Проблема утилізації твердих побутових відходів в Україні — вічна і болюча тема. І основний камінь спотикання тут — відсутність дієвих програм розподільного збирання, що ускладнює можливість переробки відходів. Однак (хто б міг подумати?) лише на самих батарейках і пластикових пляшках, які «покояться» на смітниках, Україна втрачає мільйони гривень. Замість цього держава утримує полігони і сміттєспалювальні заводи, які дедалі погіршують екологічну ситуацію. Водночас наша країна має і технології, і зацікавлених у переробці побутових відходів підприємців — бракує лише державної волі та екосвідомості громадян.
Про «вічний» пластик, переповнені звалища, державну політику та можливості виходу зі «сміттєвої кризи» — у матеріалі «УМ».
Найпоказовішим прикладом того, як в Україні обходяться з твердими побутовими відходами, є столиця. У Києві схема збирання та утилізації наступна: сміття з контейнерів забирає і вивозить близько півтора десятка перевізників. Найбільших із них п’ять, у тому числі одне комунальне підприємство «Київспецтранс». Попереднім сортуванням відходів на дві фракції — сухе сміття (метал, скло, пластик і таке інше) і вологе (відходи харчів, вологі упаковки і подібне) — займається лише ВАТ «Грінко–Центр», яке встановлює два відповідні контейнери. Далі сміття із твердими відходами надходить до сортувальної станції, де проводиться більш ретельний відбір, і кожна фракція відправляється на переробку. А все, що потрапило у «вологий контейнер», у тому числі й пластик, поліетилен, медикаменти, потрапляє або на один із полігонів (переважно переповнений ТПВ №5, сюди надходить половина несортованого сміття), або на сміттєспалювальний завод «Енергія». І перший, і другий варіант — це удар по екології. Адже в першому випадку всі шкідливі речовини просочуються у ґрунт і забруднюють підземні води через відсутність системи інженерного захисту, в другому — відбувається викид у повітря шкідливих речовин. До речі, в «Грінко» не можуть сказати, який відсоток сміття надходить на переробку, а який викидають на звалища чи спалюють. Прес–секретар компанії Сергій Устимов лише зазначає, що переробляти могли би більше, якби кияни були свідомішими і більше зважали на колір контейнерів. Хоча, за даними «Грінко», більше 90% мешканців столиці виступає за роздільний збір.
Щодо інших приватних київських компаній, які забирають ТПВ, то сортування сміття вони здійснюють переважно не за принципом двох контейнерів, а вже після вивезення з дворів. Так, наприклад, діє компанія «Альтфатер», яка, як запевняє прес–служба, орендує сортувальні бази і намагається відправити на переробку всі зібрані відходи. Два іншi великi перевізники — «Селтік» та «Володар роз» — довго «думали», але так і не дали нам відповідь, чи сортують сміття для переробки.
Та найцікавіше нам відповіли у ВАТ «Київспецтранс», в якому міськадміністрація володіє, за останніми даними, 26% акцій, а отже, це підприємство частково відображає столичну політику щодо поводження з ТПВ. «Сортуємо частково: 1—2%, просто на полігоні», — заявили «УМ» у керівництві. Уявляєте собі такий «грандіозний» київський масштаб? Ось і причина невтішної всеукраїнської статистики, наданої екоорганізацією «МАМА–86»: у 2011 році з 14,5 млн. тонн ТПВ в Україні було перероблено та утилізовано лише 6%.
Чим загрожує Україні така політика? За даними ВЕГО «МАМА–86», питомі показники утворення відходів у середньому становлять 220—250 кілограмів на рік на одну особу, а у великих містах досягають 330—380 кілограмів на рік відповідно. Тож перш за все, якщо переробляти всього 6% із них, смітники переповнюватимуться і розростатимуться на неймовірні площі. Та найголовніше, полігони накопичують фільтрат, що має довготривалий вплив на навколишнє середовище. Згаданий київський полігон ТПВ № 5 уже накопичив його 600 тисяч тонн. Інший міський полігон біля села Пирогів площею 15,1 гектара хоч наразі й не експлуатується, проте продовжує забруднювати територію, річку Віта та підземні води у прилеглих районах. Решта звалищ продовжують накопичувати отруту.
