Світлана Леонтьєва: «У першу чергу намагаюся ставити в ефір ті новини, які є цікавими i дають підстави пишатися нашим, національним». (Фото Юрія САПОЖНІКОВА.)
Обличчя Світлани Леонтьєвої впізнаване багатьма ще з часів «Інтера». Тепер ведуча Першого Національного продовжує знайомити з новинами вже глядачів державного каналу, залишаючись однією з досить чисельної армії телевізійних інформаційників. Утім є царина у вітчизняному телепросторі, де робота Світлани Леонтьєвої ексклюзивна, — це «Театральні сезони», єдина телепрограма про театр.
— Пані Світлано, свого часу, у 2007 році, з «Інтера» ви пішли, бо прийшла інша команда. Деякий час ви лишалися без роботи. Чи була друга освіта своєрідною страховкою на випадок, якщо не складатиметься з кар’єрою телеведучої?
— Мені просто хотілося наблизити освіту до професії, якою займаюся. Я й так могла викладати у вищому навчальному закладі, бо закінчила Державний університет імені Тараса Шевченка. Мене вже запрошували. Та ще хочеться попрацювати в активному журналістському режимі. І, хвалити Бога, останнім часом я веду кілька різнопланових проектів (один — очолюю) навіть у двох телекомпаніях, НТКУ та «Ері». Мені подобається, бо можна спробувати різні жанри.
— Поява «Театральних сезонів» і ваша друга освіта в Інституті екранних мистецтв Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана КарпенкаКарого — це паралельні історії, що випадково збіглися у часі?
— Взагалі я — фізик за першою вищою освітою. Хоча ще у школі вчителька російської мови і літератури мені радила вступати у Літературний інститут або займатися журналістикою, що, врешті, й сталося. Недаремно ж кажуть, що фізики — лірики... Дуже люблю театр, маю багатьох друзів серед акторів. Понад 10 років співпрацюю з Фестивалем дитячого кіно в «Артеку». Одного разу (не буду приховувати, це було на пляжі) у колі знайомих сказала щось на зразок: «Давно хочу узгодити освіту з професією». Друзі підтримали: «В Інституті екранних мистецтв саме набирають курс». Повертаюся у Київ, мені телефонують: «Там днями співбесіда...» І тут я злякалася: купа роботи, домашні клопоти, ще звалювати на себе навчання. Але — пішла, пройшла співбесіду, склала іспити. Принципово ходила на пари, складала заліки й іспити самотужки. Захистила диплом про спорідненість та відмінності кіно і телебачення. У травні минулого року отримала диплом бакалавра.
Стосовно «Театральних сезонів», то їх поява — це більшою мірою ініціатива керівництва Першого каналу. Хоча тут усе збiглося. Богдан Ступка попрохав мене організувати зустріч iз гендиректором каналу Єгором Бенкендорфом, з яким ми добре знайомі ще з «Інтера». Ми з Єгором прийшли у театр. Чоловіки обговорювали варіанти співпраці Театру імені Івана Франка та державного каналу. Потім Єгор каже: «Ти все чула — втілюй у життя!». Отак і з’явилася єдина на українському телебаченні програма про театр.
— «Театральні сезони» показували спектаклі, останнім часом в ефірі телепортрети — Раїси Недашківської, Лариси Кадочникової, інших. Чи плануєте дійти до якогось єдиного формату програми?
— На згадуваній зустрічі з Богданом Ступкою Єгор Бенкендорф наполягав на тому, щоб канал транслював вистави у прямому ефірі. Ми це спробували робити. Але зйомки першої програми показали, що до цього не зовсім готовий театр. Для прямого ефіру треба звільняти частину глядацьких місць, треба робити додаткове освітлення сцени. У нас було 8 камер, ПТС (пересувна технічна станція), і ми показали «Украдене щастя» у режимі прямого ефіру. Вважаю, силами тієї команди — близько 10 людей плюс петеесівці — це дуже достойна робота. Ми зняли ще кілька вистав у різних театрах і показали глядачам. Але потім нас посунули з праймтайму. Зрозуміло, показувати тригодинну виставу в найрейтинговіший час — це неймовірна розкіш для будьякого каналу. Тому справжній театр в ефірі п’ятниці поступився місцем сучасному «театру абсурду».
