Якби ви знали, скільки літературного матеріалу для майбутніх безсмертних поем та вистав ховається під архівним пилом. Шекспірівські пристрасті! Кохання і смерть, підступність та зрада... Ні, не рідній радянській батьківщині, а чисто по-шекспірівськи: дружині або чоловікові. Одна біда: Шекспір чомусь писав про королів та принців. Іноді, щоправда, опускався до «пересічної» аристократії. Тому важко уявити, як, скажімо, Дездемона загортає у позавчорашню «Правду» ковбасу із цибулею на тормозок і чимчикує по полю до шахтного шурфа на чергування. Легше побачити Отелло в шахті: там із вибоїв після зміни усі вилазять такими маврами... От тільки б не перелякався уславлений венеціанський кондотьєр видовища палаючих на лобах коногонок. Міг би подумати, що то його якісь циклопи заскочили...
До чого тут КДБ? А от уявіть собі ситуацію: 10 жовтня 1961 року об 11-й годині 55 хвилин на одній із шахт тресту»Фрунзевугілля» (було колись у Луганській області таке об'єднання) прогриміло два вибухи. На відстані двох кілометрів одна від одної практично одночасно були зруйновані дві вентиляційні установки на двох збійках. Людських жертв, на щастя, не було, однак 27-річну машиністку одного з вентиляторів вибуховою хвилею винесло з приміщення разом із дверима і кинуло на залізничний насип. Постраждалу відвезли до лікарні, надали допомогу, і вже за чотири дні вона могла спілкуватися зі слідчими. Явна диверсія. То кому б ви ще доручили розслідування такої справи, окрім Комітету державної безпеки?
Установки слугували для провітрювання вугільних лав, і коли вони припинили висмоктувати з підземелля пил та двоокис вуглецю, шахтарі вже за пару хвилин відчули нестачу кисню. Людей, звичайно, вивели на поверхню, однак до вечора підключили резервні вентилятори на шурфах. Оскільки шурфи розташованi відносно далеко від зупинених лав і призначалися для витяжки відпрацьованого повітря з усієї шахти в цілому, а не з окремих збійок — дві постраждалі лави до відновлення роботи пошкоджених вентиляторів нормативної кількості свіжого повітря не могли отримувати. Однак надворі стояла героїчна епоха. Після історичного з'їзду Країна Рад саме в 1961-му вирушила семимильними кроками в напрямі до комунізму, і шахтарі (гвардія труда!) не хотіли відставати від країни. На позмінних зібраннях вони вирішили наперекір диверсантам виконати державний план з вуглевидобутку. І, судячи з матеріалів справи, таки виконали. А слідчі тим часом опитували свідків та вивчали речові докази...
За фактами вибухів кримінальну справу було порушено в той же день. Огляд місць пригоди, технічна та хімічна експертизи засвідчили, що випадковою вона (пригода) не могла бути в жодному разі. Хоча б тому, що для обох вибухів поки що невідомому зловмиснику знадобилося більше 10 кілограмів амоніту — спеціальної вибухівки, що використовується у вугільних шахтах. Крім того, серед руїн було знайдено фрагменти пошматованих будильників, причому із під'єднаними до них уривками електричного дроту та рештками якихось механічних пристроїв, без яких звичайний миролюбний будильник цілком міг би й обійтися.
Слідчі схопилися за цю ниточку (чи то за дротик), почали опитувати годинникарів у шахтарських селищах. Утім, звичайно, не тільки годинникарів. Усього було опитано понад шість десятків осіб, в основному працівників шахти та місцевих мешканців, які могли мати якесь відношення до підприємства. Наші радянські люди виявили високу свідомість і охоче співпрацювали зі слідством. Настільки охоче, що двоє індивідів специфічної зовнішності сміливо викрили третього свого колегу, горілчаного брата, так би мовити. Той начебто під час чергового бенкету на робочому місці (от що значить співпрацювати з «органами» — навіть власної репутації не пошкодували «свідки» заради встановлення істини) висловлював незадоволення ставленням до себе керівництва шахти і погрожував на знак помсти щось таки підірвати. «Чи не було в нього будильника?» — «Так, він і будильник придбав для чогось...»
