Героїв цих книжок об’єднує, по суті, одне: бажання адаптуватися до пострадянської реальності, створивши свій власний світик і заодно зруйнувавши Карфаген минулого життя. От лишень це саме життя, яке зазвичай жорсткіше за будь–яку «життєву» прозу, триває за своїми законами. Хоч у казахському степу, хоч на єгипетському курорті, а хоч на кухні у хрущовці.

Нещодавно в Музеї Тараса Шевченка народний артист України Олександр Биструшкін представив «Аудіоантологію української поезії». Дев’ять дисків, десять годин запису, тринадцять поетів, наклад — одна тисяча примірників... Такою є статистика цього унікального проекту, за «дужками» якої — особисті драми поетів і актора, пошук правильної композиції кожного альбому й органічного візуального та музичного оформлення. Втім, на цьому шляху домінуючими були проблеми зовсім не творчого, а фінансового характеру. Здавалося б, ну хто ж має підтримати збірки видатних українських поетів, як не українська держава? На жаль, у цьому випадку логіка досі не спрацювала... Тому фінансові питання Биструшкін вирішував приватним чином, а оскільки зі спонсорами складалося не завжди — бувало, вкладав у цей проект особисті кошти. Щоб потім просто розіслати новий диск у школи та бібліотеки, подарувати друзям і колегам... Сьогодні він мріє записати Рильського, Лесю Українку, Плужника, Костенко, Маланюка, Свідзинського, Антонича... Хоча, вистраждавши «Аудіоантологію української поезії», про ці плани він говорить обережно...