Батько країни «Сім»

24.06.2004
Батько країни «Сім»

Велелюдна родина Суслових iз гостями.

      «Хтось мріє стати політиком, хтось — співаком. А я все життя мріяв мати багато дітей, — каже керівник потужної агрофірми «Сквира», господар лісів, полів, молочного і цукрового заводів та сотень одиниць усілякої «хитрої» сільськогосподарської техніки Іван Суслов. — Сказав дружині, що братиму сиріт, вона погодилася. Я їй спочатку не розповідав, що для цього планую побудувати будинок у Буках. Привіз її, коли вже все було готове: «Тепер ти тут хазяйка. Моя турбота — щоб були хліб і сіль, а твоя — давати материнське тепло». Так у селі Буки поблизу містечка Сквира на Київщині з'явився Центр розвитку дитини «7».Тут дітям не кажуть, що це все для них роблять батьки Суслови. Кажуть, що це — Українська держава. «Щоб діти виростали справжніми українцями, щоб їх не можна було купити за 100 доларів, щоб вони свою державу любили не тільки до глибини душі, а й до глибини власної кишені», — пояснює Іван Миколайович.

      Днями до Буків завітали з подарунками для дітей представники Всеукраїнського об'єднання «За Україну, за Ющенка!», народні депутати з блоку «Наша Україна». Ярослав Ющенко подарував дітям солодощі і великий портрет Тараса Шевченка. А голова Київського «Меморіалу» Роман Круцик вручив Івану Суслову комплект «мобільного» музею з історії України у ХХ столітті «Забуттю не підлягає». Гості були вражені фантастичністю побаченого: найсучаснішим обладнанням будинку для дітей, величним собором на рукотворному камінному пагорбі, потужною електростанцією на тихій Раставиці. Та ще цифрою «7», що, здавалося, наповнювала увесь простір Буків. «Чому сім?» — поцікавилася. І господар пояснив: «Де є сім — там вистачить всім. Тільки не сваріться».

 

Любов плюс достаток

      Центр розвитку дитини «7» у Буках планувався як дім для обдарованих сиріт. Однак сьогодні тут виховують усіх, кого вдалося «роздобути». «Кожну нову дитину спочатку кладемо до лікарні, робимо всі аналізи, щоб не занести інфекції до гурту, — розповідає Іван Суслов. — Якщо можна вилікувати — лікуємо. Нещодавно ось відловили дитя десь на поїздах. Ми його обстежили, виявилося — відкрита форма туберкульозу. Лікували 11 місяців, іншу дитину — 8 місяців. Туберкульоз — це хвороба бідності. Підлікували, підгодували і забрали додому. Влітку, щоб зміцнити, возимо дітей на відпочинок на море, за кордон». Іван Миколайович збудував дім три роки тому, два роки живуть у ньому діти. Сьогодні тут 18 хлопчиків і дівчаток. Найстаршому — тринадцять, найменшій — два. Кожний «новенький» деякий час вирізняється з-поміж інших — на його личку і поставі ще тяжіє «печать» того недитячого стану, коли нема кому ні пригорнути, ні насварити. Зараз усі діти — розкуті, спокійні, впевнені. Вони — вдома. Кожна кімната обставлена по-іншому, це вам не «казений дім», а своя хата. Дітей тут не покидають ні на хвилинку, є 14 співробітників, серед яких три вихователі, музикант, психолог. «Діти у 6 років уже знають, що таке коньяк, горілка, володіють різними прийомами крадіжки. Для того, щоб дитина це забула, треба не один рік», — каже Іван Суслов.

      «Раніше, коли хтось приносив у подарунок цукерки, навіть найпростіші, діти накидалися: «Це моє!» — згадує Любов Титарчук, на очах якої започатковувався центр «7». — Адже діти довгий час жили за принципом: виживає сильніший. Тепер у них уже немає тієї патологічної жадібності, яка є в дитини, що виростає в нестатках. У дітей склався стереотип поведінки: віддавати кращий шматок найменшим, підтримувати слабших. Як і годиться у заможній родині». Неподалік, над річкою Раставицею, будується ціле містечко з готелем для майбутніх студентів, які на канікули приїжджатимуть додому. «У документах записано, що я зобов'язаний кожному вихованцеві забезпечити вищу освіту, місце роботи і на весілля дати квартиру або будинок у межах України, де він захоче жити, — розповідає Іван Суслов. — У моєму заповіті вказано, що кожна дитина має у моїй спадщині таку ж частку, як і мої власні діти». У кожного вихованця на рахунку вже по 3 тисячі гривень. Це кошти, які держава виділяє дітям на пенсії і додаток від родини Суслових. Коли діти подорослішають, кожен матиме по 20 — 30 тисяч. На перший час буде чим розпоряджатися.

