Ігор Рижков досі не виправданий за останніми двома епізодами обвинувачення. (Фото Дмитра Кравченка.)
Із середини 80–х років минулого століття шахтарський Павлоград регулярно приголомшували жахливі звістки — хтось у безлюдних місцях нападав на дівчат шкільного віку, душив нещасних, ґвалтував і зникав iз місця події. Лише деяким жертвам вдавалося вижити. Було зрозуміло, що злочини здійснює одна й та сама особа. Люди не мали сумнівів, що у місті діє сексуальний маніяк. Це нині про діяння павлоградсько–пологівського маніяка Сергія Ткача знає вся Україна і час покарання для нього настав. Але чи настане цей час для людей у погонах, прокурорських кітелях і суддівських мантіях? Чи назвемо ми кожного поіменно і поставимо в один ряд із Ткачем? Щоб вони стільки ж років провели в ув’язненні, як і жертви їхньої сваволі, а потім вийшли на волю без жодних засобів до існування. За приблизними підрахунками, за злочини Ткача безпідставно покарано 16 людей. Першим, хто «сів» на десять років замість маніяка, був молодий хлопець iз Павлограда Ігор Рижков. Його мали розстріляти за вироком суду, але Ігор дуже хотів жити і добився перегляду кількох кривавих епізодів справи.
Стривожені батьки боялися відпускати своїх дітей навіть до школи. Адже восьмирічну Олю Шувалову збоченець убив серед білого дня буквально за сто метрів від навчального закладу. Її мама по дорозі до школи зайшла «на десять хвилин» у поліклініку. Оля ж, не дочекавшись мами, пішла додому сама. Улюблену донечку мати побачила вже вбитою у підвалі рідного під’їзду.
Правоохоронці збилися з ніг, однак вийти на слід маніяка не могли. Зрештою, у березні 1985 року збентежені павлоградські матері колективно звернулися до газети «Правда», яка мала колосальний вплив — публікації видання обов’язково завершувалися найсерйознішими наслідками для тих, кого стосувалася критика. Відтак iз Києва до Павлограда одразу виїхала ціла група досвідчених слідчих.
Високе керівництво перед підлеглими питання ставило руба: не знаходите маніяка — втрачаєте роботу. Однак і ці фахівці жодної зачіпки не знайшли. До того ж, вони не знали місцевості і не мали у Павлограді агентури. Тож матері колективно звертаються вже до Генсека ЦК КПРС Михайла Горбачова. У відповідь iз Москви надходить чергова грізна директива: негайно розкрити серію злочинів.
Саме у цей період під підозру потрапляє 24–річний Ігор Рижков, який, щоправда, на роль маніяка явно не тягнув. Єдиний син шанованої у Павлограді вчительки, який через певні обставини не довчився у вузі в Дніпропетровську і повернувся додому. Ледь влаштувався працювати на залізниці, як отримав повістку до міліції. Бесідував iз хлопцем особисто начальник місцевого карного розшуку. Однак Ігор iз цієї розмови так і не зрозумів, з якого приводу його викликали.
Лише згодом дізнався, що одній iз жертв її кривдник здався схожим на нього. Але у той день, коли на дівчину напали, Ігор iз друзями виїжджав до лісу. Отож і свідків на підтвердження цього алібі знайшлося вдосталь. Проте правоохоронці цілих 2,5 року не давали Рижкову спокою — приїздили на роботу і додому, викликали до міськвідділу. А нові злочини невідомого виродка тим часом продовжували сколихувати Павлоград...
Зрештою, Рижкова настільки засмикали, що він погодився на пропозицію взяти на себе епізод iз нападом на дівчину, яка не дістала серйозних тілесних ушкоджень. Ніхто не зважив на те, що потерпіла вказувала на чоловіка міцної статури віком 35—40 років, схожого на азіата. Як і на свідчення експертів, які на місці злочину зафіксували 42—43–й розмір взуття, тоді ж як Рижков носив 39–й. Люди у погонах запевняли Ігоря, що все це потягне лише на 15 діб, або ж 50 рублів штрафу. Та після згоди юнака на нього стали вішати й інші епізоди, у тім числі зґвалтування з вбивствами, про які він так само гадки не мав! Приголомшеного Рижкова переправили до СІЗО просто з палати лікарні, де він проходив обстеження за направленням військкомату.
