«Моє серце розривається навпіл. Одна частина залишається в Україні, друга — навіки належить Німеччині. Хоча більшу частину життя я провела в Казахстані…», — втираючи сльозу радості від того, що почула українську мову, ділиться з журналісткою «УМ» мешканка чарівного баварського містечка Меммінген. Ольгу вивезли з України ще дитиною, проте наша земля й досі залишається для неї рідною. І байдуже, що сама жінка українською майже не володіє — фактично забула після того, як під час Другої світової війни її разом із батьками насильно виселили з родючої української землі в голі казахські степи. Після розпаду СРСР перший Президент України Леонід Кравчук запросив «українських» німців повертатися додому. Аналогічний заклик надійшов і з землі предків — Німеччини. Ольга з чоловіком обрали європейську «стабільність», хоча й досі нудьгують за землею свого дитинства, що проходило на Одещині.
Розділене навпіл серце — така доля випала майже всім етнічним німцям, які народилися в Україні. Майже два сторіччя жили їхні предки на нашій землі, доки не почалася Друга світова. «Фашисти», «фріци», «вороги» — як тільки не називали їх під впливом сталінської (хрущовської, брежнєвської) пропаганди в «інтернаціональному» СРСР. Хоча саме німцям колишня Російська імперія завдячувала розвитком промисловості, новаторству в тваринництві, землеробстві тощо. Нині німецька етнічна громада в Україні забезпечує культурні зв’язки з Німеччиною і створює позитивне реноме нашої держави на своїй історичній батьківщині. З огляду на те, як, м’яко кажучи, скептично ставиться офіційний Берлін до Києва останнім часом, роль наших співвітчизників німецького походження в налагодженні двосторонньої співпраці важко переоцінити…