      Іван Суслов задумав побудувати 7 таких будиночків. Від держави ж грошей не вимагає, не просить, щоб його звільнили від податків. Але ніколи не думав, що буде таке протистояння. Нещодавно вiдкрили кримінальну справу, мовляв, у 1994 році він розвалену будівлю, на місці якої сьогодні зведено сучасний дім з усіма зручностями, викупив «не так». Особливо здивувала санстанція. Побачивши у пральні новітні машини, «фахівці» спитали: «А чого це у вас дріт не натягнутий, щоб сушити випрані речі?». Їм відповіли, що сушать машини. А вони: «Такого не буває». Не секрет, що й молодь у селі часто не знає, як користуватися технікою, навіть цивілізованим туалетом і душем. «Але це все переживемо, — запевняє Іван Суслов. — Головне — узяти дітей». Зараз Іван Миколайович бореться за хлопчика з Львівської області, якому пообіцяв, що забере його до себе. У хлопчика на руках зрослися пальчики, він потребує негайної складної операції. Суслов уже домовився за кордоном про лiкування, приготував гроші. А хлопчика не віддають.

      Своє небажання віддавати сиріт державні, обласні й районні адміністрації не пояснюють. Усі відмови супроводжуються перевірками або насиланням на будинок «обурених» родичів сиріт, якими до цього ніхто не цікавився. Насправді ж пояснення просте: Суслов самим своїм існуванням розкриває багато неприємних «бізнесових» таємниць влади і водночас є зразком для інших, вказуючи на можливості, і виховні, й господарські. Отже, а раптом інші теж так захочуть? Співробітники Центру розвитку дитини «7» розробили табличку, де порівняли ціни, за якими закуповують продукти державні заклади для сиріт і їхній. «Якщо ми купуємо буханку хліба за 1.40, то у державному дитячому будинку «Надія» у Сквирі — по 1.70, — розповідає Іван Суслов. — Якщо ми крупу купуємо за 1 гривню, то вони платять по 3 гривні. Якщо м'ясо на базарі ми купуємо по 8 гривень, то вони завозили по 18. Цукор у мене, припустимо, по 2.40, то в них — по 3.50. Вони поставили посередника-бізнесмена між дитячим будинком і райдержадміністрацією. Ті перекачують гроші, він з ними ділиться. А для чого це робиться — зрозумiло усiм. І такі будинки, як у мене, просто не вигідні державі».

      «Згідно з законодавством, піклуватися про знедолених дітей повинна, в першу чергу, держава, у бюджеті є на це стаття, — розповів народний депутат, голова Київської обласної організації Української народної партiї Євген Жовтяк, який завітав до Буків. — Але сьогодні відбувається зворотне: через цю статтю перекачують гроші з бюджету в приватні кишені голів районних і обласних державних адміністрацій. Директорів державних дитячих будинків змушують купувати продукти, матеріали, ліки за завищеними цінами. А коли будинок утримується за власні кошти підприємця, влада в особі глави обласної держадміністрації створює різноманітні перешкоди». Як показала практика, люди, які живуть на межі виживання, впроголодь, можуть втрачати певні моральні якості. «Але питання в тому, що ці умови в суспільстві створюються не стихійно, не випадково, — наголосив Євген Жовтяк. — Це цілеспрямовано насаджується Адміністрацією Президента та обласними і районними адміністраціями».

Велика родина — це не страшно

      У Івана Суслова — вісім братів і сестер. Він згадує своє дитинство, коли одинадцять людей тіснилися в невеличкій однокімнатній квартирі у Сквирі. Але нікого мама не віддала у дитячий будинок. І зараз усі працюють на Київщині. Коли у когось день народження, то з'їжджаються усі родичі. І кожен приносить подарунки. «Коли я приводжу в дитячий заклад нову дитину — вся родина приїжджає її зустрічати, 67 осіб, — розповідає Іван Суслов. — У дитини порваний, обтертий целофановий кульочок, і в ньому — усі пожитки. Один хлопчик вийняв хрестик і сказав: це мені друг подарував на прощання і сказав: «Бог тобі поможе». Оце радість життя!». Іван Миколайович мріє виплекати таких українців, які один одного трималися б, щоб до його родини додалося ще десятків п'ять дітей.

