Полігон для утопій та антиутопій

Нове книжкове видавництво «Спадщина–Інтеграл» узялося відновити славетний журнал «Сучасність». Незмінним головою редакційної ради лишається академік Іван Дзюба. Головним редактором — поет–лавреат Тарас Федюк.

Щойно вийшло перше пілотне число з календарною позначкою «2012, №1–3». Його надішлють колишнім передплатникам, що залишалися на момент припинення виходу часопису два роки тому.

Як і раніше, понад дві третини обсягу посідає сучасна проза і поезія. Остання презентована щемно–печальною добіркою віршів Маріанни Кіяновської. Для поціновувачів її поезія добре упізнавана, а от метрика, ритміка й тематика двох литовських поетів — Владаса Бразюнаса та Рімантаса Ванагаса (в перекладах Тараса Федюка) — дещо несподівані для вітчизняного поетичного досвіду.

Увесь прозаїчний майданчик віддано під бенефіс Олександра Вільчинського — 150–сторінкова повість–антиутопія «Льодовик». За останні вісім місяців це уже третій твір такого не вельми поширеного в українській літературі жанру. І всі вони — різні. Спочатку з’явився «Хронос» Тараса Антиповича, який, щоправда, антиутопією можна числити хіба за формальними ознаками. «Час смертохристів» Юрія Щербака теж помітно відбігає класичного розуміння антиутопії. В суті справи — це аналітична футурологія у формі геополітичного екшену: негативний сценарій розвитку деяких нинішніх владних рішень.

«Льодовик» же — наслідування винайденого Василем Кожелянком антиутопійного рецепту: розгорнутий анекдот на тему, «що було би, якби...» Якби, у нашому випадку, справдилися прогнози деяких учених щодо різкого похолодання на Землі, тобто якби стався рецидив льодовикового періоду. Як наслідок — більша територія Росії стає непридатною для життя, і її громадяни масово й неконтрольовано втікають в Україну. Тут теж уже далеко не рай на землі («околиці Сум, Чернігова та Харкова стали регіонами оленярства»; столицю змушені перенести до Одеси), проте — жити можна. «Кліматичні біженці» попервах поводяться сумирно, але чим далі більше беруть верх загарбницькі ментальні звички: новоприбулі росіяни–мігранти починають зазіхати на добро аборигенів–українців. Аби вберегтися від злодіїв, повсюдно починають ставити «капкани чеченського виробництва». Ну й так далі: калейдоскоп анекдотичних ситуацій.

Коли «Сучасність» було засновано на еміграції (1961), його гаслом було: «Часопис вільної української думки». Тож нон–фікшн–розділ ніколи не виглядав тут простим додатком, як у більшості «товстих» журналів, — гуманітаристика завжди позиціонувалася як візитівка часопису. Іван Дзюба підтверджує, що ця традиція розвиватиметься далі. У пілотному номері «цвяхом» є стаття Романа Міняйла та Володимира Сабадухи «Я — концепція українського інтелігента», яка полемізує з ідеями Оксани Забужко з її дослідження «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (Ґран–прі рейтинґу «Книжка року’2007»). Автори згодні з Забужчиним твердженням, що без національної аристократії в Україні може панувати лише хамократичний лад, як оце нині. Та водночас вказують на нелогічність її одночасного твердження, що кожна людина — особистість.

Р.Міняйло та В.Сабадуха пропонують відкинути цей застарілий народницький концепт і припинити врешті «загравати» із пересічною людиною». Натомість запрова­джують таку стратифікацію суспільства: «Чотири рівні розвитку сутнісних сил людини: індивід залежного рівня — раб нерозвинутих власних потреб і зовнішніх обставин, індивід посереднього рівня, особистість і геній». Україною, вважають філософи–співавтори, вже близько ста років правлять саме посередності другого рівня, тож «основна духовна проблема українського суспільства — це проблема соціально–політичної та психолого–інтелектуальної нейтралізації діяльності людини посереднього рівня розвитку», аж до позбавлення таких «морального, політичного, юридичного права обіймати керівні посади в суспільстві та державі».

Проведення такої суспільної санації, наголошують автори, — покликання й відповідальність інтелігенції. Лишень неясно, в який спосіб це можна здійснити. Таким чином, маємо в одному журналі антиутопію й утопію. Проте «Сучасність» чесно виконала свою функцію — фахово обговорювати усі ідеї нинішнього інтелектуального дискурсу, якими б умоглядними або й навіть провокативними вони не виглядали на перший позір. До речі, буквально водночас вийшла книжка культуролога Ігоря Мойсеїва «Ріднота і Смисл. Вертикальна філософія», де також знаходимо полеміку з тими самими тезами О.Забужко. Щоправда, І.Мойсеїв (котрого Вадим Скуратівський у передмові називає «мандрівником за істиною») доходить протилежних, аніж автори «Сучасності», висновків: «Сучасному ідеалізмові не варто втручатися в процеси, грубо керовані фінансовими й політичними інтересами. Достойніше — робити свою справу, показувати приклад, формулювати присуд. Тримати дистанцію морального впливу. Відсторонення об’єктивніше, ба, й ефективніше... Функція еліти — не приховувати своє ставлення».