Юлія Гайкова збирає гончарні вироби. (Фото автора.)
Звичайний шкільний зошит, який пропонує подивитися сільський голова Віктор Литвиненко, списаний каліграфічним почерком докомп’ютерної епохи. Автор записок — покійний учитель Кость Павленко, ветеран війни, ветеран педагогічної праці. Він цікавився історією села й залишив оці записи. «Шкода, зараз такого ентузіаста в селі немає», — зітхає голова. Справді, шкода. Адже Межиріч — поселення межи Пслом та Олешнею, — здається, дихає історією...
«Село Межиріч засноване на місці стародавнього городища в 1642 році українськими козаками — вихідцями з правобережної України. За народними переказами, першими поселенцями вважаються Онуфрій Супрун, його два сини і брат, за походженням із Волині. Прибувши на нове необжите місце, козаки рубали ліс, орали поле, будували житла. Їхнiми руками була збудована дерево–земляна фортеця. І все це на прикордонні, тому і доводилося тримати в одній руці меч, а в другій — рало».
Стримуючи татарські напади, козаки несли сторожову службу, а населення мало прихисток у фортеці–замку, розташованому в центрі містечка «на горбі висотою понад 80 метрів і при крутизні схилів у 50 градусів». Навколо замку проходив сухий рів. Зараз не знайти суттєвих залишків тієї минувшини, може, хіба, якщо провести наукові дослідження, розкопки. Але гора так само височіє над селом.
1652 року створюється Сумський слобідський полк. Межиріч стає сотенним містом на чолі з першим сотником Іваном Штепою. Через 80 років це вже повітове місто, до якого входять одинадцять сіл, у тім числі нинішній райцентр Недригайлів. А в 1765–му, коли наказом Катерини ІІ військово–адміністративний лад було ліквідовано, Межиріч перетворили на комісарське село. «Останнього сотника Івана Селиховського Сумська провінціальна канцелярія призначила комісаром. Козаки були перетворені у військових обивателів і обкладені подушним податком у розмірі 60 копійок iз ревізької душі. Старшина отримала право дворянства...»
Коли це було! А Межиріч, що у сучасному Лебединському районі, й досі ділиться на сотні — все ту ж двадцять одну. Зараз у селі стільки люду не набереться, але й нині кожен знає, на якій сотні мешкає. «Я, наприклад, — розповідає Віктор Литвиненко, — живу на межі чотирнадцятої та шістнадцятої сотень, а двір належить до чотирнадцятої».
Є поділ на мікрорайони і з традиційними сільськими назвами — Яр, Олешня, Кирилівка... Ще один — за приходами. Ведеться він із середини XVIII століття, коли в Межирічі було дев’ять церков. Від них — назви: Пречиста — це там, де базар; Друга пречиста — це Яр; Заспас, Усікновення, Воздвиження, Покрова... Уявіть, скільки в селі було храмових свят!
Поділ на райони залишив на довгі роки й їх суперництво: як і в багатьох селах чи містечках, ходили тут «район на район»: Покрова — на Олешню, Олешня — на Заспаса... Старше покоління чоловіків ще пригадує юність, у якій з’ясовували, хто ж кому «морду начистить» і чий «куток» сильніший. Останніми ці першості відстоювали «шкільні кутки», а шкіл було чотири. «Зараз не воюють», — кажуть мені. І не тому, що зовсім вивітрився шал давнього бойового духу чи зникло хлопчаче забіяцтво, а тому, що школа нині залишилася одна...
Церква тепер теж лише одна... Їдучи вулицями села, відчуваєш, ніби дивишся на хворого. Порожні вікна будинків, занедбані садиби... 604 хати–пустки нараховував Межиріч на початок року, жилих дворів — 478.
«Наша біда — відсутність дороги, її бракує для виживання», — каже Віктор Литвиненко. Дійсно, їхати до Межиріча довелося дві години, аби дізнатися врешті, що напряму від Сум тут — 40 кілометрів. Проект дороги є, та вже довгі роки залишається вона незавершеним будівництвом. А була б — хати розкупили б і життя пожвавішало, вірять тут. Поки ж цього не скажеш: за останні роки баланс життя й смерті в селі не на користь життя — народжується тринадцятеро, шестеро, десятеро; помирає сорок, сорок два, двадцять сім... Якщо колись населення сягало й 10 тисяч, то нині нараховують 1270 осіб. «Незатребуване наше село», — кажуть люди.
Причина цьому — занепад сільського господарства. Колгоспу не стало, і пішли один за одним «інвестори» — зо п’ять їх нараховують у Межирічі, які нічого не дали селу.
Ще важливо, як і для будь–якого населеного пункту, зберегти інфраструктуру. Є школа, лікарня, дитсадок — село житиме. З лікарнею та школою все добре. А от дитсадок... Колишній колгоспний, він не був переданий вчасно на баланс районних органів, тому незабаром закрився. Спорожніло приміщення — знайшлися бажаючі «погріти руки».
