День перемоги «русского міра»

Харків, який так любить уквітчуватися лаврами «першої столиці України» (забуваючи додати — «радянської»), на багатьох фронтах справді виходить на перші ролі. Свого часу тут проходив «з’їзд сепаратистів» — наступний після сіверськодонецького. Потім це місто несподівано, завдяки великим грошам, стало господарем Євро–2012. Потім були ганебні «харківські угоди» з Росією. Того ж року в Харкові довели, що можуть зробити мером жалюгідну людину з відверто бандитським реноме — аби «регіонал». Тепер до Харкова прикута увага всієї Європи, бо в тамтешній «зоні» утримують Юлію Тимошенко, у харківській же клініці «Укрзалізниці» її намагаються лікувати, а в харківському суді — судити у «справі «ЄЕСУ». І ось позавчора в Харкові відбулися урочистості з нагоди Дня Перемоги. Вони виявилися найбільш масштабними порівняно з рештою України. І — показовими.

«Мы отмечаем в столице СВОЕЙ Украины СВОЙ главный праздник» — так у коментарях до одного з блогів пояснив анонімний мешканець Харкова своє захоплення розмахом та стилістикою дев’ятотравневого параду. У свідомих українців, які — завдяки пп. Бенкендорфу та Арфушу на чолі Першого Національного каналу — мали змогу майже впродовж двох годин споглядати дійство на харківській Площі свободи, це викликало праведне обурення й почасти огиду. У несвідомих і неукраїнців — чи й не захоплення.

Почалося з того, що ветерани пронесли через майдан портрет Сталіна. Навіть не один. Далі було море кумачу та радянської символіки. Рівняння на прапор Перемоги — фактично, той самий прапор СРСР, який принаймні додумалися запустити наступним після прапора України. Суто російські гасла на довжелезній трибуні, під стать «найбільшій площі в Європі». Довгий час ведучі послуговувалися тільки російською мовою.

І — так, прогнози справджуються. Є відповідь на запитання, що буде на таких пафосних святах, коли помруть усі ветерани Другої світової. Якій декорації поклонятимуться для «галочки» й піару? З’ясувалося: на передній край уже виставляють молодших дідів, які вочевидь не воювали.

А найгострішим виявом сюрреалізму була колона ветеранів бойових дій на території інших країн. Чоловіки йшли з прапорами держав, у яких вони нібито воювали. Афганістан, Монголія, якесь Бангладеш, навіть Іспанія, Фінляндія... Здавалося, от–от, і ці ветерани кинуть стяги загарбаних держав до підніжжя трибуни — як кидали нацистські штандарти до стін Кремля учасники радянського Параду Перемоги — 1945. Принаймні організатори дійства проводять «патріотичні» паралелі й тут.

Такого надриву в пафосі не доводилося бачити давно. А це ж і не ювілей ніякий. Здається, масовістю і помпезністю постановки, яка все одно справляла враження недолугої ретро–оперетки, харківські начальники компенсують свої малі розміри в інших місцях. Головах, наприклад.

Про начальників — окрема мова. Добкін і Кернес приймали парад, як два генсеки. Зворушувалися від жалібного пронесення мега–гірлянд, танців «катюш» і діточок у вигляді ромашок. Із Допою й Гепою, які вжа давно стали героями анекдотів та кпинів, почесті приймали нардепи–«регіонали» Писаренко, Бережна, Святаш та ін. Ті самі, які балотуватимуться в Харкові в депутати по мажоритарних округах, уже зараз підкуповують виборців безплатними продпайками, а тут вирішили ще й обличчями на трибуні посвітити. Кому–кому, а перебіжчикові з БЮТ Писаренкові так хотілося плюнути в обличчя... До речі, георгіївські стрічки на лацканах змагалися з розмірами тих нахабних пик.

Як і хотіла Партія регіонів, за роки її правління день 9 травня став фактично головним державним святом у незалежній Україні. Власне українські переможні дати тьмяніють у тіні всеохопної георгіївської стрічки. Тієї самої, яка починає «витися» з Кремля.

Мусимо визнати: свято 9 травня стало ще одним проявом наступу «русского міра» — так само, як візити патріарха РПЦ Кирила, заяви Путіна, російська попса по телевізору, російськоцентричне кіно. А «регіональний» Харків став символічною столицею «генерал–губернаторства» «русского міра» в Україні, хай там якими завгодно будуть стосунки «регіоналів» і Путіна в економічних питаннях.

«Русскій мір» перемагає. Це — не наша перемога. А нашої — немає...