«Коли мене помістили до «прес–хати», де «зеки» за пайок жорстоко били, я зрозумів, що до суду можу й не дожити. А мені так хотілося жити! — здається, Ігор Рижков дотепер не може вивітрити зі своєї душі увесь жах пережитого. — Отож не побачив ліпшого виходу, як брати все, що «вішали», на себе, щоб потім у суді всю правду розповісти. Я ж тоді свято вірив у справедливий суд!».
І Ігор почав у всьому «зізнаватися». Хоча під час слідства виникали абсурдні ситуації. Зокрема, допитаний пізніше прокуратурою понятий В. Мірошниченко, при відтворенні обставин одного з епізодів, який «шили» Рижкову, здивувався, що підозрюваний, демонструючи, як потягнув до підвалу одну зі своїх жертв, вказав на відповідні двері. Насправді там виявилися... сходи нагору.
У тому, що в камері СІЗО Павлограда у 1987 році щодо Рижкова застосовували заходи фізичного та психічного впливу, зізнався згодом безпосередній виконавець тих «заходів» — С. Силко. Ігор тих тортур не витримав і написав явку з повинною. «Вижити будь–якою ціною — тоді це для мене було головним», — згадує про пережите Рижков.
У Павлограді ж полегшено зітхнули, бо маніяка нарешті затримали. Слідчі вже очікували орденів за свою «звитягу». А родичі жертв готові були Рижкова розтерзати. Тільки шанована павлоградська вчителька Олена Йосипівна Рижкова не вірила, що її син на подібне страхіття спроможний.
Проте невдовзі після арешту Ігора Рижкова, Павлоград знову сколихнули повідомлення про нові криваві напади на дівчат із тим же кримінальним почерком. У місті заговорили про «другого маніяка»... Правоохоронці ж добре розуміли, що звалили відразу 8(!) кримінальних епізодів зовсім не на того. Бо звідки ж міг тоді взятися «маніяк № 2»? Тому сфальсифіковану справу Рижкова негайно відправили до Дніпропетровського обласного суду, який мав врятувати репутацію фальсифікаторів.
І суд під головуванням Олександра Мартиненка не підвів. Незважаючи на те, що підсудний Рижков детально розповів все, як було, і своєї провини не визнав, слухати його з адвокатом ніхто не бажав. Вирок пролунав нещадно — розстріл. Хоча Ігор iз мамою до останнього сподівалися на правосуддя.
Після суду Ігора Рижкова доставили вже до камери смертників. «Тоді я не міг ані їсти, ані спати... Навіщо це потрібно, коли завтра тебе не стане? — згадує він у розмові з автором. — А потім ціною неймовірних зусиль оволодівав собою і ловив на думці, що жодного закону я не порушив. Отож і я, і мама чіплялися за останнє — писали куди тільки можливо. Певна річ, оскаржили вирок у Верховному Суді УРСР. Де–де, а хоча б у Києві мають бути юристи кваліфіковані — тішили себе думкою. Я ж у цьому місиві навіть почав усвідомлювати, що смерті боятися просто втомився!»
Але судова колегія у кримінальних справах Верховного Суду з десяти статей Кримінального кодексу, які інкримінувалися хлопцю, знущально виключила тільки один пункт — той, який передбачав один (!) рік позбавлення волі. Все інше залишили у силі. А це все одно розстріл!
Проте дива у світі все ж бувають. Один iз членів судової колегії висловив з приводу схваленого його колегами вироку особливу думку. І саме це стало підставою для протесту голови Верховного Суду УРСР, який розглядав уже Пленум. Подібна норма тодішнім законодавством передбачалася. І Пленум Верховного Суду подивився на все набагато прискіпливіше. Зрештою з інкримінованих Рижкову восьми епізодів відразу п’ять (у тім числі й обидва вбивства) скасували за недоведеністю! А це вже не розстріл!
