«Бути тобi генералом, а твоїй красунi–нареченiй — генеральшею», — такими словами сива циганка зупинила наш скромний весiльний кортеж, щойно ми вийшли з Омського ЗАГСу. Далі пророчиця почала красномовно змальовувати наше майбутне. Там було i довге та щасливе сiмейне життя, i блискуча службова кар’єра, i пов’язанi з нею переїзди та змiна мiсця проживания... «Навiть за кордоном побуваєте, — впевнено заявила вона. — Дружина подарує тобi трьох дiток. І всi — хлопчики. Кохатимете один одного аж до глибокої старостi. Дочекаєтесь ще й правнукiв».
Професія чекати
І ще багато чого приємного наговорила нам випадкова незнайомка, не вимагаючи «позолотити їй руку». Вочевидь, вона точно визначила фiнансову спроможнiсть нашої компанiї: наречений у тiльки–но зшитому мундирi, наречена у весiльнiй сукнi, взятiй напрокат, i два бравих лейтенантики з подружками–студенточками навряд чи зможуть її «озолотити». Усе наше багатство було на нас, а резерв (120 рублiв «пiдйомних», належних випускникам вiйськових училищ) іще не надiйшов до порожнiх лейтенантських кишень.
І хоча те далеке, але приємне пророцтво циганки збулося не повнiстю (замiсть трьох хлопчикiв дружина подарувала менi лише сина та доньку), до генеральського звання не дослужився, хоча останнi 17 рокiв служби носив погони полковника, однак ми з дружиною часто згадували з вдячнiстю її пророцтво. А день одруження — 10 лютого 1949 року — був i залишається одним iз найсвятковiших днiв для нашої родини.
Доля кадрового вiйськовослужбовця дала менi можливiсть багато чого побачити, пережити, що в життi найголовнiше — це сiм’я. Проживши довге й непросте життя, я не зламався, не схибив. I цим завдячую насамперед своїй бойовiй подрузi — дружинi Оленi Шевченко (до одруження Дєвочкiної). Бути другою половиною вiйськовослужбовця — це, погодьтеся, професiя (так, так, — професiя!), надзвичайно складна, нелегка, вiдповiдальна, якоюсь мiрою навiть героїчна.
За кожне моє вiдрядження на атомний полiгон чи в Чорнобиль, за кожен стрибок iз парашутом дружина болiсно переживала i завжди по–дитячому радiла моєму поверненню. Вона добре знала, що може трапитися на полiгонi чи у повiтрi. Знала й те, що кожне моє чергове вiдрядження могло стати останнiм... Як я розумiю сьогодні, не побутовi негаразди i проблеми в життi чи службi хвилювали мою дружину, хоча вона i службу мою дiлила на двох! Нi. Її бентежив постiйний «режим очiкування» i невпевненiсть у завтрашньому днi.
Може, тому й пiшла з життя ранiше за мене. Не витримало серденько. Трагедiя сталася вранцi 22 лютого 1994 року, тож тепер відоме чоловіче свято вiдзначаю «зi сльозами на очах», яких не соромлюсь. Не знаю, скiльки ще рокiв вiдпущено менi долею, та упевнений, що до останнього подиху пам’ятатиму i обожнюватиму її — єдину кохану людину, вiрного i надiйного товариша, добру матiр моїх дiтей, турботливу бабусю наших онукiв.
Кочове життя
Я часто дивувався i навiть заздрив невичерпному оптимiзму своєї дружини, її терпiнню i вiрi в те, що «скоро буде краще». А труднощiв i рiзних перипетiй у службi i кочовому життi вiйськового було вдосталь. Нам довелося 12 разiв змiнювати мiсце служби i проживання. Щоразу це означало авральний збiр, розпродаж задешево меблiв, пакування у завжди готовi для переїзду ящики нехитрого домашнього скарбу (частину якого роздаровували або залишали) — i в дорогу, на нове мiсце.