Чи слід уточнювати, що перевірка цієї версії дала нульовий результат? І таких «помічників» було більш ніж достатньо. Одна літня машиністка вентиляційної установки розповідала (очевидно, пошепки) жахливі історії, як хтось невідомий залякував її дивними дзвінками під час нічних змін, ходив по даху, чимось шурхотів, гримів... А місяць тому на сусідній шахті хтось теж отак шурхотів-шурхотів, а потім проникнув уночі в приміщення вентиляційної та згвалтував чергову... Ця версія не розглядалася, оскільки, по-перше, до вибуху прямого відношення не мала, а по-друге, зовнішні дані свідка наводили на думку, що навряд чи якийсь гвалтівник може на нього (точніше, на неї) спокуситися....
Що стосується годинникарів, то всі вони повідомляли, що за порадами із переобладнання будильників ніхто до них не звертався і взагалі заперечували можливість використання тодішньої конструкції «ходиків» як бойового пристрою. Тобто просуваючись цим шляхом, слідчі знову опинилися в тупику. Хоча не можна сказати, що їхня професійна прискіпливість виявилася зовсім безрезультатною. Вивчаючи ситуацію, вони викрили на шахті численні факти порушень, пов'язаних зi зберіганням та обліком вибухівки. Виявилося, що бардак тут досяг того градуса, коли допитливі школярі знаходили на території підприємства амоніт, а потім досліджували його фізико-хімічні властивості за допомогою вогню в навколишніх байраках. Винних покарали, лад навели, однак особу диверсанта встановити не вдавалося.
Минуло менше тижня, і на шахті стався ще один інцидент, на перший погляд, доволі безглуздий. 16 жовтня кілька гірників однієї з дільниць, повертаючись після зміни, всілися на двох платформах електровоза. Одному з них, такому собі Гедімінасу Рагвілайтісу (за вимогою прес-служби Управління СБУ в Луганській області прізвища та імена фігурантів справи змінені — але не національність) не вистачило місця, і він потайки на ходу розчепив платформи. У результаті кілька людей отримали травми. Утім серйозно ніхто не постраждав, якщо не брати до уваги самого винуватця аварії: його запроторили в буцегарню до з'ясування причин дикої поведінки.
Важко сказати, як би далі за таких обставин просувалося слідство в наші часи, а в ту добу виховані недавньою епохою «культу особи» справжні радянські громадяни продовжували стукати... у двері слідчих кабінетів. Зокрема, після вчинку Гедімінаса постукала у ті двері домогосподарка Марія С., яка доводилася кумою Вірі Рагвілайтіс. До речі, це саме Віра була тією єдиною постраждалою від вибуху у вентиляторній. Марія повідомила, що у світлі останніх подій їй здалася дивною поведінка чоловіка її подруги. Тобто офіційно Рагвілайтіси ще залишаються подружжям, однак уже півроку вони живуть не те що не разом, а навіть у різних населених пунктах — Гедімінас переїхав у сусіднє селище і винаймає там кімнату в приватному будинку. Чим здивувала куму його поведінка? Судіть самі.
Ще за кілька тижнів до вибуху Гедiмінас почав навідуватися до своєї благовірної на вентиляторну, цікавитися роботою установки, а також графіком чергування дружини. Може, шукав спосіб для примирення? Однак якось неподалік того місця стикнувся з тещею, і замість «здрастуйте» сховав голову в плечі і прискорив ходу. А потім і сама Віра зустріла чоловіка поблизу вентилятора із чималим пакунком під пахвою. На запитання, що то за пакунок, Гедімінас неохоче відповів, що то порожній мішок. Мовляв, іде до квартирного хазяїна на город, допомогти ламати йому кукурудзу. Звичайна справа, навіть з огляду на те, що раніше у чоловіка не спостерігалося схильності до землеробства. Не зовсім нормальним у цьому епізоді здалося лише те, що город, на який він начебто прямував, був у протилежному боці...