Із Рижкова не зняли лише одне зґвалтування і два замахи на зґвалтування. Це — на тлі того, що йому спершу навісили, — здавалося дитячими забавками. Зрештою, нове, теж доволі суворе покарання — 10 років позбавлення волі — стало для Ігоря ковтком свіжого повітря. Адже Пленум Верховного Суду благословив його жити!
Рижков залишає камеру смертників, у якій провів півроку, але продовжує з мамою скаржитися куди тільки можна щодо інших трьох «навішаних» епізодів. Нерідко доходило до абсурду — зокрема, одна й та сама відповідальна особа з Генпрокуратури раніше відповідала офіційно, що Рижкова засуджено до розстрілу за вiсьмома епізодами доказово й обґрунтовано, а через деякий час, немов під копірку, повторила цю ж мотивацію, але вже щодо... трьох епізодів.
Переможні рапорти правоохоронців про те, що вони затримали кривавого маніяка, розсипалися в пух і прах. Проте цього тоді ніхто не афішував. А безкарність, як відомо, породжує вседозволеність. Невідомий на той час виродок продовжував свої криваві діяння у Павлограді. Список потерпілих і жертв зростав iз вражаючою синхронністю. Збентежені павлоградці знову скаржилися на людей у міліцейських погонах, прокурорських кітелях і суддівських мантіях куди тільки можна. Люди не могли збагнути, чому професіонали протягом багатьох років не могли вийти на слід маніяка.
Більше того, той самий Сергій Ткач одного разу і взагалі, мов звір, вибіг на ловця — сівши п’яним за кермо трактора, гайнув до магазину за черговою порцією спиртного. І тепленьким потрапив до міліції. Але відбувся легким переляком — позбавленням прав водія та символічним штрафом.
Безневинних людей тим часом правоохоронці продовжували тероризувати. І коли одного дня восьмирічна Оля Світлична на велосипеді поїхала до магазину і живою не повернулася, її батько на міліцію вже жодних надій не мав. Володимир Світличний заприсягся знайти бузувіра і поквитатися з ним самостійно, адже почерк його діянь був добре відомий усьому місту. Зокрема те, що виродок пересувався на велосипеді.
Пан Світличний заготував пістолет, ніж iз мотузкою і одного разу запідозреного ним незнайомця ледь не наздогнав, коли той на його пропозицію поспілкуватися чкурнув на своєму велосипеді подалі. У міліції ж такі потуги згорьованого батька розцінили по–своєму. Раз має пістолета з ножиком, значить, неспроста. І вже самого батька запідозрили у вбивстві рідної доньки.
Свідчення ж вибивали вже апробованим методом. Чоловіка помістили до СІЗО, а його дружині втовкмачили, що вбивцею Олі є саме він, і та свого чоловіка, з яким багато років прожили у мирі та злагоді, почала... ненавидіти. Невдовзі Володимир Світличний повіситься просто у камері. А його дружина втратила роботу в бібліотеці. Як згадує Людмила Світлична, їй тоді хотілося повіситися і самій, але дві доньки від такого необачного кроку маму стримали. Хоча й самим дівчатам теж виявилося несолодко. Адже тавро доньок маніяка добряче їм зіпсувало особисте життя.
Тільки через 11 років після загибелі свого чоловіка Людмила Світлична наважилася звернутися із запитом до органів прокуратури. Тоді ж і з’ясувалося, що Володимирові Світличному «не пред’являлося звинувачення у зґвалтуванні та вбивствах малолітніх дівчаток» — він лише підозрювався у скоєнні цих злочинів. Тобто жодного доказу його вини не було та й провів у СІЗО він 28 днів, після яких пішов iз життя добровільно. Але знову жодної волосини з голів тих, хто настільки натхненно «підозрював» згорьованого батька, так і не впало...
Сам же Сергій Ткач у 90–х роках перебереться з Павлограда до Пологів Запорізької області, де продовжить своє криваве полювання. Так само продовжать паралельно з ним полювання на ні в чому не винних співвітчизників і люди погонах та мантіях. Тільки у 2005 році одного з найкривавіших серійних убивць останнього століття Сергія Ткача затримають. За багатьма епізодами своїх 25–річних діянь він уже засуджений до довічного ув’язнення.
