«Мені завжди були цікаві «больові точки» суспільства»

Термін «фільм–катастрофа» у кінематографі з’явився не так давно, але сучасну кіноафішу без нього уявити неможливо. З усього, до аналогічного терміну дозріло і театральне мистецтво. Вистави–застереження в театральних афішах з’являються дедалі частіше. Вони перегукуються з найгострішими темами численних ток–шоу на телебаченні і рішуче стирають кордони між соціумом і храмом мистецтва. Якщо раніше глядач мав можливість прийти до театру і перепочити від своїх нервових буднів, то сьогодні зі сцени його накривають ті ж проблеми, що й у житті, тільки у ще більш концентрованому вигляді. В Театрі російської драми імені Лесі Українки режисер Алла Рибікова випустила дві таких вистави. Головна героїня спектаклю «Янголятко, або Сексуальні неврози наших батьків» — розумово відстала дівчина, моральні принципи якої виявилися значно щирішими за показову порядність її тата й мами. «Чорні діви» — класичний приклад документальної драми, текст цієї п’єси написаний на основі реальних інтерв’ю з кількома мусульманками, життя яких — це щоденне балансування між релігійними канонами і сьогоденням західноєвропейського міста. Сьогодні в Театрі російської драми — прем’єра вистави «Шалена кров», яку Алла Рибікова поставила за однойменною п’єсою Нуркана Ерпулата та Йенса Хілля.

«Театр — це місце, де людина отримує можливість не втрачати свою людську подобу»

— Історія нашої сьогоднішньої прем’єри почалася в Німеччині, де я переглянула виставу «Шалена кров», — розповідає Алла Рибікова. — Вона вразила не лише мене, а й моїх колег театральних перекладачів і просто публіку. Сама п’єса за версією журналу «Театр сьогодні» — це найпопулярніший театральний часопис Німеччини — була названа кращою п’єсою року. Приїхавши сюди, я розповіла про побачене, і керівництво театру загорілося ідеєю зробити таку ж виставу з молодими акторами. У нашому спектаклі ролі школярів виконують студенти третього курсу майстерні Михайла Рєзніковича Інституту Карпенка–Карого, у ролі вчительки — заслужена артистка України Наталя Шевченко. Спектакль ми вже встигли показати у форматі ескізної постановки минулого грудня під час читань німецької драматургії, одну з генеральних репетицій зіграли для нашого театрального інституту, був у нас навчальний показ у Москві, в Школі–студії МХАТ. І ось нарешті ми вийшли на офіційну прем’єру. Щільно над цією постановкою почали працювати у жовтні минулого року.

— Ваше захоплення цим матеріалом перші глядачі вистави розділили чи були більш стриманими в оцінках?

— Глядачів, які б залишилися байдужими, не було — це точно. А захоплення — це справа дуже індивідуальна, кожен переживає захоплення по–різному. Мої відчуття після перегляду цього спектаклю в Німеччині я також не можу назвати захопленням. Це був сильний шок. Я думаю, що цей шок відчують і глядачі: у когось це відчуття буде зі знаком «плюс», у когось — зі знаком «мінус». Відчуття приголомшення — це найбільш правильне визначення для емоцій після цього спектаклю.

— Наскільки є виправданою така помітна наявність у театральній афіші вистав, присвячених гостро соціальним, незручним для власного душевного комфорту темам? Яких, до слова, вистачає на телебаченні й у пресі...

— Я не вважаю, що така експансія соціальної тематики на театральну сцену є чимось новим. Такі теми театр хвилювали завжди, можливо, в дев’яності роки минулого століття вони дещо відійшли на другий план. Але завдання театру — багатопланове. Воно і у розвазі, й у навчанні. Можна відпочивати, думаючи... Так було завжди. Кожен цей напрям повинен знайти своє місце і нішу, при цьому завжди відповідати викликам сьогодення. Беручи до роботи п’єсу, режисер сам собі повинен відповісти на запитання: чому саме цей матеріал, чому сьогодні і чому в цьо­му місці? Що стосується телебачення... Театр від нього відрізняється тим, що це живе спілкування з реальними людьми. Ефект проживання тієї чи іншої проблеми живою людиною просто перед тобою — він можливий лише в театрі, і його ні з чим не можна порівняти. До того ж усі вистави, які я поставила в Театрі російської драми, ідуть на малих сценах, відповідно, цей ефект посилюється. Мене цікавить театр, який може щось дати, щось сказати. А розважаюся я в іншому місці. Театр — це місце, де людина отримує можливість не втрачати свою людську подобу, адже саме театр перетворює натовп у народ. Саме тому соціальна тематика в європейському театрі зараз дуже популярна, сьогодні вона там посідає дуже вагоме місце. І тенденція до збільшення кількості таких вистав у Європі очевидна.

