«25 квітня (12–го за старим стилем) празнується Муромській іконі Божої матері, яку привіз із Києва благовірний князь Костянтин, аби хрестити племена ідоловірців — мурому», — сповіщає видання «Московія» з «Бібліотеки В. С. Черномирдіна». А тепер поміркуймо над цією нібито об’єктивною інформацією. Отже, йдеться про фінське плем’я мурому (це від нього походить великоруський фольклорний герой Ілля Муромець), яке жило на берегах Оки і жодного стосунку до високорозвиненої і вже давно хрещеної на той час — поч. ХІІ ст. — Київської Русі не мало. А «привіз із Києва» в перекладі з алегоричної мови російських істориків означає «поцупив». Так само, як це зробив свого часу Андрій Боголюбський, вкравши у жіночому монастирі Вишгорода (звідки 1155 р. утік до Володимира–на–Клязьмі) ікону Богородиці, яка згодом дістала назву Володимирської Божої матері.
Про позицію Росії стосовно привласнення культурних цінностей можна списати не те що газетну колонку, а не один том. Автор цих рядків брав безпосередню участь у переговорах щодо повернення мозаїк і фресок Михайлівського Золотоверхого собору і знає, що каже. Ця політика привласнення триває не одне століття — і за царату, і за совєцької влади, і після розпаду СРСР. Варто було президенту Єльцину підписати 14 лютого 1992 р. Угоду держав–учасниць СНД про повернення культурних та історичних цінностей державам їхнього походження, як уже через 5 днів, 19 лютого, російський парламент своєю постановою призупинив дію угоди на території РФ, а 20 травня того ж року взагалі її скасував.
26 квітня 1932 року очільник ЦК КП(б)У Станіслав Косіор у листі до Сталіна зазначає: «У нас є окремі випадки і навіть села, що голодують, одначе це лише наслідок місцевого головотяпства, перегинів, особливо стосовно колгоспів. Всілякі розмови про «голод» на Україні слід категорично відкинути».
Про політику окупаційної московської влади в Україні совєцького періоду, зокрема, в часи Голодомору 1932—1933 рр., написано чимало. І все ж важко втриматися, щоб не процитувати оцінку німецьких дипломатів, що міститься в датованому травнем 1936 р. документі під красномовною назвою «Чи українська Україна?», який зберігається в архіві МЗС Німеччини: «Конфлікт набув особливо важкого характеру в час голоду 1932—1933 років, який став наслідком колективізації сільських трударів України. Місцеві функціонери, відчуваючи опір селянства, за наказом із Москви відбирали в голодного населення останні кілограми хліба. Московський центр на чолі зі Сталіним налаштувався на дуже енергійну боротьбу... Українську Україну знищено. Із дещо більш ніж 30 млн. населення, за приблизними підрахунками, п’яту частину (6 млн. осіб) втрачено через голодну смерть».
26 квітня 1986 року сталася аварія на 4–му блоці Чорнобильської АЕС, що розділила життя мільйонів українців на «до» та «після» катастрофи. Відомо, що з 1970 р., коли почалося спорудження станції, в Україні існувала опозиція рішенню Москви побудувати АЕС поблизу Києва. Відомо також, що 4–й блок зводили прискореними темпами до чергового з’їзду КПРС. Радянська влада спочатку намагалася приховати катастрофу, а потім мінімізувати передусім не наслідки, а інформацію про їх масштаби. Аварія на ЧАЕС розкрила очі мільйонам громадян. І згодом, на референдумі 1 грудня 1991 року, 90,32% виборців висловилися за державну незалежність України. Популярне гасло тих часів:
Хай живе КПСС
на Чорнобильській АЕС!
28 квітня 1933 року вийшла постанова Ради народних комісарів СРСР про видачу паспортів громадянам СРСР по всій території країни. Водночас постанова містила положення про те, що «громадяни, які постійно мешкають у сільських місцевостях, паспортів не одержують». Таким чином у розпал Голодомору українські селяни були позбавлені можливості врятуватися, виїхавши за межі своєї місцевості (людині без паспорту квитка не продавали). Це новочасне кріпацтво тривало в Радянському Союзі понад 40 років, до ухвалення 28 серпня 1974 року постанови Політбюро ЦК КПРС «Про заходи з подальшого вдосконалення паспортної системи в СРСР».
29 квітня 1722 року імператора Петро І видав указ про утворення «для кращої вірності і управління» Малоросійської колегії, яка мала складатися з шістьох російських офіцерів із бригадиром Степаном Вельяміновим на чолі. Ще один крок до підпорядкування України царській Росії.
Далі буде.
Cергій БОРЩЕВСЬКИЙ
письменник