28 березня минуло 100 років від дня народження великого сина України Олекси Гірника. До цієї дати «УМ» друкувала статтю про деталі звитяжного вчинку Героя. На жаль, його ім’я не є таким відомим пересічним громадянам, як того заслуговує подвиг цього українця: морозного світанку 21 січня 1978 року на знак протесту проти русифікації та поневолення України московською владою Олекса Миколайович здійснив акт самоспалення на Чернечій горі у Каневі.
До цього незвичайного подвигу він ішов усе своє життя. Син галицьких селян, вихований на ідеях самостійності, соборності і незалежності України, Олекса Гірник пережив 2 роки польської в’язниці, де сидів за зраду «Ойчизни» — Жечі Посполитої і 8 років совєцьких таборів як зрадник уже тепер «Отчизни» — Радянського Союзу, хоча він завжди вважав своєю єдиною Батьківщиною Україну і насправді ніколи її не зраджував. Він відбував ув’язнення тільки за те, що прагнув на своїй землі говорити рідною мовою, вчитися у рідній школі, мати свою національну державу, як її мають французи, чехи, німці...
Життя Олекси Гірника було зовсім не винятковим серед українців. Але, якщо на початку XX століття окупаційна радянська влада змітала на своєму шляху українських господарів–хліборобів, священиків і вчителів, поетів і письменників східних та центральних областей, то у Галичині та на Волині після приходу совєцької влади у 1939 році сталінський молох винищив практично все українство.
Кого ж оминула доля загинути одразу в сталінських катівнях, того чекали довгі роки в таборах смерті Сибіру і Воркути. Великі родини Олекси Гірника та його дружини Кароліни Петраш сповна відчули на собі всі жахи цих таборів. Адже у цих родинах плекалося і береглося рідне слово, декламування напам’ять Шевченкового «Кобзаря» вважалося нормою, народна пісня передавалася з покоління у покоління, а національні герої були зразками вишколу українського духу. Були засуджені до тривалих термінів сам Олекса Гірник, його двоюрідний брат Михайло Білічак разом iз сім’єю, чоловік старшої Олексиної сестри, вся сім’я Кароліни, зокрема її рідний брат — греко–католицький священик Михайло Петраш. Коли Олекса Миколайович у 1948 році повернувся з табору, то вже не застав ні мами, ні молодшої сестри, ані брата — з його великої родини мало хто залишився живим. Так само не застав нікогісінько зі своїх побратимів–оунівців i просвітян.
Розуміючи безперспективність відкритої боротьби з комуністичним режимом, Олекса Гірник майже тридцять років виношував ідею заявити про свій протест так, щоб його почули по всій Україні. Здавалося б, життя його сім’ї нічим не відрізнялося від мільйонів українських: робота, дружина, підростають два сини. Але, залишаючись наодинці, споглядаючи розтерзану, зрусифіковану Україну, переживаючи страшні душевні муки, він протягом двох років наполегливо і продумано писав листівки–звернення до українців, листівки–протести проти панівного комуністичного режиму. Їх було близько тисячі, розкиданих Олексою тієї січневої ночі на схилах Чернечої гори. Та ще був прощальний лист дружині: «Я ішов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест — то сама правда, а не московська брехня від початку і до кінця. Мій протест — то пережиття, тортури української нації. Мій протест — то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест — то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець».
І сьогодні я хочу попросити прощення у світлої пам’яті Олекси Гірника за те, що ми навіть не спромоглися належним чином, на державному рівні відзначити його сторічний ювілей. Прости нас, друже...
Слава Україні!
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