У ВЕГО «МАМА–86» зазначають, що сміттєспалювальні заводи (ССЗ) — теж не гідна альтернатива. «Вони можуть викидати в повітря діоксини, гексахлорбензол і поліхлоровані дибензодифеніли (ПХД). Поява вищевказаних токсикантів у місцях, де вони ніколи не використовувалися, ймовірно, пов’язана з роботою сміттєспалювальних заводів. Так, дослідження, проведені у 90–х роках минулого століття, визначили підвищення рівня діоксину в молоці корів, до раціону яких входила трава з пасовищ, розташованих поблизу сміттєспалювальних заводів. Дослідження волосся у робітників ССЗ у Японії показали, що його токсичність у 3,7 раза вища токсичності волосся людей у контрольній групі (4,36 і 1,18 відповідно)», — зазначила у коментарі «УМ» координатор тематичного напряму «Хімічна безпека» ВЕГО «МАМА–86» Ольга Цигульова.
Та чи не найбільше, на думку деяких екологів, загрожують нашому довкіллю два види твердого сміття — пластикові пляшки та використані батарейки, які скидають на полігони. Шкідливими є також і сучасні енергоощадні лампочки, адже в них міститься ртуть.
Звичайна пластикова пляшка розкладається 100—200 років. Ці відходи з прогресією накопичуються у довкіллі. А якщо їх спалювати, всі шкідливі речовини вивільнюються у повітря. Вчені стверджують: пластик найнебезпечніший при горінні. При температурах від 220 градусів виділяються вінілхлорид і діоксин — украй токсичні речовини. Відтак збір і переробка пластику є невідкладним питанням.
Однак поки в Україні сміття не збиратимуть роздільно, ситуація лише погіршуватиметься. Є й інша проблема: наприклад, у столиці, за інформацію «МАМА–86», діє щонайменше 5 підприємств, що спеціалізуються винятково на зборі і переробці саме пластикових пляшок, готові вивозити і навіть платити за це гроші. Однак немає ініціатив з боку держави, які могли б дати поштовх (умови та пільги) для розвитку подібних структур. А більшість населення про їх існування не знає.
Про небезпеку використаних батарейок чесно попереджають виробники, наносячи знак «викидати заборонено». Однак інфраструктура збору батарейок в Україні просто відсутня. Багато хто просто викидає використані елементи живлення, не вважаючи їх шкідливими. Хоча вони є токсичними відходами. Звичайна батарейка містить свинець, цинк, марганець, ртуть та інші небезпечні для людського організму речовини. Розкладається вона впродовж 10 років і може забруднити до 20 м2 грунту або 400 літрів води. На звалищах батарейки зберігають свою небезпеку. У випадку пожежі всі вищезгадані речовини потраплять в атмосферу. «Коли ртуть потрапляє в водні екосистеми, мікроорганізми перетворюють її в метилртуть — сполуки ртуті, котрі набагато токсичнішi за елементарну ртуть. Метилртуть у навколишньому середовищі стає одним iз компонентів харчових ланцюгів», — зазначив у коментарі «УМ» член екоорганізації «МАМА–86» Денис Павловський.
У країнах Євросоюзу збір батарейок реалізують на рівні державної програми. Як наслідок, у Британії, Німеччині та низцi інших країн збирають для утилізації від 35% до 52% батарейок. При цьому в ЄС діє спеціальна директива «Про утилізацію батарейок», за якою в майбутньому планується збільшити обсяги збору й переробки подібних відходів. В Україні ж, попри те, що відповідальність за сміття несе низку структур — від Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово–комунального господарства, Міністерства екології та природних ресурсів України до виконавчих органів сільських, селищних, міських рад — подібного підходу поки що немає. Хоча ресурс, який міг би переробляти елементи живлення, на диво, є.