      Сьогодні почуття батьківства назагал ніби вивітрюється. «Дивуюся, — ділиться враженням Іван Суслов. — З часу, як пройшла телепередача «Без табу» про наш Центр розвитку дитини, приїжджало вже чотири сім'ї: нормальні, здорові батьки хотіли віддати своїх дітей, бо не можуть, мовляв, дати їм того, що дам я. Я кажу: «Люди добрі, Бога побійтеся!» Розповідаю їм історію своєї сім'ї... Мабуть, багато людей бояться труднощів: треба ж заробляти гроші, щоб утримувати дитину». На утримання своїх дітей Іван Миколайович заробляє. Вони мають комп'ютерний клас, велику залу для занять iз найсучаснішими меблями, книгозбірнею і живим куточком, де мешкають величезний папуга і рибки в акваріумі. На різдвяні свята діти гуртом ходили колядувати. «У нас же родина велика, 67 чоловік, — каже Наталя Суслова. — Ми з дітьми колядували, то хто дарунки давав, хто гроші, ми трохи додали і купили акваріум». Суслови планують не тільки дати дітям освіту, а й допомогти їм знайти себе в житті. Священик навчає дітей Закону Божого. «Так, як було колись в Україні, так повинно бути і тепер, — каже Іван Суслов. — Я сюди запрошую різних людей — істориків, спортсменів, науковців, лікарів. Усі спілкуються, і тільки-но дитина чимось зацікавиться, завдання вихователя — дати їй можливість це зацікавлення розвинути. Це як у сім'ї: що дитина захоче, те і повинна мати». Одна донечка якийсь час хотіла стати фотомоделлю, але поспілкувалася з головним редактором газети «Шлях перемоги» Марією Базилюк і зацікавилася журналістикою. Найближчим часом на обійсті Суслових завершать будувати басейн і тренажерний зал. До дітей приїздитиме тренер — майстер спорту. Безумовно, хлопців тут навчають і будувати, і майструвати. «Якщо шафа зламалася — у мене є спеціальний робітник, мій найстарший племінник, у якого золоті руки. Він бере інструмент і разом з дитиною лагодить, — хвалиться Іван Миколайович. — Дівчата повинні вміти на городі відрізнити помідор від огірка, попрати, зварити їсти». У дітей тут є свій город, кожен має грядки. Доглядають за кроликами, самі збудували для них клітки. У Суслових одна з кращих в Україні пасіка. На території сільської ради — на пагорбах, що розмивалися дощами до річки, велика родина висадила вже близько 138 тисяч саджанців. Селяни спершу обурювалися: «Ви нам сонце хочете затулити!». Згодом оцінили переваги лісу і ходять туди відпочивати. Взагалі, зараз у селі набагато краще ставляться до велелюдної родини, ніж кілька років тому: люди поступово вчаться не боятися нового.

Залишити нащадкам

      Були часи, коли Суслови віддавали на благодійні справи від 1,5 до 2 мільйонів. «Я не шкодую, що так робив, — каже Іван Миколайович. — Але сьогодні пішов іншим шляхом: будую для дітей. Доведу до пуття цей дитячий заклад — візьмуся за інший, уже й місце для нього придбав. І нехай з тих вісімнадцяти, які зараз у мене є, виросте хоч десятеро справжніх українців — можна буде сказати, що недарма ми з Наталкою прожили життя». Минулого року стараннями Івана Суслова у Сквирі з'явилася філія відкритого університету «Україна». Меценат як заможна людина будує все для вузу за власні кошти і платить за навчання інвалідів з умовою, що зi студентів, які мають сквирську прописку, не братимуть понад 300 доларів на рік. «Я вважаю, що кожні батько й мати можуть їх заробити, якщо хочуть, щоб дитина вчилася», — каже Іван Миколайович.

      У Буках на кошти родини Суслових будується християнський комплекс — кілька церков, капличка. «Думка побудувати храм зародилася, ще коли я був школярем, — згадує Іван Суслов. — Тоді на моїх очах у центрі Сквири знищили храм. Його ніяк не могли розвалити, викликали військових iз Білої Церкви — вони не змогли підірвати. Тоді приїхали з Москви... І я бачив цей момент, коли храм увесь піднявся, без звуку, без грому, і склався на землі. Але коли вже мав можливість будувати, у місті мені не дали на те дозволу». Коли почали піднімати архіви, щоб дізнатися, як побудувати храм в українському стилі, то знайшли, що в Буках був колись собор святої Анни. Тепер будують храм трьох святих — на камені, завезеному з багатьох місцевостей України. «Камінь має душу, він росте мільйони років, — розповідає Іван Суслов. — Говорять старі люди, що коли знести багато каміння в одне місце, то дух буде Божий, хороший». Планується, що буде тут і монастир на 7 келій: «Щоб монахи молилися за Україну». На закладинах храму були патріархи Болгарії, Сербії і Чорногорії (вони погодилися дати часточки від мощей православних святих, які у них є) і наш патріарх Філарет.

      Усі будівлі Суслових, розкидані по Буках, поєднують таємничі підземні ходи. І взагалі, на території багато загадок, цiкавинок. Іван Суслов каже, що все це понавигадував, щоб родинне гніздо було цікаве дітям. І все робиться тут грунтовно: «Щоб наші правнуки ремонтів не робили». Багато чого можна втілювати в Україні вже сьогодні — доводить Іван Суслов на своєму обійсті.

      «Я пишаюся тим, що живу в Україні, — каже Іван Миколайович. — Розумію, зараз такі часи... Але хочеться, щоб прийшли кращі». Іван Суслов відчуває могутній потенціал, яким бринить його рідна земля. І знає, що її сила може розвинутися, як повна півонія з пуп'янка. Тільки треба гарненько попрацювати, не лише руками, а й думкою, уважно слухаючи голос сумління. У Святій Книзі сказано, що Царство Боже береться великою силою. Земні блага теж, якщо вони добрі. Біля садовини і худоби треба ой як постаратися. Біля теплого дому для дітей, електростанції і казкового парку — також. Така вже доля тих, хто бажає кращого: постійно ставати навшпиньки, завищувати планку, повсякчас усім роз'яснювати і захищати свою мрію. Бо тільки бур'ян росте без людського зусилля.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>