А там — знайомi до болю проблеми військових гарнiзонiв, головна з яких — отримати дах над головою, пристосуватися до нових умов служби i життя, завести надiйних друзiв i хутенько долучатися до виконання «домашнiх» справ — оформити дiтей до школи чи дитсадка, знайти роботу для дружини, бо на одну лише офiцерську зарплатню прожити в тi роки сiм’ї було проблематично... Щоразу ми починали з нуля. Швидко пiднятися i «обрости» новим господарством нам допомагали вiра, надiя i кохання. Та ще — мiцна сiм’я.
Дiти нашi народилися в рiзних краях: донька Ольга — в Бiлорусiї, син Олег — у Росiї. Та й навчалися вiдповiдно — в Сибiру i Казахстанi.
Пальто–релiквiя
У нашiй сiм’ї рахували кожну копiйку, знали їй цiну. Пригадую таке. У дружини був день народження. І першим «цiнним» подарунком до її 20–рiччя став... мiй шинельний вiдрiз, перефарбований у модний тодi коричневий колiр. Сусiдка зшила з нього дружинi пальто. А щоб виглядало ошатним, прикрасила його оригiнальною вишивкою. За оцiнкою мiсцевих модниць, виглядало воно не гiрше за iмпортне.
Те перше самостiйно нажите пальто носилось дуже довго. І так само довго зберiгалось у сiм’ї як згадка про нашу нелегку i неспокiйну молодiсть... Якось, перебираючи речi, хотiв його лiквiдувати. В однiй кiмнатi «комуналки» було тiснувато. Зупинив мене син: «Тату, не викидай! Нехай залишиться як пам’ять про вашу молодiсть. А ми з Олею (сестричкою), коли виростемо i «станемо на ноги», завжди пам’ятатимемо про свiй обов’язок перед батьками. І не тiльки пам’ятатимемо, а й допомагатимемо нашим рiдненьким матусi й татовi». Ми з дружиною були розчуленi не по роках зрiлим монологом свого чада...
Бойова подруга
Служба у повiтряно–десантних вiйськах завжди пов’язана зi складнощами, ризиком, небезпекою, зокрема пiд час стрибкiв iз парашутом. Я їх виконав 327, i кожен iз них був «окремим» i «особливим». Стверджувати, що парашутний стрибок — це задоволення, не буду. Навпаки, це щоразу нове випробування волi людини, сили її духу. Були i «вiдмовники». Це тi, хто так i не зумiв подолати страх i здiйснити стрибок. Таких, щоправда, були одиницi. Не пригадую жодних великих навчань (на рiвнi полкових i дивiзiйних), якi б обiйшлися без загибелi людей. Може, тому в десантникiв склалася неписана традицiя, за якою повернення з навчань не супроводжувалося бравурною музикою полкового оркестру, котра гримiла напередоднi навчань...
Звичайно, нам, вiйськовим, було тяжко. Але ще тяжче було (лише тепер розумiю це i сповна оцiнив) нашим вiрним дружинам. Адже про завдання, якi ми виконували, i про нашi вiдрядження вони дiзнавалися лише пiсля нашого повернення, i то частково. Дiяло беззастережне правило: про службовi справи поза службою не говорити. Проте наслiдки виконання того чи iншого завдання дружина без помилок вгадувала по моєму обличчю й настрою. Розумiла все без зайвих запитань.
Так, одного разу два мiсяцi довелося лежати в госпiталi (у гiпсi), потiм ще два мiсяцi санаторiю i реабілітації, медичне обстеження щодо придатностi до служби у ПДВ, кульгавiсть i ходiння з цiпком. Медичнi фахiвцi ставили під сумнів мою подальшу службу. Не знаю, як склалася б моя доля, аби зi мною поруч не було вiрної i надiйної людини. Терпiння, невтомна її турбота й вiра в моє одужання поступово призвели до того, що я, спочатку цiлковито занепавши духом, став видужувати, змiцнiв фізично i морально, а незабаром позбувся й цiпка.
