Доступ до правдивої історії, або про що говорять архіви КДБ, — цій темі присвятив публічну лекцію відомий історик, автор монографії «Історія з грифом «Секретно» Володимир В’ятрович. У невеличкій залі столичного Будинку вчених зібралися дослідники, письменники, громадські діячі і просто небайдужі до історії України люди. Була присутня Оксана Забужко, бестселер якої «Музей покинутих секретів» побачив світ завдяки розсекреченню документів Галузевого державного архіву СБУ у 2008—2010 роках, коли ним керував Володимир В’ятрович.
Найцікавіше — в архіві СБУ
Жодна країна не зможе стати демократичною без розкриття архівів спецслужб, зауважує історик і наводить до прикладу напис на фасаді Національного архіву США: «Демократія починається тут». В Україні, попри певні зрушення в доступі до колись секретних документів, так і не був прийнятий закон, який регламентував би роботу з ними. Архіви карно–репресивної системи від ЧК до КДБ СРСР зараз розпорошені між Центральним державним архівом громадських об’єднань України, обласними Державними архівами, Галузевими державними архівами МВС, Служби зовнішньої розвідки і СБУ.
Найцікавіша колекція документів перебуває в архіві СБУ на Золотоворітській, 7 у столиці. Там понад 800 тисяч згрупованих за фондами кримінальних справ на репресованих, депортованих, розкуркулених, засланих, зниклих безвісти і т.д. у 1920—1980 роках. У тому числі справи на «буржуазних націоналістів» Юрія Тютюнника, Сергія Єфремова, Миколи Куліша, Василя Кука, Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола. Також там знаходяться документи політичних організацій і збройних формувань визвольного руху, які були конфісковані органами безпеки в ході боротьби з ними, зокрема Армії Крайової, ОУН та УПА, дисидентського руху.
Історик продемонтрував слайди з документами непересічних кримінальних справ, з якими він працював у Галузевому архіві СБУ, зокрема справу проти Климентія Шептицького — брата відомого митрополита. Протоколи допиту засвідчують, як ночами тривали «дізнання», з інтервалами в кілька годин вписувалися нові імена «ворогів народу» і кількість їхніх помічників. Як письменники і діячі культури «визнавали» себе терористами, зокрема Лесь Курбас «зізнався», ніби готував замах на Павла Постишева під час театральної прем’єри. За це у 1937 році режисера «Березоля» розстріляли. А простий радянський учитель Лука Павлишин «за наводкою» «добрих» людей визнав себе подільником Василя Кука — тодішнього лідера націоналістичного підпілля. У його справі є лист, датований 1956 роком, із табору, де Павлишин відбув 10–річне ув’язнення. Це скарга до Генпрокурора СРСР на слідчі дії: «Найстрашніше було не терпіти біль катувань, а запам’ятати ті всі вигадки, які довелося назвати, щоб потім знову не помилитися, бо за це били ще гірше», — писав ув’язнений...
Своєю копіткою працею чекісти, за іронією долі, створили такий пам’ятник своїм ворогам, який мимоволі слугує головним джерелом вивчення нашої трагічної історії. «Надзвичайно цікавими є аналітично–інформаційні документи, які органи безпеки готували для керівництва партії, — відзначив В’ятрович. — В них знаходимо багато цікавого про соціально–економічний стан суспільства, культурне і політичне життя країни».
Не менш цікавим є Агентурний фонд, який містить справи–формуляри на українських радянських письменників — Остапа Вишню, Максима Рильського, Павла Тичину. Із заведених на світочів літератури справ видно, що радянська влада ніколи не вірила «трубадурам епохи», постійно збирала проти них компромати і в будь–який час була готова їх реалізувати.
«Корисними для вивчення є оперативно–розшукові справи, які стосуються проводу Організації українських націоналістів, — розповідає В’ятрович. — Чекісти давали їм «звірячі» псевдоніми — справу на Шухевича охрестили «Вовк», на Василя Кука — «Борсук», на Петра Федуна — «Полтаво–шакал» і т.д.
Заручники політичної ситуації
Після «оксамитових революцій» 1989—1990 років у посткомуністичних країнах Східної Європи архіви спецслужб згодом стали основою для політичних процесів і люстрації. Там, де архіви були відкриті, демократичні перетворення стали незворотніми. В Україні у 1990 році, попри наростання національно–демократичної революції, ситуація була значно спокійнішою, що, за словами В’ятровича, дало комуністичним інквізиторам можливість знищити багато справ, спостережень, особливо доказів їхнього тиску на розвиток Народного руху України. «Люди, які проводили те нищення, дбали, в першу чергу, про своє ім’я, усунення компроматів і подальшу кар’єру», — пояснює історик.
У 1991 році в результаті часткової передачі кадебістського «доробку» у вищезгаданих державних архівах опинилося півтора мільйона справ. Утім логічного завершення операція тоді не отримала — головний масив і надалі лишався у віданні СБУ.
Друга спроба видалити секретні документи відбулася за «помаранчевих» часів, у 2008—2010 роках, коли директором архіву СБУ був Володимир В’ятрович. Указ Президента Ющенка зобов’язував зняття обмежень на поширення та доступ до архівних документів iз грифом «секретно», якщо вони не становлять державної таємниці. Історики почали вивчення документів про Голодомор, політичні репресії тощо. Архів СБУ став тоді першим і єдиним на пострадянському просторі, який опублікував путівник, де розкрито структуру сховищ і подано короткий огляд фондів. Знайти його можна на сайті Центру досліджень визвольного руху (www.cdvr.org.ua).
Чергова зміна влади призвела до сповільнення темпів розсекречення документів і поступового скорочення доступу до них. І ця ситуація, наголошує В’ятрович, бентежить, оскільки подолання синдрому тоталітаризму немислиме без відкриття архівів, які засвідчують злочини режиму. Без права на минуле країна не може будувати майбутнє.