Довга дорога у вічність

      Васіль БИКАВ (Василь Биков) поза сумнівом є одним із найбільших письменників і мислителів сусідньої Білорусі. 19 червня білоруська (й не тільки) громадськість у всьому світі відзначала 80-ліття з дня народження Васіля Володимировича. А 23 червня  сумна дата — рік, як Васіля Бикава не стало. Незадовго до своєї смерті письменник повернувся у рідний край з Чехії, де проживав останнім часом, повернувся, щоб залишитись зі своїм народом назавжди.

      Останніми книгами Васіля Бикава були збірка «Пахаджане» (1999 р.), до якої увійшло два десятки «приповісток» — невеликих, мудрих і дотепних притч, своєрідних казок для дорослих; а також книга його спогадів «Довга дорога додому» (2003 р.) — гірка й сумна сповідь чесного чоловіка, якому випало жити у важкі й криваві часи. Однією з суттєвих деталей мемуарів видається та, що білоруський класик фактично не мав офіційної освіти — незакінчений художній технікум іще перед війною, та різні офіцерські курси, яких серйозно сприймати не хочеться. Але цей факт є і зайвим доказом могутності людського інтелекту, здатного шляхом самоосвіти піднятися до найвищих рівнів самоосмислення й осмислення дійсності.

      Приповістка «Носороги йдуть» зі збірки «Пахаджане» (як і решта творів з цієї книги) відзначається компактним і ощадливим рівнем письма, а також істинами, важливими у пострадянський час не тільки для народу Білорусі. Думається, український читач також зрозуміє цей текст, оцінить образи і стиль, збагне його внутрішній зміст. І над рядками тексту іще раз пригадає собі славного, доброго й мудрого чоловіка на ім'я Васіль Бикав. Вічна йому пам'ять.

Носороги йдуть

      Плем'я давно втратило незалежність, платило велику данину й почувалось нещасним. Гнобили плем'я огидні й могутні люди-носороги. Вони не знали ні бога, ні моралі, й безжально ставилися до кожного, хто не був носорогом. Зрештою, коли й був, ставилися так само, аби-но лиш у чомусь пішов усупереч або якось інакше виділився з громади носорогів.

      Вождем нещасного племені був молодий чоловік з гучним і славним іменем Ко, що означало Відважний. Він і був відважним, водив плем'я у бої за незалежність, хоча й не здобув перемоги. Мабуть, здобути перемогу над носорогами було просто неможливо. Але й капітулювати перед ними остаточно Ко також не міг. Він розпочав з ними переговори: багато що можна віддати, аби лиш носороги залишили плем'я у спокої. Звісно, окрім незалежності. Люди племені зібрали ледь не всю кукурудзу, сою, боби і просо, всі свої спадкові коштовності: персні, сережки, браслети, неймовірно гарний керамічний посуд, виробництвом якого вже два століття поспіль славилися їхні предки. Коли приїхали посланці носорогів, усе те було акуратно розкладено і розставлено на галявині під віковічним дубом. Приїжджі обдивилися й обмацали кожну річ та й від'їхали собі. А як через день повернулись, то сказали: «Мало. Ми прийдемо, переб'ємо ваше плем'я і візьмемо все задарма». Вождь Ко засмутився, бо у племені вже більше нічого не лишалося, чим би можна було задобрити носорогів. А тоді приїхав новий посланець від носорогів, який привіз наказ від свого володаря: віддати йому Айю, сестру вождя, найкрасивішу дівчину племені.

      Вождь Ко ще більше засумував. Звісно, йому було шкода жертвувати юною Айєю, та що він мусив робити? Він почав було розмову з радою старійшин, яка розділилась на два табори. Одні казали, що треба погоджуватись, бо інакше всім буде погибель. Інші заперечували: не можна піддаватись у жодному разі, носороги ошукають. Візьмуть Айю, але не залишать плем'я у спокої. Вождь Ко, далі страждаючи, поміркував цілу ніч і погодився на вимогу носорогів. Він гадав, що коли віддасть свою сестру, то, може, носороги підуть собі звідси геть, у свій край боліт і мочарів, і тим самим дадуть племені якийсь перепочинок. Бо інакше і справді, загибель без жодної надії. Назавтра вранці він покликав сестру Айю, яка вже знала про свою сумну долю. Але вона була дівчиною розумною і мужньо прийняла цей присуд. Вона любила плем'я, землю, на якій зросла, тож і готова була принести себе у жертву. Аби врятувати інших.

