Огнем і... квачем

Урочистості за участю керівників області з нагоди 230–річчя земляка, генерал–фельдмаршала Івана Паскевича у Полтаві триватимуть цілий день. Спершу тут відкриють меморіальну дошку, потім — тематичну виставку художніх робіт початку ХІХ століття. А після обіду в технічному університеті відбудеться «іменна» наукова конференція та презентація «парадного» документального фільму. Попри те, що йдеться про найближчого військового сподвижника царя Миколи І , котрий «огнем і мечем» пройшов по містах і селах повсталої проти російського самодержавства Польщі, знищував гірські аули на Кавказі й був співучасником найжорстокішого придушення будь–якого вільнодумства на теренах імперії. То хто ж прагне сьогодні вогнем безпам’ятства випалити історичну пам’ять народів і квачем байдужості «заретушувати» реалії минувшини, роблячи з царського фаворита ледь не національного героя України?

«Ініціативі» російських шовіністів — підтримку облдержадміністрації

Перші заклики до «гучного» вшанування у Полтаві пам’яті «незаслужено забутого» земляка пролунали тут більше 5 років тому. Однак сприймалися вони лише як «заморочки» кількох місцевих російських шовіністів–маргіналів, схиблених на українофобстві. Аж раптом — ні сіло ні впало — влітку минулого року з’явилося офіційне повідомлення облдержадміністрації про те, що згадану «ініціативу громадськості» підтримав заступник голови ОДА і обласної організації Партії регіонів Олександр Коваль. Певно, в освіті й медицині, якими він опікується, на Полтавщині вже всі проблеми вирішені, тож пан Коваль заходився порядкувати ще й у чужій «парафії», затвердивши відповідний «План заходів» із десяти пунктів. Серед них — встановлення меморіальної дошки фельдмаршалу в обласному центрі, проведення уроків, лекцій та виховних годин у навчальних закладах краю, створення державною телерадіокомпанією документального фільму...

При цьому передбачалося внести «відповідні зміни до обласної програми увічнення пам’яті видатних земляків», тобто «подоїти» обласний бю­джет. Чи справді доцільні такі витрати і, власне, пишне святкування в «духовній столиці» незалежної України іменин царського сатрапа? Відповідаючи на це запитання «УМ» під час прес–конференції 20 вересня 2011 року, заступник голови обладміністрації, котрий опікується питаннями культури та історичної спадщини, Валерій Пархоменко зазначив, нібито йдеться ледь не про «приватну» ініціативу пана Коваля, що, на його переконання, не фінансуватиметься з обласного бюджету. Зрештою, пославшись на те, що на той захід в ОДА його особисто не запрошували, пан Пархоменко пообіцяв тоді в усьому «розібратися» детальніше.

Як в обласному «білому домі» з царським опричником «розбиралися», стало зрозуміло 30 жовтня 2011 року, коли з’явилося розпорядження №418 голови облдержадміністрації Олександра Удовіченка «Про відзначення в області 230–річчя від дня народження Івана Федоровича Паскевича». У зв’язку з цим президія Академії наук вищої школи України 18 грудня 2011 року наголосила, що «цим розпорядженням передбачається відзначити на офіційному рівні ювілей (не круглий!) царського фельдмаршала, який залив кров’ю Варшаву в 1831 р., здійснював потому каральну політику в «Царстві Польському», а в 1847 р. заарештував членів Кирило–Мефодіївського товариства В. Білозерського та П. Куліша». Водночас вона звернулася до пана Удовіченка з вимогою «скасувати одіозне розпоря­дження про вшанування царського сатрапа, яке є прямою образою для всіх українців, а також для польської громади області, і натомість сприяти нарешті увічненню справді визначних діячів історії, науки і культури».

Словоблуддя від «генералісимусів» українофобства

Відповіддю на те офіційне звернення стало ще більше «рвіння» робити все... всупереч думці відомих науковців і здоровому глузду. Тож 19 квітня уже ц.р. за поданням облдержадміністрації Полтавський міськвиконком ухвалив рішення про встановлення меморіальної дошки Івану Паскевичу на будинку Центрального відділу державної реєстрації актів цивільного стану міськуправління юстиції. А 25 квітня позачергова сесія міськради вирішила назвати одну з нових вулиць «Вулицею Івана Паскевича». Такою була офіційна «прелюдія» до сьогоднішніх урочистостей.