Невидимий ворог
...Уперше з атомним монстром я зустрiвся у 1951 роцi на Семипалатинському спецполiгонi, коли довелося пережити жах випробування перших радянських атомних бомб на живих iстотах i на власнi очi побачити страхiтливе видовище: як вируючий атом руйнував усе на своєму шляху, залишаючи на понiвеченiй землi купи радiацiйного смiття вiд зруйнованих ущент цегляних i кам’яних будiвель, спотворену бойову технiку. Усе, що могло горiти, горiло. А навколо валялися трупи тварин, що нагадували шматки обгорiлого м’яса. Деякi тварини судорожно здригалися i потiм завмирали...
Подумалося: невже таке можуть творити руки й розум сучасної людини?! Інодi здавалося, що мiй розум не витримає. Адже сили в людини не безмежнi. Та сумнiви тут же гасилися запрограмованою свiдомiстю: «Я повинен витримати! Так треба! Це наказ!» А накази виконуються до кiнця. Повернувся я звiдти худий, з сивиною, виснажений, з рiденькою борiдкою, за словами всезнаючої сусiдки, був копiєю Ісуса, щойно знятого з хреста...
Уже під кінець служби мені довелося ще раз зiткнутися з невидимим ворогом — радiацiєю. У Чорнобилi опинився як заручник армiйських чиновникiв, що ревно виконували рознарядку стосовно замiни лiквiдаторiв, але не визнали переконливим аргументом моє попереднє перебування на атомному полiгонi i отримане там значне опромiнення — 31,29 бера.
Єдиним i дiючим «противником» мого вiдрядження в Чорнобиль була дружина. У пошуках «правди i справедливостi» вона звернулася з листами до мiнiстра оборони СРСР i в газету «Красная Звєзда» з проханням не допустити повторного радiацiйного опромiнення її чоловiка. 58 дiб я був лiквiдатором наслiдкiв аварії на ЧАЕС. Гадаю, що термiн мого вiдрядження був би тривалiшим, якби з Москви не надiйшла команда (очевидно, реакцiя на листи дружини): «Припинити вiдрядження полковника Шевченка».
Повернувся звiдти вже хворою людиною. Вервечкою тягнулися обстеження i лiкування в клiнiках i госпiталях, а на фiнiшi — ЛТЕК iз висновком: «Недiєздатний. Захворювання отримане при виконаннi обов’язкiв вiйськової служби i пов’язане з роботами з лiквiдацiї наслiдкiв аварiї на ЧАЕС». Став iнвалiдом II групи.
Гріх, за який каюсь
Менi б дуже не хотiлося, щоб цю сповiдь сприйняли як бажання «поплакатися на свою долю». Навпаки. Так, були незгоди та перепони пiд час довгої, як тодi здавалося, цiкавої, романтичної, добровiльно обраної ратної служби тривалістю в 44 календарних роки. Інколи було так важко, що навiть охоплювали сумнiви з приводу вiрностi обраному шляху. Все це було, було... Але були й «свята на моїй вулицi», та ще й такi, якi доступнi лише людям, якi обрали професiю захисника Батькiвщини.
Нинi я у вiдставцi. Забезпечений пенсiєю. Є житло. Мiцно стоять на ногах дiти, пiдростають онуки. Тож закiнчити свою сповiдь хочу на оптимiстичнiй нотi. Я радiю з того, що ще живий i можу розповiсти про нашу нелегку ратну службу, про труднощi й незгоди, що випали на нашу долю, про щастя i справжнє кохання — найголовнiше у життi. Це почуття з роками не минає, лише переходить у iншу якiсть...
Як вважала моя дружина, кохання має бути взаємним. Бо без цього жити буде нелегко. Коли люди щиро люблять один одного, все здолають — i моральнi, i матерiальнi негаразди. Цi слова були важливими для нашої родини i стали для мене заповiтом дружини. Дуже жалкую, і впевнений, що я не один такий, хто мало казав своїм дружинам теплих i ласкавих слiв у повсякденному життi. Це мiй грiх. Тому я особисто каюсь...
Тарас ШЕВЧЕНКО,
полковник у вiдставцi