Ми постійно у пошуку: показували вистави, організовували дискусії про театр і культуру, розповідали про театральний фестиваль, зараз знайомимо глядача з відомими театральними діячами. «Театральні сезони»— жива програма!
— Що б, на вашу думку, могло додати рейтингів «Театральним сезонам»?
— Є багато складових, які сприяють успіху будьякої програми: починаючи від її реклами, закінчуючи чітко визначеним місцем у телепрограмі. Зараз, до речі, нас можна дивитися кожної останньої п’ятниці місяця о 10й ранку. Хто хоче переглянути попередні випуски — може знайти відео на сайті каналу. «Театральні сезони» зобов’язані жити, бо про театр на вітчизняному ТБ не показують нічого. А це одне з найдавніших мистецтв. Театр робить iз натовпу народ. Це не я сказала, а Томас Манн. Приміром, у Польщі дуже потужний політичний театр, у них узагалі близько 600 театрів. А в Україні лише 120.
Найбільшою похвалою на адресу «Театральних сезонів» для мене були слова Юрія Полякова, головного редактора російської «Літературної газети». Колись у журналі «Юність» я зачитувалася його повістями «ЧП районного масштабу», «Сто днів до наказу», а минулого року ми з ним були в журі телекінофоруму «Разом». І саме в той час по телевізору показували випуск «Театральних сезонів» з Богданом Ступкою. Юрій Поляков якось здивовано перепитує: «Так це ви ведуча програми про театр?!» (Фестиваль проходив у Ялті, за 5 днів треба було переглянути 140 робіт, я — в шортах, без макіяжу). І додає: «Всю програму подивився. Від початку до кінця». Уточню, що той випуск був повністю україномовний.
— В ефірі вашого театрального проекту — переважно київські вистави, актори, події. Чи збираєтеся активніше виходити за межі столиці?
— Ми тількино повернулися зі Львова. Уже зняли програми з відомим актором Федором Стригуном — художнім керівником Львівського драматичного театру імені Марії Заньковецької. Ще одна програма — з народним артистом Богданом Козаком (вчителем, зокрема, режисера ІваноФранківського театру Ростислава Держипільського, який привозив у Київ «Націю» і «Солодку Дарусю»).
— Чи хотіли б ви переключитися на роботу лише над театральним проектом?
— Та ж мій улюблений жанр — новини! Вони задають ритм життя і завжди «тримають у тонусі». Але якби було замовлення потужного великого каналу і належне фінансування театрального проекту — можна було б подумати над тим, щоб сконцентруватися на мистецькій темі.
— Ви також, чи в першу чергу, — ведуча новин. Інформаційнополітичне мовлення прискіпливо моніторять експерти. Вечірній новиннєвий випуск Першого Національного останнім часом, за результатами моніторингів, лідер за кількістю інформації, що має ознаки цензурованої. Ви погоджуєтесь iз таким визначенням?
— Коли я дивлюся випуски новин на багатьох каналах — це ніби кошмарний сон. Як у Пастернака: «Рассказали страшное. Дали точный адрес...». Люди зважені і професійні, які працювали у 1993—1994 роках в інформагенції «Республіка», вчили мене працювати поіншому. Сергій Набока — журналіст, правозахисник член Гельсінської спілки, казав, що новина має бути загальнонаціональною, цікавою для всіх, якщо ти видаєш її в ефірі великого загальнонаціонального каналу. «Вбили, закопали» — на жаль, було в усі часи. Але це не має бути основним у випуску новин. Для цього є кримінальна хроніка. Зараз я працюю у денних випусках. Маємо досить високий рівень свободи. Випуск о 15й вважається найрейтинговішим. Мене це влаштовує.