Але це тільки початок. Ткач продовжує зізнаватися в нових злочинах. Щоб відтермінувати для себе час остаточного запроторення до камери довічників. І так само паралельно зізнається в епізодах, за якими вже давно засуджено ні в чому не винних людей (одного навіть розстріляно). Ігорю Рижкову вдалося уникнути розстрілу.
До речі, суддя Олександр Мартиненко, який відправив невинного Рижкова на розстріл, зробив блискучу кар’єру і нині... очолює Дніпропетровський адміністративний апеляційний суд. Чи виникала у цього служителя Феміди хоч колись думка поїхати на своєму шикарному авто до Павлограда і хоча б елементарно вибачитися перед шанованою вчителькою, вже 78–річною важко хворою Оленою Рижковою, що, вважай, життя поклала на вiвтар боротьби за чесне ім’я свого улюбленого сина? Це справді сприймається дико і незбагненно. Адже важко знайти професію, де б повна відсутність професіоналізму дозволяла робити кар’єру.
Ті, хто стежить за гучною справою Ткача, звернув увагу, що судові слухання почалися тільки з сьомого епізоду. А перші сім справ за давністю років уже начебто знищені. Та чи можна тут говорити про терміни давності? Не в юридичному аспекті, а принаймні моральному? Адже саме Сергій Ткач з–поміж довгого переліку своїх звірств скоїв те зґвалтування (про що розповів у деталях), за яке Ігор Рижков відсидів від дзвінка до дзвінка десять років. Він же скоїв і ті два вбивства, за які Рижкова ледь не розстріляли.
13 березня 2008 року тодішній Генпрокурор Олександр Медведько вніс подання до Судової палати у кримінальних справах ВСУ про перегляд вироку Дніпропетровського обласного суду від 01.12.1987 року стосовно Рижкова І. В. за нововиявленими обставинами. Але при цьому все робиться за хитромудрим принципом «і вовки ситі, і вівці цілі», адже йдеться лише про епізод зґвалтування малолітньої громадянки Л., спричинення їй тяжких тілесних ушкоджень та крадіжки особистого майна.
А от щодо двох інших епізодів — два замахи на зґвалтування без тілесних ушкоджень, то, як сказав Ігорю Рижкову слідчий в особливо важливих справах ГПУ Олекcій Шайда, «Ткач про них не пам’ятає». Зрозуміло, що маніяк, який зізнався у скоєнні понад 80 зґвалтувань і вбивств, може і не пам’ятати таких «дрібниць». Тому пан Медведько просив залишити без змін вирок у частині засудження Рижкова І. В. за замах на зґвалтування і просить визначити ті ж... 10 років покарання, Ігорем уже відбутих. Отже, з восьми епізодів начебто злочинної діяльності Рижкова залишилися тільки два явно притягнутих за вуха замахи, але міру покарання визначають нечувано сувору? Що значить, честь мундира...
Через тиждень після свого призначення на посаду Генерального прокурора Юрій Луценко відвідав камеру №158 у Лук’янівському СІЗО (площею у дев’ять метрів квадратних), в якій він «відсидів» майже півтора року в часи режиму Януковича. >>
Чотири роки тому 18-річний Артур Самарін виїхав з України до Америки за програмою «Робота та подорож». У рідний Херсон хлопець повертатися не планував, тому склав свій хитромудрий план втілення в життя своєї «американської мрії». >>
Законопроект «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо забезпечення засудженим за особливо тяжкі злочини права на правосудний вирок» уже давно готовий до другого читання у сесійній залі Верховної Ради України. Але вже кілька місяців у народних обранців руки не доходять до того, щоб поставити його на вирішальне голосування. Незважаючи на те, що Європейський суд з прав людини послідовно виносить рішення не на користь держави Україна, за які, до того ж, розплачуються не судді, а ми, платники податків. >>
Суддя Ірина Курбатова більше двох годин читала текст вироку активісту Юрію Павленку (на прізвисько «Хорт»). У результаті, за «організацію та участь у масових заворушеннях під Вінницькою ОДА 6 грудня 2014 року» майданівець Павленко отримав чотири роки й шість місяців позбавлення волі. Він також має компенсувати судові витрати — 10 тис. грн. >>
