Чимале подвір’я родини Ленчовських, котре гніздиться на кількох терасах й однією стороною впирається в крутий бік пагорба, зустріло незвичною тишею. Ліниво гавкнув, з усього видно, підстаркуватий пес і знову поліз у буду додивлятися свої собачі сни. Із–за причілка горішньої хати вийшла жінка середнього віку — вся у чорному, або, як тут кажуть, у жалобі. Пані Марія, донька Меланії Ленчовської, запрошує до маминої хати. «Це тепер на великому господарстві залишилося нас тільки троє — я, чоловік Дмитро і найменший син, — сумно зітхає господиня і, втираючи сльозу, додає: «А раніше тут було гамірно, як на ярмарку. Мама часто жартувала: «На нашому подвір’ї — чималенько наших дітей, ваших і трохи чужих».

Осиротіло подвір’я. Ще кілька місяців тому ніхто й гадки не мав, що жвава, енергійна бабуся Меланія так раптово залишить цей світ, який встигла багато чим здивувати. Та збій дало серце. Не стало останньої на Прикарпатті жінки Героя Соцпраці. Кореспондент «УМ» теж спізнився. Давно мав намір поспілкуватися з цією мудрою трудівницею, проте зустріч віддаляли то, здавалося, нагальніші справи, то особливості «тупикового», в лабіринтах пагорбів Придністровської низовини, розташування села Раковець, куди лише зрідка ходять автобуси. Словом, тепер образ знаменитої в 60—70–ті роки ланкової доведеться «ліпити» з фрагментів–спогадів її рідних та односельців.