Рік російської міфології

8 травня 1938 року політбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення «Про складання нового українського правопису». Українська мова мала стати більш схожою на російську. Це був черговий (і не останній!) крок, спрямований проти т.зв. «українізації». Керована з Москви «контрукраїнізація» розпочалася одночасно з Голодомором. Першою її жертвою став нарком освіти Микола Скрипник (звільнений з посади, він ще кілька місяців намагався чинити опір, але 7 квітня 1933 р., коли на політбюро ЦК КП(б)У почалося обговорення його листа, залишив засідання й застрелився у своєму кабінеті). Перед тим на його місце було призначено Володимира Затонського, а першим заступником наркома — Андрія Хвилю, який уже 24 квітня 1933 р. надіслав до політбюро ЦК КП(б)У доповідну записку з питань мовознавства, в якій звинувачував Скрипника у сприянні буржуазно–націоналістичному підходу в питаннях створення української наукової термінології. Невдовзі журнал «Більшовик України» надрукував статтю Хвилі з красномовною назвою «Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті». Справа Петра І та Катерини ІІ опинилася в надійних більшовицьких руках.

10 травня 1770 року видано указ про будівництво на півдні січових територій системи укріплень — Нової Дніпровської лінії. Водночас на запорожців було покладено тягар утримання царських військ, які розташувалися на запорозьких землях або проходили через них. Це вже нагадувало поведінку не союзників, а окупантів, хоча в розпал війни з Туреччиною зацікавлені в підтримці запорожців царські урядники не скупилися на лестощі, а Григорій Потьомкін навіть попросив кошового отамана Петра Калнишевського записати його в козаки. До знищення Січі залишалося три роки. До речі, вже в часи Незалежної України на Хортиці урочисто приймали в козаки тодішнього посла РФ Віктора Черномирдіна, на що автор цих рядків не міг не відгукнутися епіграмою:

Десь на Хортиці підпилі... диваки

Черномирдіна приймали в козаки.

Варто б — щоб довершити наругу –—

Ще й посмертно Катерину Другу.

10 травня 1796 року російське військо під проводом графа Валеріана Зубова, яке вторглося в перські володіння у Дагестані, захопило фортецю Дербент. То було одне з незліченних захоплень, завдяки яким упродовж своєї історії «приростала» Росія, і можна було б на ньому не зосереджуватися, якби не одна цікава деталь. Поет Гавриїл Державін негайно відгукнувся на подію: у його «Віршах на підкорення Дербента графом В.Зубовим» ідеться і про меч, який «обагрится кровью противных россам персиян», і про те, що «о радость! Се валят уж к нам слоны богатством нагружены», тобто, говорячи прозою, оспівується вбивство та грабунок переможених. Як відомо, Державін, «в гроб сходя», благословив Пушкіна, котрий заплямував себе поезією «Клеветникам России», в якій не «милость к падшим призывал», а виступив на боці царату, що придушив польське повстання. Колись «Клеветникам России» разом із «Бородинской годовщиной» того ж Пушкіна та віршем Жуковського «Старая песня» навіть виходило окремим ура–патріотичним виданням під назвою «На взятие Варшавы». Взагалі тема «поет і цар» (різновид: поет і генеральний секретар») є дуже плідною для дослідників російської літератури.

14 травня 1709 року на допомогу царському полковнику Яковлєву, який марно намагався атакувати Січ, спустошивши перед тим Келеберду, Переволочну, Новий та Старий Кодак, прийшов зі своїм полком Гнат Галаган, який, випросившись у Мазепи, подався до російського табору й повинився Петру І. Галаган умовив запорожців скласти зброю, пообіцявши їм царську пощаду. Після цього почалася розправа. 300 козаків було взято в полон: знатних козаків Яковлєв наказав закувати, інших страчували на місці. Усі гармати, військове знаряддя та клейноди були взяті як трофеї. Усі курені та інші будівлі було спалено. Задоволений Петро І видав з цього приводу маніфест, у якому сповіщав, що запорожці самі винні у своїй погибелі, й наказував ловити втікачів. Гнат Галаган отримав від царя винагороду — гроші та кілька сіл. Маємо пам’ятати імена не лише героїв, а й зрадників.

Далі буде.

Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ,
письменник