До Магадана ми все одно дійдемо,

      1 травня в Києві від пам'ятника Т.Шевченку стартувала унікальна велоекспедиція «Не втрачайте надію-2004». Її учасники — академік Міжнародної академії оригінальних ідей та два школярі, які ще кілька років тому мали інвалідність і були приречені на існування «з обмеженими можливостями», — мали на меті пройти на велосипедах від Києва до Магадана, по дорозі відвідуючи місця масових поховань жертв сталінських репресій. «Це буде данина пам'яті наших батьків, які загинули в тих таборах», — казав тоді Віктор Михайлович, який сам народився в Магадані в родині репресованих.

      На жаль, учасники експедиції пройшли лише половину маршруту і, з не залежних від них обставин, змушені були повернутися до Києва. Першими, з ким зустрівся Віктор Гаврилюк, стали журналісти «України молодої».

      — Вікторе Михайловичу, що змусило вас повернутися з півдороги?

      — Справа в тому, що будь-яка експедиція, навіть екстремальна, вимагає значних коштів. Коли ми розробляли маршрут і прикидали, як його можна реалізувати, ми вийшли на суму 30 тисяч гривень — це включно з обладнанням, велосипедами (бо не кожен велосипед витримає такі навантаження, тут треба спеціальний транспорт), дорогою, харчуванням. Головне управління у справах сім'ї та молоді виділило нам 12 тисяч, але й вони до старту не надійшли на наш рахунок. Передбачалося, що кошти будуть перераховані через їхній Центр «Родинний дім», але до 10 червня, коли ми пройшли уже половину маршруту, гроші так і не надійшли. У нас на той час почалися серйозні проблеми з велосипедами, треба було повністю міняти два колеса, і я опинився перед вибором: або витратити всі гроші, що лишалися, на ремонт і йти абсолютно без копійки далі, або повернутися назад. Ми не були впевнені, що кошти надійдуть і найближчим часом, а оскільки зі мною був 13-річний Женя Бєляков, я просто не мав права так ризикувати. Ще доки ми їхали, ми були подорожніми, а якби зупинилися в якомусь населеному пункті, потрібно було б проходити реєстрацію, виникало багато інших проблем. Тому було прийнято рішення повернутися назад, зібрати кошти і наступного року закінчити експедицію з честю.

      — На старті з вами був іще й Денис Осипов. Що з ним трапилося?

      — Він просто виявився неготовим психологічно до цієї експедиції, тому ще до кордону з Росією ми порадилися і вирішили, що буде краще, якщо він повернеться додому.

      — Скільки ви пройшли?

      — Більше п'яти з половиною тисяч кілометрів. Це майже половина маршруту. За день проходили по-різному: був день, коли ми пройшли лише 30 км, бо була величезна злива і навіть іти з велосипедом у руках було важко — здувало з траси. А від Новосибірська до Ленінськ-Кузнєцька ми пройшли 226 км за 7,5 години. Женя був налаштований їхати й далі, але я не міг підставляти його заради власних амбіцій. Взагалі, те, що він зробив у свої 13 років після трьох клінічних смертей і двох складних операцій, — це фантастика. Це світовий рекорд.

      — А де ночували, чим харчувалися?

      — Ночували в наметах, у лісі чи лісопосадці. Харчувалися переважно хлібом, салом і водою. Проблеми були з хлібом, водою. Бували дні, коли ми йшли взагалі без хліба. В Росії дороги досить далеко від населених пунктів, а їхні придорожні трактири я назвав би гадючниками — там продаються шашлики, горілка, вино, а хліба й елементарних речей там нема. Перший пральний порошок ми купили в Челябінську. Це справді були екстремальні умови. У нас не було ні грама цукру, так що ці півтора місяця обходилися без солодкого.

      А в тайзі ми мали зустріч із ведмедями. На ніч ми зупинилися в місцині, яка, як ми потім дізналися, називається «Медвежья падь». Серед ночі нас розбудило гучне ревіння. Спочатку хотілося тікати, але йшов дощ, і ми вирішили пересидіти до ранку. Я з дитинства знав, що ведмеді першими не нападають, вони лише відлякують. На наше щастя, ведмеді справді виявилися неагресивними і нас не зачепили — просто риком вони намагалися зігнати нас зi своєї території.

      — А дощ часто був?

      — Майже через день. Але дощ буває різним. Коли тепло, він навіть приємний. А бували дні, коли ми промерзали до кісток і не могли зняти з керма закоцюрблі пальці.

      — Метою експедиції ви назвали відвідання місць масових поховань жертв сталінських репресій. Чи вдалося вам це?

      — Так. Ми побували на місцях масових поховань і в Омську, і в Челябінську, і в Новосибірську. Нам подарували два компакт-диски, на яких зібрано всю інформацію про місця масових розстрілів у Росії. В Челябінську нам показали Золоту гору, де руками каторжан видобували золото, а потім у тих же шахтах ховали розстріляних. Є свідчення, що туди, в шахти, кидали навіть живих. Потім, у радянські часи, там зробили сміттєзвалище, заливали кислоту, щоб знищити сліди. На багатьох місцях тих поховань сьогодні побудовані котеджі.

      На місця, де розстрілювали, ми не змогли потрапити, бо там зараз іде реставрація, але челябінський «Меморіал» пообіцяв нам одразу після закінчення робіт вислати всі матеріали. На місці Челябінського металургійного комбінату поховано десятки, а може, й сотні тисяч німців із Казахстану і Поволжя. Ми домовилися, що працюватимемо спільно з німецькими організаціями, які зацікавлені в пошуку рідних.

      — А з українського боку була якась підтримка?

      — На жаль, нi. До нас подзвонили з «Меморіалу» і запитали, чи можна приєднатися до експедиції, ми сказали, що так, але після цього ніхто так і не зв'язався. Ми звернулися до всіх фондів, до всіх політиків із пропозицією підтримати нашу експедицію, до президентів діючого і вже не діючого, до фонду «Україна — дітям». Але, як виявилося, діти, які з нами йшли, діти-інваліди, вони нікому не потрібні — ні нашому Президенту, ні фонду. Єдині, хто нас підтримав, — це «Наша Україна» і Євген Жовтяк особисто.

      Але мене вражає ще й інше. Перед експедицією ми через пресу, через радіо зверталися до всіх iз проханням надсилати свої спогади про рідних, які навіки лишилися в Сибіру. Досі ми не отримали жодного відгуку. Складається таке враження, що це лише моїх батьків було репресовано і я один народився в Магадані.

      — Що плануєте робити найближчим часом?

      — Маючи чотирирічний досвід подібних експедицій за участю дітей-інвалідів, хочеться написати книжку — своєрідний посібник для тих, хто хоче пізнати світ, пізнати себе, повірити в себе, чогось досягти. Я спробую поділитися досвідом, як цього досягнути, бо ми вже довели протягом 4 років, що неможливого немає, що найнемічніша людина може багато чого досягнути, вижити в екстремальних умовах, повернутися до повноцінного життя.

      — А експедиція матиме продовження?

      — Обов’язково. Ми зупинилися в Ачинську Красноярського краю. Наступного року плануємо продовжити маршрут звідти і завершити розпочате. Цього разу ми покладатимемося тільки на власні сили.