Чорно–білий Винниченко з соціальним підтекстом

На франківській сцені молода режисерка Катерина Чепура дебютувала спектаклем «Дорогу красі». Тоді, два роки тому, її вистава викликала справедливе обурення: чому це в українському театрі так мало Винниченка? Катерина показала виставу якісну, емоційну, «живу» — потенціал драми Володимира Винниченка молода режисерка разом з акторами розкрили до найдрібніший нюансів, відтак потужний текст, трансформувавшись у виставу, не втратив, як це часто буває після переходу з літературної площини в театральну, а набув. Після прем’єри Катерина зізналася, що наступні її творчі плани також пов’язані з Винниченком. Нещодавня прем’єра «Натуся» довела, що слова у цієї дівчини з ділом не розходяться.

У програмці — майже всі ті самі актори, що були заявлені й у виставі «Дорогу красі» — Олена Фесуненко, Віра Зіневич, Дмитро Рибалевський, Олег Терновий... Та й за тематикою цей спектакль багато в чому перегукувався з попередньою роботою Чепури за Винниченком: родинні цінності, стосунки чоловіка і жінки, кохання й обов’язок, сумління, яке ніяк не може порозумітися з бажанням бути щасливим. Свою виставу Катерина, яка тут працює і як художник–постановник, «одягла» у різні відтінки шляхетного сірого кольору, а ось діалог характерів і типажів «Натуся» побудований на протистоянні чорного і білого. Найпоказовіша у цьому — Христя Парменівна, дружина головного героя. Істеричка, інтриганка, грубіянка, егоїстка, та що там «миндальничати», справжня падлюка — складається враження, що саме так описала Вірі Зіневич її героїню режисер. Актриса рекомендації сприйняла буквально. Миловидна дівчина зі своїм коханим чоловіком Романом Віталєвичем (Дмитро Рибалевський) спілкується не те що на підвищених тонах — вона просто кричить. А для того, щоб додати переконливості своїм словам, може і тарілкою об підлогу хряцнути. Парадоксальності цій картинці додає не лише той факт, що взагалі–то ці двоє людей прожили разом багато років, у них спільна дитина, відповідно, у дружини має бути хоча б крихта поваги до чоловіка — образ тендітної блондинки Віри Зіневич заперечує образ Христі у прочитанні режисера. Але, попри цю очевидність, злий демон Христя гне свою лінію, примушуючи втягувати голову в плечі не лише свого благовірного, а й глядачів у залі. Бракує розумного балансу й іншим героям.

Історія про те, як зла жінка маніпулює дитиною, аби втримати чоловіка, зачепить за живе у першу чергу татусів, котрі змушені жити під одним дахом iз чужою людиною заради сина чи доньки. Не виключено, що сцену, коли криклива Христя вривається до домівки нової пасії Романа Віталєвича, тягнучи за руку малого Натуся (Андрій Гайдай), у тій чи іншій варіації кожен із них переживав особисто... Але ця «правда життя» не додає об’єктивності й збалансованості виставі — їй точно піде на користь незначна «постпрем’єрна» коректура. Тим більше що у Театру Франка з Винниченком стосунки особливі: у 1920 році прем’єрою «Гріха» франківці розпочали свою історію, Володимира Винниченка на сцені Української драми ставили режисери Андрій Жолдак («Момент») та Володимир Опанасенко («Гріх»)...