      Та тоді розсердилася та частина старійшин, яка була проти поступок носорогам. Особливо зверхник одного клану Джо, який ледь не здійняв бунт супроти вождя племені. Вождеві коштувало чималих клопотів погамувати того нетерпимця. Допомогло тільки те, що носороги начебто й справді трохи притихли і почали збиратися кудись відійти. Це дуже посприяло миру в племені, ще й додало усім надії. Джо також притих, замовк, певно, відчув, що помилявся саме він, а не вождь племені. Вождь хоча й переживав за сестру, та почувався задоволеним — усе ж таки найбільша небезпека минулася.

      Плем'я з подвійною старанністю взялося господарювати. Треба було напрацювати й те, що віддали носорогам. Довелось попервах терпіти і голод, і холод, та все ж якось потрохи видряпалися зі злиднів. Врожай кукурудзи того року обіцявся бути непоганим, тож з'явилась надія не загинути від голоду. Головне — був мир, носороги поки що не докучали. Схоже, вони й справді кудись пішли собі. Вождь Ко вже почав пишатися мудрістю своєї політики, хоча й не переставав сумувати за бідолашною сестрою. Інші люди з ради старійшин ще неохоче, та потрохи почали визнавати, що помилялися, коли виступали проти гнучкої політики Ко.

      І саме в цей момент, на схилку літа, коли у полі дозрівала кукурудза, прийшла звістка, що носороги повертаються. За день-два плем'я довідалось, що вони вже повернулися. Їхні носорожачі фаланги вже зауважили по той бік обмілілої за літо ріки, перейти яку було зовсім неважко. І справді — ще за день її переходили посланці носорогів, які повідомили, що вони йдуть. І більше нічого.

      Вождь Ко терміново зібрав раду, але що він міг їм сказати? Над племенем знову нависла смертельна загроза. Усе плем'я складало, може, тільки третину від війська носорогів. Відкупитися цього разу не було чим. Коштовностей ще не надбали, урожай був іще на полі. Коли що, то носороги його дощенту знищать, перш ніж нищити саме плем'я. Відчувши біду, в хижах-халупах здійняли лемент жінки. Тоді хтось зі старійшин пригадав, яким чином відкупилися попереднього разу. Треба було пропонувати красуню.

      Звісно, прегарних дівчат у тому гідному племені було чимало. Та всі знали, що найбездоганнішою красунею була дружина вождя, яку звали Чуя. Саме на неї і вказали старійшини племені.

      Вождь спершу відчув скажену лють на всіх одразу — на своїх і на чужих. Він кохав Чую і нікому не хотів її віддавати. Але що він міг вдіяти? Носороги наближалися, жити племені залишалось кілька днів. Рада старійшин вимагала поквапитися. Тільки Джо був проти того, щоб поступатися носорогам. Він казав, що не хоче належати до племені, яке рятує себе ціною життя своїх найпрекрасніших жінок. Але Джо був такий один в усій раді старійшин. А вождь Ко відчував відповідальність за сотні жінок, дітей і старих свого племені. І він вирішив віддати дружину. Та скорилася волі чоловіка-вождя, але від'їжджаючи за ріку, прокляла його, а заразом і все плем'я, котре не спромоглося її захистити.

      Все відбулося так, як і думав Ко, — привабливий подарунок подіяв. Рать носорогів кілька днів постояла за рікою і знову кудись подалась. Вождь страждав, сумував, побивався, часом навіть проклинав свою долю керівника, та в цілому був задоволений. Його авторитет у племені значно зріс — усі шанували його за жертовність і розуміли, що зобов'язані йому своїм порятунком. Усі, окрім Джо, який наступної ж ночі після того, як віддали Чую, зібрав свій невеликий клан і кудись його повів.

