Після закінчення на ТРК «Україна» четвертого сезону «Народної зірки», рік тому, її ведучого Максима Неліпу телеглядачі практично не бачили. І ось нарешті — «Гості на порозі», кулінарно–подорожній проект, де гострослов Неліпа разом з його учасниками учитиме готувати... свято. А говоримо ми з телеведучим про телевізійні будні.
Про «Народну зірку», боротьбу з браконьєрством і завершення року перших зауважень
— Максиме, дуже часто можна натрапити на вашу харастеристику —«трудоголік». Що робили, відколи вийшов фінальний ефір останнього сезону «Народної зірки»?
— Зараз я — ведучий сімейного шоу вихідного дня. До того ж, у мене скоро доньці буде два роки. Син закінчує перший клас. Завершується рік перших домашніх завдань, зауважень і батьківських зборів. Тобто завантаженість трохи змінила вектор в царину сім’ї. Плюс, як і раніше, займаюсь рибальсько–спортивними базами, активно долучаюся до робити Громади рибалок України, де навіть проекти законів готуємо: про збільшення штрафів за використання браконьєрського причандалля та його продаж тощо. Наших законопроектів уже навіть прийняли з десяток. До речі, на днях усією сім’єю ми взяли участь у зарибленні озера Тельбін на Лівому березі Києва.
— Як до вашої позателевізійної зайнятості ставиться канал «Україна»?
— Моя «позаекранна» діяльність ніяк не заважає працювати телеведучим. У мене завжди багато ідей, тому ми часто зустрічаємося з менеджментом каналу і обмінюємося пропозиціями щодо можливих майбутніх проектів. Хочеться вірити, що активне «притягнення» мене у площину виробництва нових телепроектів — це найближча перспектива.
— Ви отримуєте на телеканалі зарплатню?
— Зараз я отримую зарплату лише за відзняті епізоди нового кулінарно–подорожнього шоу. Я не «скований», ексклюзивними зокрема, вимогами від каналу.
— Чи були спроби прилаштувати свої власні таланти на якомусь іншому каналі? Чи запрошували вас?
— Я маю порадитися з адвокатом... (Сміється, звертаючись до працівника піар–служби каналу «Україна», яка була присутньою на зустрічі. — Авт.). Так, мене запрошували до роботи на інших каналах. Але тут треба сказати, мене «радує» контент нинішнього телебачення. У мене великі сумніви щодо справедливого ставлення телевізійників до телеглядачів. Телебачення має нести у маси «возвеличене, добре й вічне». Коли я дивлюся на те, що зазвичай показують на наших блакитних екранах, це у мене асоціюється з кадрами з фільму «Людина з бульвару Капуцинів»: «У мене таке відчуття що містер Фьост поїхав?» — «Приїхав містер Секонд!» І зараз трісне чергова черепна коробка... З пропозицій, які надходили, практично все було нецікавим. Плюс я не люблю, коли мікроскопом забивають цвяхи, — коли проект зовсім простий. Ніж на таке погоджуватися — мені простіше скерувати свою діяльність загалом в інше русло.
Про цензуру, відповідальність та аспірин для з’єднання... телекабелю
— Як ви потрапили на телебачення?
— Спочатку я потрапив у КВК. Побачив об’яву про набір до команди Київського політеху — і я опинився серед веселих та винахідливих. Потім ми пробилися у якісь вищі ліги телевізійної гри. Згодом мені запропонували провести один захід, інший... А від ведучого до телеведучого — один крок. Щоправда, програма «Телеказино удачі», яку знімав окремий продакшн для одного з центральних каналів і де я був уперше телеведучим, по–моєму, навіть не знайшла собі ефіру. Бо у суспільстві розгорнулася боротьба за ліквідацію азартних ігор, мінялося законодавство...
— На телебаченні досить багато колишніх гравців КВК. Ви відслідковуєте їхню кар’єру, дивитеся проекти, в яких вони задіяні?
— У тому, що учасники КВК, переставши грати, осіли у телевізорах, є певна закономірність. Бо КВК — багатогранно розвиваючий каталізатор, таке «долото», яке прокладає в мозку нову звивину. До речі, навіть з нашої команди «Ковбої політеху» є багато телевізійників у широкому значенні, які працюють не в кадрі: хтось — програмний директор, хтось спочатку продавав телеобладнання, потім почав здавати його в оренду, а зараз взагалі обріс продакшном і збирає телеідеї. Словом, з нашої команди інженерів одиниці стали інженерами.
До речі, моя технічна освіта допомагає мені у телевізійний роботі: якось під час зйомок шоу у нас обірвався кабель. Паяльника під рукою, звісно ж, не було. Тому, я попросив... аспірин — там є ацетилсаліцилова кислота, яка входить до складу каніфолі, для пайки контактів. Ми розігріли цвях на пальнику, пропаяли дріт і успішно підключили камеру до монітора. Після чого спокійно продовжили знімати.
— Ніколи не пробували приєднатися до команди «Студії «Кварталу 95» на «Інтері»? Чи це закрита команда, де тільки усі свої?
