Візитку музею — вітряки — нарешті відреставрують. (Фото Володимира ЗАЇКИ.)
Минулими вихідними у Києві проводжали вівчарів на полонину. Це традиційне для західних гірських регіонів України дійство відбулося в столичних міні–Карпатах — однойменній експозиції в Національному музеї архітектури та побуту України, що в Пирогові. Не вдалося довідатися, звідки на дійство прибули вівці, а от вівчарі приїхали аж із самої Колочави, що на Закарпатті. Той, хто цього дня завітав до музею, поринув у життя справжнісінького гірського села: слухав українських пісень, частувався традиційними карпатськими стравами — бограчем та баношем, спостерігав за виготовленням овечого сиру та роботою майстрів традиційних карпатських ремесел. «Не всі кияни мають змогу поїхати в Карпати, тож ми постаралися, щоб Карпати приїхали до киян», — каже Вадим Логвінов, заступник директора з питань господарської діяльності. Тепер, наголошують у музеї, цікаві свята в скансені відбуватимуться постійно. Такою є політика новопризначеного три місяці тому 36–річного директора, який обіцяє зробити все, аби Пирогів, який в останні роки зазнав небувалого занепаду, став ще цікавішим для відвідувачів.
«Рідко хто, побувавши в музеї один раз, повертається туди ще і ще. Значить, маємо зробити так, щоб відвідувачам було цікаво до нас повертатися», — каже генеральний директор скансену Дмитро Заруба. До того ж рідко хто з відвідувачів заходить у віддалені куточки цього українського села. Як правило, доходять до Співочого поля і «падають». А музейникам же є що показати і там! Особисто я була в музеї разів десять, проте лише під час прес–туру минулого тижня відкрила для себе дивовижну дерев’яну церкву в експозиції «Карпати». Її розкішний іконостас просто вражає!
Для того щоб відвідувачі відкривали для себе музей знову і знову, в скансені вже розробили новий план заходів, згідно з яким тут практично щовихідних відбуватиметься якесь свято. Окрім традиційних Івана Купайла, Масляної, можна буде побачити й нові дійства. Нещодавно, наприклад, відтворили прадавнє свято Ярила (або першої борозни), цими вихідними влаштували Дні українських Карпат. Окрім того, в скансені регулярно походитимуть виставки робіт народних майстрів. А ще тут започатковують практику майстер–класів від народних умільців. Якщо хочете знати, як розписувати писанки, плести з соломи, вишивати, ліпити свищики — отже вам, сюди, в Пирогів.
Варто сказати, що новопризначеного Дмитра Зарубу не одразу сприйняли як у музеї, так і в журналістському середовищі. Адже на посаду гендиректора він потрапив iз посади заступника голови державної служби туризму і курортів України. Проте, як сам запевняє, з музеями справу мав і раніше. «Як радник міністра, я півроку вивчав стан музеїв, допоміг перевести заповідники до сфери управління Мінкульту. Особисто займався переведенням Нацмузею в Пирогові до міністерства. Тож коли мені запропонували його очолити, я вже знав багато аспектів його роботи», — каже Дмитро Заруба. Молодий директор і справді став тим сучасним менеджером, якого так бракувало скансену, що останніми роками став перетворюватися на музей дров. Йому швидко вдалося об’єднати колектив, який за минулого керівника розділився на два ворогуючі табори. А також навести мости співпраці зі спонсорами та меценатами. Адже з фінансуванням у музею критична ситуація. «Минуле керівництво не заклало в бюджет на цей рік кошти навіть на комунальні послуги й охорону, а це приблизно 200 тисяч гривень на місяць, при тому що сам музей у несезон заробляє щомісяця 150 тисяч, — каже Дмитро Заруба. — Це єдиний музей в Україні, який у цьому році не фінансувався державою. Тож ми розробили стратегію залучення меценатів, спонсорів, налагодили співпрацю iз земляцтвами та обласними адміністраціями».