«Було, взимку обкладуся матрацами і сиджу, сторожую. Повірте, такі люди приходили красти, що і мені було соромно їм у очі дивитися», — пригадує колишня й, дасть Бог, майбутня завідувачка дитсадка Інна Литвиненко. Адже нині село має надію на проект ПРООН для сільських громад, — може, дитсадок і відродять. Сорок заяв на влаштування в заклад батьки, натхненні новою перспективою, вже подали. Але є умова проекту: половину потрібних грошей виділять, якщо ще половину залучать на місці. Втім жодного шансу селу пропускати не можна, аби й далі не залишитися на узбіччі.
Зараз сільський голова виношує оптимістичний проект зеленого туризму. Й історія, і дивовижна природа справді можуть дати новий шанс селу, вірить Віктор Литвиненко, мріючи про туристів, які сюди приїдуть. А показати є що! Ось вона — Замкова гора, ось стара церква. Поруч — відома шовковиця, точніше шовкун (плодів не дає), що є пам’яткою природно–заповідного фонду України. Дереву 300 років; iще, кажуть, козаки завезли й посадили його тут.
Неподалік — стежкою від Замкової гори — Шелихівщина. Озеро, що бере свій початок із льодовикового періоду. Велетенські зсуви гір загородили дорогу талим водам і створили крижану водну чашу розміром сім гектарів. А назву Шелихівське воно отримало тому, що на березі колись стояла садиба сотника Степана Селиховського.
...Комусь із політиків переваги тут, схоже, не віддають. «Село наше аполітичне», — кажуть. Бо політики — не Бог, в якого просто треба вірити. Від них чекають реального поліпшення життя. Поки ж селу варто вірити в свою минувшину та в те, що сильне коріння не дасть зав’янути пагонам. І поважати самих себе в цій історії.
«Якось знайшов на смітнику викинуту колгоспну книгу пошани, започатковану ще 1962 року, — розповідає сільський голова. — Забрав її. Там щороку визначалися кращі трудівники і про них робився запис. Хіба це погано було? Вирішили на сесії книгу продовжити. Депутати обирають найзаслуженіших сучасників, їх імена записуємо. А з тих, колишніх, ось на восьме березня зібрали ми жінок. Прийшли семеро, мало не плакали, що їх згадали». 1962 рік. Федір Шумило, 30 років бездоганної роботи в колгоспі імені Чапаєва. 1964 рік — Наталія Сорока, вчителька. 1972 рік — Віра Любива, доярка... Останній запис перед перервою: 1997 рік — Надія Анциферова, доярка вже АТЗТ «Межиріч». І знову: 2010 рік — Любов Оверко, соціальний працівник територіального центру; 2011 рік — Ольга Божко, сільський дільничний лікар...
Головне — щоб історія не зупинялась.
Є у селі й сучасні родзинки. Наприклад, приватний музей мисливства, а швидше, — місцевої фауни Григорія Коваля, «трудівника, на всі руки майстра». Ця характеристика підтверджується вже біля двору господаря, коли бачиш викувані ініціали на воротах та розписані хвірточки до огорожі колодязя — козак під назвою села.
Удома Григорія Михайловича не застали, — десь подався до лісу, каже дружина Віра Трохимівна. Вона теж доклала хисту до чоловікової роботи, бо вміє малювати.
Дивимося домашній музей, і стає зрозуміло: це таки варто бачити! На другому поверсі будинку мальовничо розташувалися опудала тварин і птахів. Григорій Коваль навчився й усе робить сам. Експонати не лише впольовані, а й принесені знайомими, друзями. Найцікавіше — це не просто опудала. Тут цілі сюжети з життя звірів, часом із гумором «олюднених». На велетенського вепра нападає вовченя. Лисиця, заєць та куниця грають у карти. Білочка завмерла, тримаючи в лапках шишку... А ось фото господаря з ще одним експонатом — головою щуки. Є вона й «натуральна» — на стіні, роззявила рота, до якого вільно ввійде кулак. Й розповідь, що важила річкова хижачка не менше десяти кілограмів, при погляді на неї не видається звичною рибацькою байкою.
Усе, що є в поки неофіційному музеї, водиться в місцевих лісах, луках, полях. То чому б приватному закладу справді не почати приймати відвідувачів?
Спогад про «горшкольопів»
У «історичному» зошиті автор згадує розвиток землеробства, селітрового та гончарного промислів; описуючи 1749 рік, додає ремесла: бондарське, шаповальське, косарське, деревообробне, а також винокурний, тютюновий та чумацький промисли, розвиток торгівлі... Гончарство тут трималося довгенько. Працював заводик Лебединського побуткомбінату. В 90–х роках минулого століття знову налагодилося виробництво кераміки й майоліки. Але занепало. Лишився тільки спогад, що предків межирічців називали «горшкольопи».
Навіть одного спадкоємця того ремесла в селі не збереглося. Дід Оліяшка був, горшки ліпив, та вже помер, — пригадують. Знатний дід Самійло виготовляв удома горшки, свистульки. Лазив на Замкову гору, глину копав, знав інші місця сировини. І його нема... Прикро, коли пригадаєш, як доводиться купувати сумські сувеніри зовсiм не сумського виробництва.
А зразки старого «горшкольопства»? «Було раніше чимало, — бідкається Віктор Литвиненко, — та повезеш десь на виставку, й просять — те подаруй, те... Так і не лишилося майже нічого». Новий директор будинку культури Юлія Гайкова почала збирати по людях вироби, аби залишилися бодай для історії.
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
