Життя, як гострий перець

Відірватись від кримської «бетонки» на своєму одномоторному літачку RV–10 Kit Сергій Миколайович спеціально планував у Всесвітній день авіації і космонавтики, 12 квітня. Причому з таким розрахунком, аби потім, вже у зворотному напрямку, обов’язково перетнути повітряний простір над Атлантикою, Північною Африкою і, зокрема, Марокко. Проте всі карти чоловіку дещо сплутали у марокканському посольстві в Києві. Там, виявляється, зазвичай ма­ли справу із туристичними візами для громадян України. А пан Шевчук як приватний пілот попросив оформити мульті–візу, що вимагає додаткового «вивчення питання». Хай там як, але генеральна репетиція майбутньої кругосвітньої «одіссеї» упродовж найближчих тижнів все ж відбудеться, твердо запевнив мене сам Сергій Миколайович. Його крилата машина давно «на мазі». На ній замінено навігаційне обладнання, пілотське крісло, а ще встановлені чотири додаткові баки з пальним. Маршрут до португальської столиці — а це понад 3,5 тисячі кілометрів — мій співрозмовник збирається подолати без проміжних посадок за 30 годин. До нього в Україні ще ніхто на це не відважувався.

«Табаско» сакського поля

Наша розмова про серйозне захоплення і плани пана Сергія точилась у штурманському будиночку на аеродромі «Табаско» однойменного і єдиного у Криму приватного авіаклубу. Чому прописалась тут така екзотика (Табаско — штат у Мексиці, де вирощують знаменитий на весь світ червоний пе­рець. — Авт.)? «Бо наше життя схоже на той гострий перець», — пояснює мені чоловік.

Аеродром кримських «перців» площею якихось десять гектарів — це розчищена і утрамбована посеред непридатного для сільгоспугідь поля під Євпаторією грунтова злітна смуга, два збірні ангари з літальними апаратами членів клубу. Є серед них і професійний льотчик аж із двадцятьма тисячами годин нальоту, і відомий нейрохірург із Севастополя, що сідає за штурвал тільки з інструктором. Сама ж ідея створення клубу й аеродрому належить моєму співрозмовнику. Із землею йому неабияк допоміг голова Сакської райради Микола Росоловський, у минулому військовий льотчик палубної авіації.

Уже встигли «обкатати» польову злітно–посадкову смугу «Табаско» чимало не тільки українських, а й європейських «легкомоторників». Їх Сергій Шевчук гостинно зустрічає, возить своїм позашляховиком на екскурсії по Криму. Ще з деякими зарубіжними однодумцями євпаторієць спілкується на численних інтернет–форумах і має намір познайомитись «наживо» вже під час майбутньої кругосвітньої подорожі. Неодмінно з акушером із Австралії Джоном Джохансоном. Той на своїй крихітній «ервішці» зумів обігнути земну кулю тричі. «Він мені дає слушні поради, рекомендації. Здебільшого стосовно островів у Тихому океані: як туди сісти, з ким зв’язуватись, де візу оформляти», — каже Шевчук. Хоча й сам зібрав практично вичерпну інформацію щодо всіх кругосвітніх подорожей на легкомоторних літаках. І не тільки. Свого часу на Канарах євпаторійцю випала нагода познайомитись із живою легендою — знаменитим норвезьким мандрівником Туром Хейєрдалом.

Від «Двох капітанів» до наших днів

Цікаво, що вперше відставний підполковник МВС ­по­пробував себе в ролі пілота ­P–96 Tekham усього чотири з половиною роки тому. Якраз тоді Сергій Миколайович як фахівець із розробки телеметричних охоронних систем за доволі вигідним контрактом працював у Москві. Фінансові можливості дозволили не тільки пройти курс підготовки у приватному авіаклубі під Коломною, а й згодом придбати і перевезти на батьківщину вищезгадану «кітовську» (виготовлену зі збіркомплекту. — Авт.) модель RV–10. А далі було восьмимісячне навчання в льотній академії в Кіровограді, активний самостійний пілотаж у рідному небі. До речі, по черзі на трьох власних літаках, нерідко упродовж одного дня. Паралельно чоловік продовжує відновлювати ще один літак і збирає за оригінальними кресленнями інший — унікальний довоєнний німецький розвідник Storh, який готовий уже приблизно на 70%.

Позаторік пану Сергію випала нагода політати на півночі Італії, де він відпрацював навички аварійного приводнення на тамтешнє озеро Комо і отримав відповідний міжнародний сертифікат. Осовоїв кримчанин і кіпрське небо. Узагалі ж за останні два роки новоспечений приватний пілот провів у небі понад шістсот годин. П’ять разів «своїм ходом» побував на традиційному злеті пілотів малої авіації імені Сергія Корольо­ва у Житомирі. Торік у серпні Шевчук збирався облетіти по кордону всю Україну. Однак на підльоті до Львова по рації повідомили про раптову смерть батька, довелося терміново повертатися додому...