Після аварії чоловік навідував дружину в лікарні, приносив гостинці... От тільки про самопочуття питань не ставив, зате цікавився, де вона була під час вибуху, в якому саме місці, що запам'ятала... При цьому вигляд у нього був розгублений, однак не зовсім такий, який має бути у близької людини потерпілої. Можливо, на ці розповіді — після безлічі уже почутих — чекісти відреагували б так само, як на попередні, але ж головний герой уже був під їхньою опікою, і треба було уважніше прислухатися до будь-якої інформації про нього. Почали з'ясовувати деталі його біографії (на шахтах Донбасу нечасто зустрінеш представників дружньої Балтії) і особливості поведінки. Литовець. Тихий, непомітний. Рано залишився без батьків; після армії приїхав на Донбас, вугілля довбати... Не пиячить, не хуліганить. Ходить до клубу на танці та в кіно. Єдина «пляма» на біографії — залишив дружину з маленьким сином. Так це ж іще велике питання, хто більше винен у сімейному розладі. І лише випадок із розчепленням платформ різко виломлювався із гладенько намальованого психологічного портрета. Уже зачіпка...
На перших допитах Рагвілайтіс розповідав те саме, що й інші: коли стався вибух, він разом із багатьма іншими знаходився під землею і так само відчув нестачу кисню в шахтному повітрі (яке й без того важкувате для дихання). Потім дізнався, що в епіцентрі пригоди опинилася дружина, і з полегшенням сприйняв звістку про те, що вона залишилася живою. На прохання слідчих переповідав свій життєпис: батька не пам'ятає взагалі; матiр розстріляли під час окупації німці — за те, що допомагала радянським партизанам. Виховувався разом із п'ятьма братами та сестрами в тітки, а та, як тільки випала нагода, випхала його, ще дитину, на сусідський хутір корів пасти...
Не склалося з дружиною. Весь час спільного проживання займалися з'ясуванням стосунків. Інша річ — син. «Дитину я любив і люблю; хотів забрати його і переїхати до Литви, аби зажити новим життям. Я сам сирота, і не хотів би, аби син залишився безбатченком». Ну і так далі. Але що то за чекісти, які вірять на слово. Надіслали запит на батьківщину героя, а звідти повідомили, що мати Рагвілайтіса... жива і майже здорова. Стара підтвердила, що Гедімінас дійсно є її дитиною, яка, втім, народжена поза шлюбом. А от хто в нього батько — вона не пам'ятає. Цікавою здалася одна думка сестри підслідного. Та обмовилася, що мати сприймала як своїх лише двох дітей від законного шлюбу. А решта четверо для неї завжди були чужими. У тому числі й Гедімінас.
У ті часи Фройда в радянських вузах не вивчали, однак, не виключено, співробітників КДБ із його творчістю знайомили. Таке враження, що один зі слідчих точно вирахував психологічний портрет підслідного, взявши до уваги й психічну травму, пережиту ним ще в дитинстві. Внаслідок цієї травми Гедімінас «поховав» у своїй свідомості матір; не виключено, що й стосунки його з жінками теж обумовлені були нею ж: він переносив на них своє сприйняття такої до нього чужої матері. Усе це було використано одного чудового дня, коли слідчий звернувся до нього з гранично відвертою вимогою: «Адже це ви здійснили вибух на шахті. Розкажіть про це правдиво й детально». І Гедімінас почав розповідати. В архівній справі його розповідям відведено аж два томи.
«Так, вибух влаштував я. Я хотів убити свою дружину». Мотиви? Хотів забрати сина і зажити далеко від Донбасу, по-новому. Але жінка категорично відмовлялася віддати сина батькові. Найгуманніший у світі радянський суд теж жодним чином не міг би зарадити — така тоді існувала практика, що дітей при розлученнях практично завжди залишали з матір'ю. Лишався один вихід — відправити непокірну дружину в кращий зі світів. От тільки треба було знайти спосіб. І спосіб знайшовся.