      Знову плем'я потрохи заспокоїлося, почало обживатися. Зібрали непоганий врожай, почали краще годувати дітей та й самі наїлися досхочу. Люди, особливо старші, дуже хвалили вождя, який забезпечив їм мирне життя, зберіг плем'я. Сам Ко, одначе, живучи одинаком, змарнів, схуд, зробився мовчазним і неприязним. Під час свят, коли всі веселилися, він мовчав, на очах чорніючи від горя. Він щось передчував. І передчуття його не зрадили.

      Через півроку, коли минув сезон дощів і зійшла велика вода на ріці, знову з'явилися посланці носорогів. Цього разу вони сказали тільки одне: йдемо по жінок. Носорогам сподобалися місцеві жінки, й тепер вони хочуть їх — усіх і разом.

      Плем'я охопив відчай, а вождь Ко раптом зрадів, бо зрозумів щось важливе. Попередній клопіт, який спричинив йому стільки страждань і відібрав кохану дружину, нарешті зник. Ко зробився безжурним — вже не треба було вибирати. Надії не залишалося. Все стало просто й зрозуміло — йти і загинути. На перемогу розраховувати було марно. Перемогти носорогів ще нікому не вдавалося, від них можна було хіба що відкупитися. Коли було чим. У племені ж не лишилося вже нічого.

      Раннього ранку на початку літа все плем'я вишикувалось на березі ріки. Молодою травичкою щедро зеленіли річкові береги, великі жовті квіти прикрашали річкові зарості. Плем'я вишикувалося у три шеренги — попереду чоловіки і юнаки, у другій шерензі жінки, а позад усіх — старі й діти. Всі озброїлися хто чим — від мечів до кухонних кописток. Чекали. До вождя часом підходили друзі й порадники, багато з яких казали: що ми їм зробимо? Скільки нас і скільки їх? Може, таки краще віддати жінок і врятувати дітей?.. Вождь вислуховував усіх, не заперечував і був дуже спокійним. Рішення свого не змінював. Тільки чекав. Тільки й чекав...

      Носорожача рать, не сповільнюючи бойової ходи, зійшла у ріку і вбрід рушила до протилежного берега. Хижий вогонь світився в очах розлютованих людей-носорогів, басовитий носорожачий рик вилетів з їхніх роззявлених пащ, коли вони угледіли гарних жінок. Та щоб ними заволодіти, треба було вбити їхніх чоловіків. Це, однак, не виглядало легкою справою, бо ніхто з чоловіків не кинувся втікати. Боятись боялися, але всі стояли у шеренгах — плече до плеча, напоготові тримаючи зброю: піки, мечі, сокири і ножі. Вони й зустріли першу навалу носорогів. Опівдні шанси носорогів на перемогу похитнулися, люди ж племені жодних шансів не мали і ні на що не сподівалися. Тож билися на смерть — свою й носорогів.

      Цілий день тривала битва. Витоптана трава на березі стала червоною від крові, червоною текла й скаламучена вода у ріці. І тоді, надвечір, змучені, виснажені, скривавлені люди племені раптом відчули, що залишилися живими. Раптом відчули, що навіть перемогли. Гори носорожачих тіл лежали на березі, інші пливли по воді товстими черевами догори. Багато людей полягло — чоловіків і жінок, та з берега вони не відступили. Вождь Ко також загинув. Надвечір племенем уже керував опозиціонер Джо, який невідь-звідки узявся.

      Коли стемніло, він зібрав у невисокому чагарнику залишки племені й дозволив їм усім відпочити. А сам відійшов, і коли на небі з'явилися перші зірки, промовив, звертаючись до найнижчої:

      — Дякую, Зірко Війни! За поміч тим, котрі вже втратили надію!..

      Його ніхто не обирав, не призначав вождем. Та він ні у кого й не питався. Він уже знав, як потрібно ставитись до носорогів...

З білоруської переклав Олександр ІРВАНЕЦЬ.