Уважно вчитайтеся в біографію Паскевича. Чи гідна вона права називати його «видатним полководцем», а тим паче вшановувати так помпезно у незалежній Україні? Ствердно відповідають на це запитання лише затяті апологети фельдмаршала. Для них він — і неперевершений воєначальник без жодної поразки на полі бою, і видатний державний діяч та дипломат, і янгол–охоронець «малоросійських козаків», яких нібито врятував від переселення на далекі кордони імперії, і ледь не приятель Тараса Шевченка, котрий особисто намалював його портрет... У своїй тільки–но «спеченій» книзі про так званих «українських полководців» знаний «генералісимус» українофобства Дмитро Табачник «возніс» Івана Паскевича до рівня Олександра Суворова. Незрозуміло тільки, чому, скажімо, ті ж росіяни й досі не прирівняли його навіть до менш відомих воєначальників. Чи не тому, що, на відміну від «Табачника і К°», помічають не тільки численні хвалебні біографічні «оди» Паскевичу.

Свідчення ж його сучасників, незаангажованих істориків, доводять: видатним полководцем, як і державним діячем, фаворит Миколи І все ж не був. Не лише тому, що ніколи не вигравав гідних такого «звання» битв. Його нерішучість під час бойових дій, схильність до інтриг і приписування собі чужих заслуг стали притчею во язицех. Ніхто не заперечує лише того факту, що чверть століття Іван Паскевич був головним військовим радником царя Миколи І й таким собі «хазяїном» армії. Та хто тоді має відповідати і за невдачі очолюваної ним безпосередньо Дунайської кампанії 1854 року, і за ганебну поразку Росії у Кримській війні 1853–1856 років? При першому ж зіткненні зі справді серйозним противником з’ясувалося, що її армія не має ні парового флоту, ні навіть нарізної зброї, з якої англійці розстрілювали героїчних оборонців Криму як зайців... Зате росіяни добре марширували, ще краще «скородили» палицями–шпіцпрутенами спини своїх солдат, і власне, як ніхто інший, знали усі «принади» тотальної деспотії.

Чи треба українцям «брати Варшаву» перед Євро–2012?

Водночас прихильники «глянцювання» біографії фельдмаршала не гребують відвертими перекрученнями фактів. Адже документи свідчать: 80 тисяч «малоросійських козаків» з їхніми родинами не переселили на «кавказькі» кордони не через симпатії Паскевича до своїх земляків, а через брак коштів у імперській казні на таку масштабну затію. Зрештою, Тарас Шевченко у 1844 році створив одну зі своїх гравюр до помпезної книги «Российские полководцы», перемалювавши відомий портрет Паскевича, також не з великої любові до фаворита Миколи І, а з необхідності заробити бодай якусь копійку для проживання у Петербурзі. Прикметно, що байки про «українофільство» Паскевича у Полтаві вигадують найзатятіші українофоби–маргінали. Вони не приховують, що є «професійними русскімі», заробляючи на життя провокативною писаниною про «прітєснєнія соотєчествєнніков в Украінє» та обпльовуванням справжніх українських героїв. Останній їхній «шедевр» — грубий том під назвою «Соборноє мнєніє о Мазєпє», в якому зібрано пропагандистську «чорнуху» про гетьмана за 300 років його «анафеми». Ім’я ж Паскевича потрібне їм як жупел для підтвердження «аксіоми»: Україна — лише «частіца русского міра», її незалежність — то «історічєскоє нєдоразумєніє».