«Кліпове мислення» — результат глобалізації»

— Якщо порівнювати театр український і німецький — що в них спільного і чим вони принципово відрізняються?

— Про відмінності в театрах цих двох країн можна говорити на прикладі відмінностей у менталітеті двох наших народів. Театр Західної Європи більш раціональний, інтелектуальний, там на перше місце виходить слово, п’єса. Наш театр більш дієвий, на першому плані у нас — дія. Звідси — і різні школи, і різний глядач...

— Пані Алло, ваша біографія дуже чітко підпадає під визначення «людина–космополiт»...

— Живу в Німеччині, Києві, у Москві — там мешкають мої батьки... Хоча мій життєвий орієнтир — це творчий процес, можливість працювати в театрі. Зараз усе зав’язане на Києві. На різних етапах життя у мене був акцент на різні види діяльності. Я уже багато років займаюся Німеччиною. Колись — з точки зору історії та видавничої справи, потім я зосередилася на перекладах художньої літератури, у тому числі й німецької драматургії. Потім, по закінченні Театральної академії, зосередилася лише на театрі, оскільки він не дозволяє розпорошуватися і потребує тебе всю. Зараз я б себе представила так: режисер, який перекладає той матеріал, що його захоплює... Після прем’єри «Шаленої крові» хочу поставити виставу про кохання. Відчуваю, що після соціального театру треба переключитися на вічні теми. Зараз розмірковую над матеріалом. У мене на прикметі є три варіанти, але не обов’язково, що це буде один із них, можливо, зупинюся на якомусь четвертому. Обожнюю класику. Вважаю, що це та основа, на якій ми всі розвиваємося. Але я реаліст і розумію, що є режисери, які класику поставлять краще за мене. А от сучасна західноєвропейська драматургія, яка потребує специфічних знань, — з цим складніше. Потрібно жити в контексті, знати матеріал, над яким працюєш. Тому я волію ставити те, на чому я розуміюся. До того ж мені завжди були цікаві «больові точки» нашого суспільства. Що я точно не ставитиму — так це комедії. Відчуваю, що це не моє. Мабуть, для комедій мені не вистачає почуття гумору.

— Алло, нещодавно ви почали ще й викладати на курсі у Михайла Рєзніковича. Чия це була ініціатива і наскільки важливим для вас став ще й це досвід?

— Освіта — це першочергове завдання у всіх відношеннях. Починаючи з дитячого садка, школи, вищої школи. Наше суспільство — в Україні, країнах Західної Європи та й усього світу — страждає від невігластва, яке наступає по всіх фронтах. Мій спецкурс називається «Основи європейського мислення». Це була моя ініціатива, яку я запропонувала керівництву курсу, і сьогодні вже бачу результат. Головне, що студенти слухають із задоволенням. Порівнюючи своїх сьогоднішніх студентів та їхніх ровесників із Німеччини, я для себе визначила, що вони багато в чому схожі, але й відмінностей у представників молодого покоління наших двох народів вистачає. Об’єднує їх те, що є результатом процесу глобалізації: це інтернет, ставлення до цього явища, схильність до «кліпового мислення», невігластво... І ті, й інші малоосвічені, вважаю, що це наслідок інтернет–культури. Звідси — така мова:бідна, уривчаста... У нашому спектаклі «Шалена кров» представлені тексти Шиллера — для молодих акторів це вже складно, потрібна додаткова робота для того, щоб прочитати і зрозуміти цей матеріал. Усі ці нюанси розвитку властиві і західноєвропейському студенту чи просто молодій людині. А відрізняються вони завдяки емоційному ряду. Наші значно вразливіші, більш рухливі. У той час як у їхніх ровесників із Західної Європи раціо ще дуже довго залишатиметься на першому місці. До речі, після прем’єри «Шаленої крові» плануємо влаштовувати громадські обговорення, як ми це робили після перегляду «Чорних дів». Не кожна вистава вимагає обговорення, але дійсно є матеріал, з приводу якого хочеться посперечатися...

СЮЖЕТ

Фабулу для своєї п’єси «Шалена кров» автори взяли із французького фільму «Останній урок». Події вистави розгортаються на уроці німецької літератури, під час якого вчителька намагається навчити «розумному, доброму, вічному» дітей турецьких емігрантів. Звернути увагу на матеріал, який потрібно засвоїти, викладачці вдається лише після того, як вона знаходить у портфелі одного учня пістолет...