Щодо моніторингу вечірніх новин, варто розуміти, що таке «цензурована інформація». Новини про діяльність Президента та уряду?! Вважаю, це загальнонаціональні новини. Менталітет українців: «У нас усе погано! Ховайся!» Люди, якщо ми кожного разу казатимемо, що все погано, — так і буде. Я знаю, що у нас не все гаразд iз демократією і відповідальністю за сказані в ефірі слова. У нас вулиці брудні й немиті, але не тому, що ми не хочемо чистоти. Ми не вміємо її підтримувати! Треба, щоб у головах щось змінилося. Треба усвідомити, що свобода — це не вседозволеність, а демократія — не анархія.
— Тетяна Даниленко з «5го каналу» розповідає, що для неї оцінки телекритиків — привід іти до керівництва і казати: «Маємо давати в ефір ще об’єктивніші новини». Ви кажете керівництву, якими бачите новини? Чи була інформація, яку ви принципово відмовлялися озвучувати в ефірі?
— Я можу впливати на зміст програми. І в першу чергу намагаюся ставити ті новини, які є цікавими та дають підстави пишатися нашим, національним. У моїй практиці був випадок, коли редактор зняв інформацію через мій протест, бо не знайшли формулювання, яке б відповідало об’єктивному уявленню про ситуацію.
Я дуже любила бувати у бабусі в ПереяславiХмельницькому, де давні традиції козацтва. Коли запитувала дідуся, якого ми роду, він розповідав, що «з державних, вільних козаків, а не панських, які комусь підчинялися». Рід наш — Ткаченки (по мамі) і Панасенки (по татовій лінії). Леонтьєва — це прізвище першого чоловіка, чия мама була українкою, а тато — з дагестанських росіян.
Великдень — це спогади про те, коли була маленькою. Про маму, бабусю, коли вони були живі. Бабуся на Великодні свята нам, трьом онукам, дозволяла все: ліпити тісто, фарбувати яйця. Казала: «Я потім краще приберу, але дитина все знатиме». Завдяки бабусі я вмію чимало: косити, жати серпом, молотити ціпом, прасувати рублем і качалкою, молоти мак у макітрі.
У Вербну неділю ми традиційно ходимо у Видубицький монастир. Там дуже гарний хор, у мене серед хористів багато знайомих. Не порушила традиції і цього разу. Мені дуже хотілося поспівати, але попередньо про це не домовлялася. Втім, коли панотці вийшли святити вербу, за ними йшов і співав хор, привіталися і мені запропонували: «Давай з нами!». То я з процесією так і обійшла навколо монастиря — й один тропар вивчила! «Богородице, Діво, радуйся», інші духовні пісні я знаю ще з юності, коли співала у студентському університетському хорі «Дніпро». Хористівфізиків тоді було дуже багато. До речі, в університеті вчилася 5 років, а в хорі партію сопрано співала десять. У часи, коли не віталося виконання духовної музики, багатоголоссям ми співали Бортнянського, Колесу, Веделя, пісні на слова Тараса Шевченка.
Світлана Леонтьєва, телеведуча
Народилася у м. Бориспіль Київської області.
Закінчила фізичний факультет Державного університету імені Т.Шевченка та Інститут екранних мистецтв Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. КарпенкаКарого.
Спочатку працювала на Київському заводі напівпровідників «Квазар», де випадково стала радіоведучою.
1993—1995 рр. — працює в інформагенції «Республіка», ведуча новин на каналі ЮТАР.
1995—1997рр. — НТКУ, ведуча програми «Доброго ранку, Україно!»
1997—2007 рр. — ведуча новин на каналі «Інтер».
З 2008 р. — ведуча інформаційних програм Першого Національного телеканалу та радіопроекту БіБіСі «Ера жінки» на радіо «ЕраFM».
З 2010 р. — ведуча і керівник проекту «Театральні сезони».
Має 26річного сина Гліба, який працює приватним нотаріусом.
Заміжня вдруге. Чоловік — військовий журналіст, полковник Сергій Нагорянський.
Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>
Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>
Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>
Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>
Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>
У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>