Для їхніх же патронів на кшталт особливо наближеного до «губернатора» Олександра Удовіченка ще з часів спільного комсомольського секретарювання Олександра Коваля, котрий неодноразово публічно захоплювався «генієм» Дмитра Табачника, публікаціями новітньої чорносотенської газети з багатьма нулями й сумнівався у правильності вживання слова «геноцид» стосовно українського Голодомору, важливіше інше. Насамперед те, що нарешті з’явилася можливість показати, «хто в домі хазяїн», відсвяткувати перемогу над тими ж «мазепинцями», «помаранчевими», власне, українськими патріотами. Тож неспроста для встановлення меморіальної дошки царському сатрапові вони вибрали будинок, який не має до нього жодного відношення, зате розташований у самісінькій «пуповині» Полтави, за якихось 200 метрів од місця, де ще у 2009 році мав постати пам’ятник Івану Мазепі...

Доводилося чути припущення і про те, що йдеться про суто «ефесбешну» розробку задля того, щоб посварити українців із поляками напередодні Євро–2012. Попри те, що Польща залишається однією з небагатьох європейських країн, яка не відцуралася наших «царів» після численних українських скандалів. Зрештою, і Президент України Віктор Янукович, здається, «урождьонний» польський шляхтич...

ДОВІДКА «УМ»

Наставник і фаворит «Миколи Палкіна»

Хто ж, зрештою, такий той Іван Паскевич, про якого більшість із нас досі фактично нічого не чула? Народився він у травні 1782 року в Полтаві, де й жив до 11–річного віку. На тому його «заслуги» перед Полтавою та, власне, Україною й закінчуються. Бо ж іще підлітком Івана віддали на навчання у петербурзький Пажеський корпус, де готували елітних служок для царської «фамілії», офіцерів імператорської свити. Відтоді вірою і правдою служив Російській імперії.

Оскільки вона тоді майже безперервно воювала, то ще на початку власної військової кар’єри «понюхав пороху» в герці з турками та французами. При цьому виявляв особисту хоробрість, мав поранення, вміло командував формуваннями до дивізії та корпусу включно. Та справжнього розквіту кар’єра Паскевича досягла за царювання Миколи І (того самого, якого піддані називали «Миколою Палкіним», а Тарас Шевченко — «неудобозабиваємим тормозом»). Ставши військовим наставником тоді ще великого князя, Паскевич назавжди залишився для одіозного царя «батьком–командиром», якому той безроздільно довіряв.

Тож спочатку призначив членом кримінального верховного суду над декабристами, а потім «дав розгулятися» вже як воєначальнику під час кількох воєн. «Відряджали» його туди зазвичай не як найталановитішого — передовсім як найвідданішого імператору командувача. Бо ж, скажімо, набагато відомішого «усмирителя» Кавказу Єрмолова замінили на Паскевича тільки тому, що першого з них запідозрили у симпатіях до декабристів... Польське повстання 1830–1831 років під час європейської «весни народів» уродженець Полтави придушував уже на останньому етапі й одразу став багаторічним намісником у Царстві Польському, намагаючись «спинити море» національно–визвольного руху кістлявою рукою терору та жорстокої русифікації, яка діставала й одвічні українські землі. Принагідно йому доручили задушити ще й національно–визвольну революцію 1848—1849 років в Угорщині. За таких обставин Іван Паскевич став одним з уособлень тієї Росії, яку називали «жандармом Європи». З усіма можливими почестями та нагородами від царя Миколи І за життя й спорудженням після смерті пам’ятника на повен зріст у центрі Варшави.

ДУМКА ФАХІВЦЯ

Юрій Волошин, доктор історичних наук,
професор Полтавського педагогічного університету ім. В.Короленка:

— Нещодавно спілкувався з польською колегою, то вона в шоці від цієї «осанни» Паскевичу в Полтаві. Не менше вражають і «наукові аргументи» ініціаторів тієї затії та їхніх владних покровителів. От, мовляв, у Варшаві є ж вулиця Маршалковська. Те, що вона названа не на честь фельдмаршала, їх не обходить. Або ще один їхній постулат: Богдан Хмельницький не взяв Варшаву, а Іван Паскевич узяв... Кажу їм: якщо вважаєте котрогось з істориків заангажованим, то почитайте про свого кумира у восьмому томі академічної «Енциклопедії історії України». Не хочуть ні читати, ні чомусь учитися.