— Це не закрита команда. До речі, один з моїх кумів — один з авторів «95 кварталу», Вадим Переверзьєв. Взагалі ми дружимо ще з часів телевізійних ігор КВК. Коли Вовка Зеленський у перших «Танцях із зірками» брав участь — усі «квартальщики» збиралися вболівати у нас вдома, приміщення дозволяло. Коли я танцював у наступному сезоні, збиралися усі у мене без мене. Часто «квартальщики» у нас Новий рік зустрічали, якщо працювали у Києві. У три години ночі ввалювалися: «Ге–гей!..»
— На «Інтер» вас не кликали?
— Вето на мою присутність ніхто не накладав, я там з’являюся періодично як запрошений гість. Нещодавно у «Що? Де? Коли?» покликали і навіть дозволили виграти у команди «95 кварталу».
— Ви як людина, що грала в КВК, як оцінюєте гумористичні проекти, що виходять на вітчизняних телеканалах?
— Частково мене не влаштовує якість телегумору. Є програми високого рівня, але й там проскакують ложечки дьогтю. Я не кажу, що треба вводити цензуру на телебаченні. Але у деяких ситуаціях має спрацьовувати внутрішня моральна цензура. Людина, яка стоїть перед камерою, має розуміти, що коли її побачать мільйони, — тисячі глядачів, чи нехай навіть одиниці, наслідуватимуть побачене і почуте. Тому мова не про цензуру, а відповідальність. Навіть жартуючи, треба тримати планку.
Чи можна вдягти на голову «корову королеви»?
— На різних «кнопках» десь півроку–рік тому досягли кількісного піку кулінарні шоу. Чому «Україна» після «Смаку життя» з Ольгою Герасим’юк, в якої ви були, здається, першим гостем програми, вирішив запустити кулінарне шоу «Гості на порозі»?
— Їстимуть люди завжди. Найголовніше у нашому новому шоу — його ідея. Нам необхідно лише за день навчити усю сім’ю тому, як «приготувати» свято і здивувати друзів. А зробити це не так уже й складно, маючи навіть обмежений бюджет. Ми показуємо нашим героям і телеглядачам, як отримати задоволення не лише від самого святкування, а й приготування до нього. До того ж, у програми «Гості на порозі» є додаткова внутрішня фішка. Ми пригощаємо кого? Гостей дорогих і бажаних! А це має спонукати кожного покликати до себе на гостини навіть тих, з ким давно не спілкувався. Зізнаюсь, після того, як ми відзняли програму про людину, що покликала у гості найкращого друга–однокласника, з яким 20 років не бачилася, мене совість замучила і я зателефонував своєму шкільному другу.
— Канал зняв не студійне шоу, а відправив знімальну групу по Україні. Що найбільше запам’яталося?
— Виїхавши за межі Києва, я зрозумів: чому це ми жаліємося на столичні дороги?! У багатьох місцях вони значно гірші. Але радує те, що навіть у депресивних регіонах, де закриті–занедбані заводи і колгоспи, є люди, які — ніби промінці сонця серед мороку. Взагалі, від спілкування з людьми я черпаю нові думки, слова і позитивну енергію.
— Ви ведучий, що розмовляє і українською, і російською мовами. Якою простіше?
— Здебільшого говорю російською. Але для мене уже, після шести років прямих ефірів на «Плюсах», не проблема, якою мовою говорити. Втім свого часу були курйози. Енну кількість років тому мене запросили вести церемонію святкування Дня Києва. Я вже навіть отримав передоплату. Але за тиждень до дійства виходить постанова про те, що усі масові заходи державного масштабу проводяться... винятково українською мовою. І я, можна вважати, упорався. Якби не одне слово. Чи від перенапруги, чи стомився — на Європейській площі, перед виходом на сцену тодішнього міського голови Олександра Омельченка, стосовно конкурсу «Королева Києва» пролунало: «...зараз весь світ дізнається, хто одягне на голову корову королеви!» Звичайно, я миттєво виправився, але уже було пізно.
— Скільки, вважаєте, має бути української мови на українському телебаченні?
— Мені здається, у першу чергу, людина має хотіти говорити українською мовою і гордитися цим, отримувати задоволення від того, що вона — українець чи українка. І телебачення має сприяти формуванню такого внутрішнього переконання. Хоча, звичайно, питання мають вирішувати комплексно. До речі, якщо відмінять дубляж фільмів українською мовою, шматка хліба позбавлять наших акторів. Бо яка у них робота? В Україні кіно практично не знімається — простіше показати чуже. А якщо когось кличуть у російське, — в основному, на треті ролі.
— Не вважаєте, що дорогу вітчизняним ведучим переходять російські, які уже років півтора–два активно навідуються в Україну?
— Це справді велика проблема майже всіх загальнонаціональних каналів. До нас приїздять навіть зірки, які вже давно не світять у себе в Росії. Втім тут їм, за інерцією, роблять пропозиції значно цікавіші, ніж вітчизняним ведучим. У більшості останніх, між іншим, стосовно цього питання революційні настрої.
— Максиме, у вас є якась телемрія?
— Я уже спробував себе на ниві продюсування і тепер мене манить ця справа. Хочу робити і вести програму, яку б міг із задоволенням подивитися з дітьми.