Скажімо, у Львові працює унікальний завод ДП «Аргентум». Станом на березень підприємство за підтримки «приватників» уже зібрало тонну батарейок типу АА і дало друге життя половині. Але та тонна — сльози, адже, за даними керівництва «Аргентуму», українці купують близько 10 тонн батарейок щодня. Основна проблема у тому, що владна верхівка не надто поспішає розробити дієву всеукраїнську схему збору батарейок, поки що все перебуває на рівні переговорів. Відтак робота в цьому напрямi повністю покладена на «Аргентум», активістів iз регіонів та екосвідомих підприємців.
«Наразі ведуться переговори з урядом, аби розробити систему збору батарейок, — зауважує в коментарі «УМ» заступник гендиректора ДП «Аргентум» Тарас Когут. — Збір батарейок в Україні затратний, бо відсутня його дієва система. Наприклад, у Євросоюзі вона є: на два великі сортувальні заводи звозять батарейки, розподіляють їх і відправляють на підприємства, що їх переробляють».
За словами Тараса Романовича, користь від подібної системи для України більш ніж очевидна, адже 95% відсотків переробленої батарейки — це товарна продукція, «на виході» отримуємо цинк, мідь, нікель, залізо, хлорні і марганцеві сполуки. «Деякі з цих матеріалів додають при виготовленні нержавіючої сталі. Але найцікавіше, що частина з них в Україні не видобувається. Тобто величезний ресурс «сидить» у батарейках, — зауважує заступник гендиректора і додає: — Більше того, ми майже готові представити технологію використання речовин із батарейок у фармацевтичній промисловості, чого досі не робили в усьому світі».
Однак у самому Львові до ДП «Аргентум» ставлення двояке: його завод розташований у центрі міста, і часом керівництво не допускає на територію екоінспекторів, що наразі ставить під сумнів екологічну безпеку його діяльності.
У Німеччині знайшли оригінальний спосіб стимулювати екосвідомість населення. За кожну здану пластикову пляшку там можна отримати 25 євроцентів. Натомість влада економить на облаштуванні звалищ, яких у країні немає. А в Данії з переробленого пластику виготовляють нові пластикові вироби, причому обходяться вони дешево.
Більш як двадцять років триває екологічна сага про забруднення території на кордоні Молдови (Сороки) й України (Цекинівка, Ямпільський район ) через річку Дністер. І весь цей час — лише перемовини, передмови й постскриптуми. А тим часом зношена труба промислових відходів завдовжки 6,2 км через Дністер продовжує забруднювати басейн річки як на території Вінниччини, так і нижче за течією — в Одеській області. >>
Найчастіше ущерть переповнені сміттєві звалища в Україні гниють десятиліттями через відсутність коштів на їх впорядкування. Але в Люботині, де полігон твердих побутових відходів (ТПВ) скоро дійде до будинків містян, сталася нетипова як для вітчизняних реалій історія. >>
У нашому світі мешкає приблизно 40-45 тисяч видів павуків, а їхня кількість така велика, що кожна людина на відстані п’яти метрів біля себе знайде цю істоту. Науковці вивчають унікальні властивості павутини та, ґрунтуючись на дослідженнях, розробляють надміцні волокна чи біоматеріал, на якому зможуть вирощувати людську шкіру. >>
Перший фестиваль шкільних лісництв відбувся на Черкащині. Участь у ньому взяли десять команд, по одній від кожного лісгоспу. Під час фестивалю школярі, а всі команди прибули у спеціальній формі, придбаній лісництвами, наввипередки демонстрували свою любов та шану до лісу. >>
Пожежі торф’яників були однією з головних тем упродовж тривалого часу для значної частини українців. Благо, забруднене повітря, яке перевищувало навіть у деяких районах столиці норму в 6 разів (зрозуміло, у навколокиївських епіцентрах загорань ситуація була ще гіршою), почало приходити в норму. >>
