я вивчав досвід ведення цієї галузі, побувавши у США, Канаді, Ізраїлі, країнах Центрально–Східної Європи, і дійшов однозначного висновку: таких родючих земель і сприятливих кліматичних умов, як у нас, немає ніде. Єдине, чого нам бракує, — мудрої державної підтримки молочного скотарства. Для цього урядовцям та парламентаріям не треба винаходити, як це вони люблять робити, новий агропромисловий велосипед — достатньо вивчити й адаптувати до наших реалій хоча б досвід сусідньої Польщі, де вже досягнули продуктивності полів, за якої один гектар забезпечує ефективне утримання однієї корови».

Поки що ж «мудра» державна політика щодо підтримки виробників молока в Україні зводиться до декларацій–обіцянок, на які всерйоз ніхто не розраховує. Коли на черговій сільськогосподарській нараді один з очільників Прикарпаття, захоплений несподіваним ренесансом дитятинської ферми, запитав її рятівника, чим влада може йому допомогти, Володимир Слободян без тіні лукавства відповів: «Якщо можна — не заважайте. Не мучте нас нарадами й перевірками».

Вовчий апетит переробників

Звичайно, як економіст із двома дипломами і практик із десятирічним стажем самостійної роботи в аграрному бізнесі, зокрема в рільництві, він, перш ніж братися за нову для себе справу, ретельно все прорахував. Передусім зважив очевидні й приховані ризики молочної галузі. «У цивілізованих державах фермери знають, що базові для них показники — вартість дизпалива, аміачної селітри, закупівельна ціна на молоко — впродовж року–двох можуть коливатися не більш як на 5 відсотків, — стверджує він. — Отже, зарубіжний фермер на цей період розраховує стратегію стабільного розвитку. У нас же неможливо скласти реальний бізнес–план на півроку. Ще на початку весни я гадки не мав, що переробники молока додумаються знизити закупівельну ціну на цілих 40 відсотків. У нас на фермі, зважаючи на збалансований раціон годівлі, немає сезонності: добовий, так би мовити, «споживчий кошик» корови взимку і влітку обходиться приблизно в 25 гривень. Логічне запитання: якщо переробники постійно дбають про свою рентабельність в межах 30—40 відсотків, то чому вона має бути значно нижчою у тих, хто забезпечує їх якісною сировиною? На жаль, держава ніяк не впливає на цей дисбаланс ціноутворення».

Миритися з диктатом власників великих молокозаводів Володимир Слободян не збирається, інакше не варто було б і братися за цю справу. Його пріоритети на найближчі 5 років — досягнути власного щодобового виробництва 20—25 тонн молока, спорудити свій сучасний молокопереробний завод та налагодити реалізацію продукції з брендом безсумнівної репутації. Якщо все піде за наміченим планом, половина сімей Дитятина також матимуть стабільну і добре оплачувану роботу.

Ферма не пахне парфумами

Звідки ж він узявся — такий молодий і тямущий? Батько Володимира, фермер із приміського, що біля Івано–Франківська, села Угринів, уже два десятиліття господарює на 50 орендованих гектарах. Змалку він привчав сина працювати біля землі не тільки руками, а й головою. П’ятикласником хлопець «осідлав» купленого батьком китайського тракторця і почав заробляти свій перший скромний капітал. Під опікою глави сім’ї він пройшов успішний вишкіл від механізатора до комерційного директора. У 20–річному віці Володимир подякував батькові за науку й подався у вільне підприємницьке плавання.

«Сільськогосподарський бізнес — особливий вид діяльності, займатися яким кожен бажаючий не може, — переконує Володимир. — Цю справу треба досконало знати і любити. Більше того — любити фанатично, займаючись нею цілодобово, з перервою лише на сон. Щоденно бути на фермі, вбирати в себе запахи, далекі від парфумів Шанель чи Крістіан Діор, — не всім до душі, навіть молодим бізнесменам, які мріють про великі гроші. І їх зрозуміти можна: значно приємніше сидіти в затишному офісі з елегантною секретаркою чи обговорювати вигідні контракти у фешенебельних ресторанах. Тому кожен має чітко знати всі нюанси справи, за яку береться всерйоз, і зважувати свої можливості».

За півдня кореспондент «УМ» зазирнув із Володимиром у найвіддаленіші закутки ферми, потоптався по вкритих соковитим смарагдом зразкових пасовищах і майже втямив технологію «молочного» успіху. Та на завершення мій невтомний гід несподівано запропонував: «Хочете, покажу найцікавіше?» — «Невже ми ще чогось не бачили?» — здивувався.

Коли завернули за лісосмугу, дещо прояснилося. На тамтешньому полі, орендованому Слободяном–молодшим, у всій красі виявляв себе потужний трактор американського виробництва, куплений у кредит. Піднімаємося крутими сходинками до високої кабіни комфортного, як «Мерседес», «Кейса». Співрозмовник вмикає двигун, і слідом за нами у добре вгноєну ріллю лягає елітне зерно кормової кукурудзи. «Це я люблю найбільше, — зізнається Володимир. — Сидів би отак за кермом цілісінький день — і сіяв. Аж ні — треба думати про все господарство. Я ще з юних літ визначив для себе життєве кредо «У що віриш — того досягнеш». І знаєте, спрацьовує».