Земляцтва, наприклад, влаштовуючи толоки, дуже допомогли музею з прибиранням території і ремонтом будівель експозиції «Сучасне село». І хоча будиночки не такі вже й сучасні — зразка 60—70–х років, саме вони є найбільш популярними в іноземців. «Річ у тім, що скансенів зі старовинною архітектурою в світі є багато, — пояснює гендиректор. — А експозиція, де представлено сучасний побут, в нашому музеї — єдина така в світі. Іноземці, як правило, свої відвідини музею починають саме звідси». На жаль, сама торік переконалася, що багато хат цього сектору не експонуються — потребують ремонту. Реставраційні роботи тут уже почалися — зараз ремонтують хати із Миколаївщини і Херсонщини, в цьому музею активно допомагають земляцтва.
За сорок років, тобто з моменту його створення, в музеї взагалі не вели серйозних реставраційних робіт, не оновлювали інфраструктуру. То тут, то там можна побачити солом’яні стріхи, діри в яких залатані руберойдом або й просто поліетиленовою плівкою. Багато хат не експонуються — на них висять чималі замки. Навіть візитка Пирогова — вітряки — стоять в поламаними крилами.
«Музей зараз у критичному стані, все — у повному розвалі. А так хочеться це все зберегти. Я працюю в музеї з моменту його створення і мені дорога кожна хата, — каже Романа Кобальчинська, старший науковий співробітник музею, завідувач експозиції «Карпати». — Як погляну, буває, на ту чи іншу хату... Господи, та я ж зняла її з місця родимого, а вона нікому тут не треба! Та на батьківщині хоча б рідня доглянула. А тут — стоїть, валиться». Пані Романа, яка й сама багато зробила для пошуку спонсорів, дивується, що бізнесменів часто важко переконувати долучитися до реставрації минувшини. «Вони не розуміють, що можна купити холодильник за 4 тисячі, але таку хату, як он у мене тече, не купиш ні за які гроші, бо вона одна–єдина така в світі».
Заступник директора з наукової і культурно–просвітницької роботи Ігор Паньків додає, що близько 30% об’єктів музею потребують термінової реставрації: «Вся архітектура в музеї дерев’яна. І так сталося, що на окремих експозиціях не були зроблені навіть подушки (фундамент. — Авт.), дерев’яні хати, по суті, вкопані просто в землю. Якщо ми не почнемо щось робити зараз, то вже недалеко той період, коли наші експонати почнуть просто валитися. Тому проблема реставрації зараз є не просто ключовою, а кричущою». В переліку об’єктів, які запланували відреставрувати в першу чергу, — вітряки, найстаріша в музеї 500–річна хата з села Самари, що на Волині, карпатська хата з села Теребля та ще кілька будівель.
Окрім реставраційних робіт музею, ще слід вирішити чимало інфраструктурних питань — iз туалетами, парковками, додатковими касами. «Коли в святковий день у нас багато відвідувачів, а каса працює лише одна, збираючи довгі черги, позитивного іміджу музею це не додає. Щоправда, ми вже маємо меценатів, які готові розширити кількість кас. З командою своїх однодумців хочу зробити так, щоб відвідувачі відчули європейський рівень обслуговування в нашому музеї, щоб він був не тільки найбільшим у світі, а й найкращим», — каже Дмитро Заруба. Тож у планах директора — збудувати дитячий майданчик, де проводитимуть майстер–класи, створити аудіо–екскурсію кількома мовами, яку можна буде закачати в телефон і самостійно гуляти музеєм із таким «екскурсоводом», а ще — створити експозицію, яка б розповідала про архітектуру та побут нацменшин, які мешкають в Україні. «Тоді б тут справді можна було побачити всю Україну», — каже пан Дмитро.
У найближчі вихідні, 26–27 травня, на території скансену відбудеться фестиваль кримськотатарського мистецтва «Егрідал» (егрідал — тат. гілка гранату, символ розвитку і процвітання). В програмі фестивалю — музика, танці, пісні кримських татар у виконанні ансамблю «Мерджан», виставки майстрів прикладного мистецтва та зразків національного одягу кримських татар, фотовиставка народної архітектури. На гостей свята чекають ігри та майстер–класи з гончарства, вишивки, ювелірної справи, чеканки по металу, збиванню волоку, а також презентація та дегустація національної кухні.