У нагоді став армійський досвід Рагвілайтіса. Він свого часу проходив службу в саперних військах і дещо тямив у підривній справі. Будильник, пара батарейок від кишенькового ліхтарика... Почавши ще навесні, до осені встиг назбирати в шахті 13 (!) кілограмів амоніту, виготовив міну і навіть випробував її подалі від селища. Єдине, що не розрахував «сапер», — це розміри. Він хотів сховати міну в димохід, однак вона не пролазила в отвір. Зловмисник сховав її тоді у лісосмузі, неподалік від шахти. За пару днів повернувся забрати пристрій і саме тоді зустрів Віру. Довелося вигадувати кукурудзу. Це було ще у вересні. Потім була друга спроба. На той час литовець розробив і «операцію прикриття» — вирішив зробити два вибухи, аби було схоже на справжню диверсію. Під прикриттям темряви заклав міни, встановивши час на 12 дня. На зворотньому шляху зайшов на танці, повештався вулицями селища...
Щось не давало спокою, і це «щось» не було каяттям. Диверсант відчував, що десь помилився з конструкцією. Повернувся, перевірив: так і є! Годинник однієї з мін зупинився. Гедімінас знову забрав міни, купив два нових будильники, зробив два нових вибухових пристрої. Цього разу все вийшло, як замислювалося. Окрім одного: дружина вижила. «Я вирішив, що все одно вб'ю її. Отрую. І пішов до неї в лікарню, аби дізнатися, чи прийме вона від мене продукти. Вона прийняла, і це змiцнило мене в думці про отруєння».
Жінку врятувало те, що Гедімінас, хоч і походив з католицької країни, не мав навичок францисканських монахів у виготовленні зілля. Та й знайомого брата Лоренцо (пам'ятаєте у Шекспіра?) тут у нього не було. Поки він шукав новий спосіб убивства, трапився інцидент з електровозом, і Рагвілайтіс опинився за гратами. І, зрештою, він розколовся. Повністю. У намірах отруїти жінку міг би й не зізнаватися, оскільки жодних заходів для їхньої організації здійснити не встиг. Однак товариш Фройд був невблаганним: як колотися, то до денця! І він говорив і говорив. Мабуть, не дуже переконливо. Можливо, тут позначилася різниця в національній ментальності слідчих і підслідного, однак ні вони, ні теперішні читачі кримінальної справи так і не второпали, чим же так допекла жінка молодому чоловікові. З того, що він сам розповідав, випливали звичайнісінькі хатні сварки. Ну хіба що проходили вони без особливого галасу, а це, згідно із вченням про психоаналіз, могло означати сублімування... Простіше кажучи, не треба було свої кривди ховати глибоко в душі, а дати вихід роздратуванню. Як це робили менш виховані сусіди «тихого» прибалта.
...У лютому 1962-го відбувся суд. Гедімінаса Рагвілайтіса визнали винним за багатьма статтями Кримінального кодексу в зовсім тоді ще свіжій редакції 1961 року: в навмисному пошкодженні державного майна, в порушенні правил безпеки гірничих робіт... Ну і, зрозуміло, в замаху на вбивство, здійсненому способом, небезпечним для життя багатьох людей. Усе це в сукупності потягло на розстріл, а крім того, суд постановив стягнути з підсудного збитки, нанесені ним шахті в розмірі 17 тис. 262 рублі 25 копійок. До літа йшла традиційна тяганина з касаціями, скаргами та клопотаннями про помилування. Теоретично така можливість існувала: ніхто не помер, а підсудний, схоже, розкаявся ще на досудовому слідстві. Однак Верховний Суд Української Радянської Соціалістичної Республіки залишив вирок без змін, і в червні того ж 1962-го року він був виконаний. А два місяці потому районний суд, що засудив Рагвілайтіса, отримав з області виконавчий лист на стягнення із засудженого збитків. Судді почухали потилиці й надіслали у відповідь відписку: стягнути щось із розстріляного литовця немає жодної можливості з огляду на повну відсутність у того будь-якого майна.
Як епілог можна повідомити, що за 43 роки, які минули відтоді, постраждалу шахту давно встигли закрити. Трест, до якого вона належала, теж припинив існування. А от удова покараного диверсанта жива й досі.Чи згадує вона батька своєї дитини, а якщо так, то що при цьому відчуває, звісно, ніхто запитувати не наважується. Правоохоронцям воно ні до чого, а журналістам... От хіба що якийсь новітній Шекспір візьметься драму писати. Про вибухові пристрасті людей ХХ століття.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