«Крилате» захоплення Сергія Миколайовича — родом із дитинства. У третьому класі до його рук потрапив пригодницький роман Веніаміна Каверіна «Два капітани». Книга «зачепила» юну душу. І спонукала завітати до авіамодельного гуртка міської станції юних техніків. «Мені спочатку рішуче відмовили, — згадує чоловік, — бо брали туди тільки з п’ятого класу. Але я у вікно заглядав–заглядав, аж поки керівник гуртка не розчулився і, зрештою, дозволив мені приходити на заняття. Проте два перші роки мені довіряли тільки брудну роботу. Також допомагав іншим клеїти повітряних зміїв. Зрештою доріс до кордових моделів. Була у мене навіть своя майстерня — із колишнього курника переобладнав. На видному місці у ній висіла картинка з бомбардувальником Пе–2».

Але життя розпорядилось так, що по закінченні Московського вищого технічного училища імені Баумана Сергій Шевчук чверть століття віддав службі в МВС. Проте з авіамоделізмом усе ж не поривав: знаходив час збирати радіокеровані моделі, а потім долучив до цього дітей із місцевих незаможних родин. Один із його вихованців — Сергій Кузнецов — став навіть чемпіоном України з повітряного бою.

«Шанси у мене — 50 на 50»

— Ваш політ до Лісабону проходитиме у ЗОНІ «гольф» (на визначеній нормами Міжнародної організації цивільної авіації (ІКАО) висоті для «малої авіації «у 1500 метрів. — Авт.)?

— Ні, на висоті 3200 метрів. Заздалегідь написав листа в «Євроконтроль». Там перевірили мій маршрут, трохи скоригували. За три дні до самого вильоту подам заявку — і вперед. У польоті хочу перевірити деякі проблемні місця, приміром, над Біскайською затокою біля іспанського узбережжя. Там дуже висока турбулентність — через потужні вітри з Канади і течію Гольфстрім. Що стосується «кругосвітки», то спробую потрапити у Флориду через Бермуди. За цим маршрутом ще ніхто у світі не літав.

— Який резон у такому ризику?

— Чому ми стали такими прагматичними, у всьому вишукуємо резон? Для мене особисто це самоподолання, можливість сказати самому собі: так, я це зробив. Хоча добре розумію, що у мене шанси — п’ятдесят на п’ятдесят.

— За останні п’ять років у нашій країні спостерігається бурхливий розвиток малої авіації. Наразі у людей «на руках» щонайменше чотириста одно–, чотиримісних літачків, хоча, приміром, у маленькій Чехії їх удесятеро більше. Урядовою постановою 2009 року значно спрощено, підтягнуто до європейських стандартів порядок експлуатації таких літальних апаратів. Чи не призведе це до того, що коїться на вітчизняних автошляхах? Чи є у ваших лавах «мажори»?

— Мажорів зустрічати у небі не доводилось. На відміну від водійських прав, пілотську ліцензію неможливо придбати за гроші. Гаразд, гіпотетично уявімо, що ви її все ж купили. Злетіти ви зможете, а от приземлитись — навряд чи. Багаті люди просто обзаводяться великими літаками на кшталт «Цесни–джети», наймають пілота і спокійно літають. У нашому ж випадку приблизно 80 відсотків пілотів — це люди з невисокими статками. Вони обмежують себе в харчуванні, ходять здебільшого пішки, на ­аеродром приїжджають на велосипеді, щоб тільки на півгодини–годину піднятись у небо на своєму «дирчику». Це цілком адекватні люди, без фанатизму.

— Їм бракує адреналіну?

— Це не адреналін. Це відчуття краси, закоханість у небо.

— Але бувають випадки, коли без адреналіну все ж не обійтись.

— Згоден. Одного разу над Макаровим (Київська область. — Авт.) ми на «ервішці» на висоті 300 метрів потрапили у грозовий фронт. «Боковик» (боковий вітер) — 18 метрів у секунду. Машину перевернуло через крило догори дригом, у кабіні все сиплеться на голову. Нічого, сіли, причому без палива, на запасний хіммайданчик. Іншого разу друзі помилково навели нас з Андрієм Бутенком, з яким я, до речі, збираюсь до Португалії, не на той аеродром у Херсонській області. Точніше, переплутали аедродроми — Тарасівку з Аркадієвкою. У результаті ми ледве не зачепили колесами «Марусі» ( так господар назвав свою Сеssna 140 по аналогії з її попереднім американським ім’ям Мері. — Авт.) вертоліт Мі–2 на смузі, трохи «вистригли» гвинтом маківки дерев лісосмуги. Ото справді була повна кабіна адреналіну.