Хоча музей ставатиме сучаснішим і більше орієнтуватиметься на просвітницьку роботу, тут і надалі займатимуться наукою. «Чомусь про нас було прийнято говорити як про наукову установу, але за цими словами часто нічого не стояло, — каже Ігор Паньків. — У нас була частина працівників, які займали наукові посади, але не мали жодного наукового ступеня і навіть жодної публікації. Зараз ми наукову роботу пробуємо вести не на словах. Восени плануємо провести міжнародну наукову конференцію, куди запросимо гостей із Європи та Європейської спілки скансенів, у яку маємо намір вступити. До конференції плануємо презентувати дві докторські монографії, які дійсно є науковими роботами. Також плануємо видати каталоги наших фондових колекцій, в них близько 80 тисяч зібрань: це й ікона, і живопис, і тканина, що їх ніхто ніколи не бачив. Щоб їх нарешті побачили, плануємо відкрити виставковий зал».
А чи їздитимуть співробітники музею в нові експедиції і чи шукатимуть там цікаві експонати? «Це питання коштів. Коли ми стоїмо перед дилемою: що робити — дати гроші на реставрацію, щоб врятувати пам’ятку, яка руйнується, чи на експедицію, — то, звичайно, переважає рішення зберегти те, що маємо. Закупити експонат та перевезти його — не проблема, це приблизно 20 відсотків вартості, в яку він у підсумку обійдеться. Проблема й основні витрати — встановити його. У нас зберігаються на складах близько 20 експонатів, які привезли в музей сорок років тому, але так і не встановили. Наше завдання — показати їх нарешті відвідувачам».
На сторінках нашої газети ми вже зустрічалися з відомим українським археологом і археозоологом, кандидатом історичних наук Олегом Журавльовим. Майже три десятиріччя своєї пошукової діяльності він присвятив давній грецькій колонії Ольвії, що неподалік мальовничого міста на Дніпровському лимані Очаків, овіяного звитяжною славою запорозьких козаків. >>
Минулого року, презентуючи у Запоріжжі книгу «Літопис самовидців: дев’ять місяців українського спротиву», письменниця Оксана Забужко висловила захоплення греблею Дніпрогесу, «довжелезним» проспектом Леніна (який щойно отримав назву Соборний). І зауважила: «Дивно, що у вашому місті немає пам’ятника Шевченку...» >>
Міжнародний скандал, що потихеньку розгорається у Львові, має всі шанси перерости на повноцінне протистояння наукових еліт з українською владою. Річ у тім, що київські чиновники «рекомендували» віддати Польщі цінний архів імені Оссолінських, що зберігається в Науковій бібліотецi імені Василя Стефаника, а польська сторона натомість віддасть Україні архів Наукового товариства імені Тараса Шевченка. >>
Усі ми прагнемо пізнати навколишнiй світ, їдемо в далекі чужі країни. Але часто забуваємо, що наша земля містить у собі багато нерозгаданих таємниць. Одне з таких таємничих місць розташоване на Черкащині — у серці загадкових трипільських земель. Журналiстка «УМ» відвідала цi трипільськi території й побувала в осередку культурної спадщини тих часів — історико-культурному заповіднику «Трипільська культура». >>
Вони нагадують паралельну реальність або Харків у минулому, гонористо проігнорований сучасністю. Варто звернути з тротуару центральних вулиць трішечки вбік, одразу перед очима з’явиться він — будиночок із дерев’яною верандою, яку догори обплів столітній дикий виноград. >>
Архітектори, члени Українського національного комітету Міжнародної пам’яткоохоронної організації ICOMOS, переконані — через новобудови, які руйнують історично сформований краєвид давнього Львова, місто може бути виключеним зі Списку світової спадщини ЮНЕСКО. Це питання вже навіть було включено до порядку денного на минулорічній 37–й сесії Комітету Всесвітньої спадщини. >>
