«Душа, що пробудилася, не дасть скоїти зло»

Нещодавно в Музеї Тараса Шевченка народний артист України Олександр Биструшкін представив «Аудіоантологію української поезії». Дев’ять дисків, десять годин запису, тринадцять поетів, наклад — одна тисяча примірників... Такою є статистика цього унікального проекту, за «дужками» якої — особисті драми поетів і актора, пошук правильної композиції кожного альбому й органічного візуального та музичного оформлення. Втім, на цьому шляху домінуючими були проблеми зовсім не творчого, а фінансового характеру. Здавалося б, ну хто ж має підтримати збірки видатних українських поетів, як не українська держава? На жаль, у цьому випадку логіка досі не спрацювала... Тому фінансові питання Биструшкін вирішував приватним чином, а оскільки зі спонсорами складалося не завжди — бувало, вкладав у цей проект особисті кошти. Щоб потім просто розіслати новий диск у школи та бібліотеки, подарувати друзям і колегам... Сьогодні він мріє записати Рильського, Лесю Українку, Плужника, Костенко, Маланюка, Свідзинського, Антонича... Хоча, вистраждавши «Аудіоантологію української поезії», про ці плани він говорить обережно...

«Дефіцит чесного, імпульсивного, сміливого слова був колосальним»

— Коли я мав записувати Герасим’юка на радіо — мені подзвонили і сказали, що запис, можливо, не відбудеться, — згадує Олександр Павлович. — Я просто заволав у відповідь: та ви що, я ще одну ніч наодинці з Герасим’юком не переживу! Настільки великий був цей біль, який накопичився у нашого покоління. Яке так чекало і не дочекалося... «Не жди сподіваної волі...» Надзвичайно сумно стає від того, що в цій аудіоантології немає жодної державної копійки. Ця збірка — десять років роботи. Починав її Франко... Хоча спочатку про антологію я навіть не думав. Тоді саме був ювілей Івана Яковича, і під нього я записав «Зів’яле листя» — цю ідею виношував ще з театрального інституту. Ця збірка — моя любов і моє захоплення. Я вважаю, що Франко входить до п’ятірки найкращих поетів світу, це поет рівня Петрарки. Поезією займаюся ще з інституту, знаю африканську, американську, італійську поезію, тому маю з чим порівнювати. У мене прекрасна бібліотека, наприкінці шістдесятих років скуповував усі поетичні альманахи, які видавали в той час. А за українською поезією як ми ганялися! Коли вдалося придбати «Сто поезій» Вінграновського — був на сьомому небі від щастя. Для мене це ж дорогоцінний скарб, бо цю збірку розмели миттєво! Дефіцит чесного, імпульсивного, сміливого слова тоді був колосальним. Його несли нам Драч, Костенко, Олійник, я не кажу вже про Симоненка, який був і залишається лицарем поезії. А що тоді писав Сосюра! Деякі його вірші навіть не були опубліковані, але у мене в збірці вони є. У віршах, що увійшли до цієї аудіоантології, вся ідеологія нашої країни, не треба нічого шукати. Там відповіді на всі питання.

— Наскільки мені відомо, початок цього проекту збігся з не дуже приємними подіями у вашому житті...

— Після Франка у моїй життєвій долі стався злам. Відпрацювавши тринадцять років у Київському управлінні культури, зрозумів, що з «молодою командою» я працювати не зможу. Особливо з великим гуманітарієм усіх часів і народів Віталієм Журавським. Який зніс приміщення на Інститутській, 3, один із наших найкращих павільйонів, що був законсервований. Треба було в ньому зробити Музей історії Києва, а не впихати його в цю маленьку «коробочку» на перетині Пушкінської і Богдана Хмельницького. Хто цю ідею вклав у голову Олександру Попову — я не можу зрозуміти. Музей історії Києва — це мінімум 10 тисяч квадратних метрів. Це експозиції, панорами, фондові приміщення. Тоді я написав заяву на звільнення і пішов. Хоча мені казали, щоб цю заяву забрав, але з ними я працювати не зміг. Останньою краплею у цьому рішенні було те, що я півдня простояв перед дверима кабінету Леоніда Черновецького, перед цим простоявши в коридорі, поки охорона мене, начальника управління культури міста, нарешті дозволила впустити в приймальню ... Я ж не з вулиці прийшов! У мене тринадцять років роботи з Косаківським, з Омельченком — ніколи такого не було! Якщо треба було щось вирішити, ми це оперативно вирішували.

— Ну той ваш візит перед заявою на звільнення хоч був результативним?

— Тоді саме відкривалася Українська бібліотека в Москві. Це те, чого я добивався дванадцять років. Про нове приміщення для цієї бібліотеки ми неодноразово говорили з мером Москви Лужковим, і він нарешті пішов нам назустріч. Дав для бібліотеки 650 квадратних метрів, зі зробленим ремонтом. Це зараз немає нічого для поповнення бібліотечних фондів, а тоді бюджет управління культури передбачав для цього 2 мільйони гривень. І я просив 25 тисяч гривень узяти з цього бю­джету, закупити книжки і зробити подарунок від Києва Українській бібліотеці в Москві. «Да они все воры» — такою була його відповідь. Я перепитую — хто? Я навіть зібрав калькуляцію, але мене вже до Черновецького не пустили. Коли Лужков приїхав в Астану і Назарбаєв відкривав там центральну міську бібліотеку, то тодішній мер Москви подарував їй вагон книг. Вагон! Оце мислення, оце позиція керівника і політика! Патріота своєї держави. А мені не дали 25 тисяч гривень для нашої бібліотеки.

«Бачив величезний потенціал, який не використовується»

— З вашою наступницею пані Зоріною ви спілкуєтеся?

— Ні. Вона мене почала звинувачувати в різних гріхах... Я тоді сказав: якщо вважаєте мене винним — подавайте в суд, нехай розберуться. За кожен рік роботи в Управлінні культури я можу прозвітувати. Кожен рік у мене був крок чи два кроки вперед. Чому Леонід Косаківський взяв мене в управління? Тому що я критикував стан культури в Києві. Бачив, що тут величезний потенціал, який не використовується. Мені боліло, що до нас ставляться, як до села неасфальтованого. Я ж знав талановитих акторів, музикантів, художників, поетів, письменників... Ця несправедливість призвела до того, що врешті–решт було засновано конкурси Лифаря, Горовиця, фестивалі «Золотоверхий Київ», «Київ травневий», який на Генеральній сесії ЮНЕСКО назвали одним із кращих прикладів співпраці між народами і державами. Де воно зараз усе? Добре, що є Вадим Писарєв, який зберіг Конкурс Лифаря. Киянина, здавалося б, до чого тут Донецьк? Бідний Зільберман ледве виживає з конкурсом пам’яті Горовиця. Ми за один рік збудували Ляльковий театр... А що зараз із Театром на Подолі робиться? Я думаю, що коли б на своїй посаді залишився Омельченко — ми б уже через кілька місяців добудували той театр, і він працював би вже років шість. Малахов — він же талановита людина, він же щороку завойовує по кілька «Київських пекторалей», лауреат Шевченківської премії... І не має де працювати. Де Театр на Троєщині, який ми проектували разом iз Богомазовим? Планували, щоб Богомазов, за прикладом режисера Мільтініса в Пеневежисі, зробив театр під себе. Щоб не так, як Митницький страждає у цьому приміщенні, переробленому з кінотеатру... Чим винні мешканці Троєщини, що у них немає метро, а вони хочуть ходити в театр і бути повноцінними громадянами столиці? Немає і цього проекту... Де Театр маріонеток? Знищено... Так яким може бути моє ставлення до пані Зоріної? Я, коли її призначили, подзвонив їй перший. Сказав: «Світлано Іванівно, у будь–який момент, коли потрібна буде порада чи допомога, я у вас по першому дзвінку». Ніяких дзвінків...

— Пригадую, вам тоді навіть закидали те, що ви два роки не отримували чорнобильську пенсію.

— У чому хоч тут кримінал? У тому, що гроші залишилися державі? В Чорнобиль ми їхали з бригадою, не цікавлячись перед тим, а що за це можемо отримати...

«Прочитав — стало страшно... »

— Олександре Павловичу, повертаючись до вашої антології, хочу запитати про причини наявності там російськомовної поезії.

— Питання мови у нас останнім часом звучить особливо гостро, ним спекулюють, подають якісь хибні міркування з цього приводу... Я спеціально включив до цієї збірки вірші російськомовного поета Леоніда Кисельова, який згодом обрав українську:

«Я позабуду все обиды,

И вдруг напомнят песню мне

На милом и полузабытом,

На украинском языке...

Я постою у края бездны

И вдруг пойму, сломясь в тоске,

Что все на свете — только песня

На украинском языке...»

Його перехід до української відбувся ненасильницьким шляхом. А той же Стус, Олесь, Олійник... Які ще потрібні приклади? Мені навіть звукорежисер Олег Ступка, який разом зі мною працював над цією антологією, дякував за те, що я привернув його до цих поетів. І це говорить людина, яка чує душею.

— Олександре Павловичу, чому на диску «І Україна їх почула», присвяченому поезії шістдесятників, немає творів Ліни Костенко?

— У мене там мала бути музика шістдесятників, графіка Якутовича і поезія Симоненка, Кисельова, Вінграновського, а також Ліна Костенко, Борис Олійник та Іван Драч. Але коли Драч та Олійник мені дозволили самому підбирати вірші, то Ліна Василівна сказала, що підбиратиме сама. І підбирала місяць, другий, а у мене вже виробництво стояло, тому що була домовленість... Тому я сказав: «Ліно Василівно, я чекати більше не можу». До речі, коли я задумував цей альбом, Борис Олійник мені подарував збірку його сучасної поезії «З окупаційного зошита». Прийшов додому і прочитав — стало страшно, настільки потужно там написано про наше сьогодення, без болю в серці ті рядки читати неможливо. Зрозумів, що відійду від своєї концепції, бо не поставити ці вірші у цей альбом я не можу. Свої вірші останніх років мені також надав Іван Федорович, тому ця збірка вийшла саме такою. Передмову до диска «І Україна їх почула» написав Сергій Гальченко, який дуже точно підмітив, що про кожного з поетів (за винятком  Кисельова) вже написані солідні наукові праці. Знаєте, якби ця антологія вийшла більшим накладом, якби її почули більше дітей — було б менше зґвалтувань, убивств... Бо поезія будить душу, а коли душа пробудилася, вона не дасть скоїти зло. Ми не можемо втрачати все нові і нові покоління, треба думати, що буде після нас.

ДОСЬЄ «УМ»

Олександр Биструшкін

Народний артист України, член Національної спілки театральних діячів та Національної спілки кінематографістів.

Народився 1 січня 1949 року в Галичі на Івано–Франківщині.

Закінчив Київський інститут театрального мистецтва імені Карпенка–Карого. У 1970 році зарахований до трупи Київського театру імені Івана Франка. Створив близько п’ятдесяти образів на театральній сцені. Знімався в кіно — зіграв у понад двадцяти фільмах.

У 1993—2006 роках очолював Головне управління культури Київської міськдержадміністрації.

У 2007—2010 роках був керівником Головної служби гуманітарної політики та з питань збереження національного культурного надбання Секретаріату Президента України.

Зараз викладає на акторському курсі Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка–Карого