Пора відлиги 60–х усе далі відходить в історію, водночас назавжди залишається з нами. До відомих особистостей тих, хто намагався розтопити лід попередньої сталінської доби, додаються імена менш відомі широкому загалу. Одна з таких постатей — Євген Варда. Учора, в Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів, йому б мало виповнитися 70. На цій фотографії, зробленій в середині 60–х, — три поети. Один, уже знаний, герой минулої війни, незрячий російський поет — Едуард Асадов з дружиною (на фото праворуч), який саме тоді приїхав до Києва з циклом своїх нових віршів. До них у готель завітали молоді колеги, які лише розпочинали свій творчий шлях — Володимир Забаштанський і Євген Варда (на фото в центрі).
Жити всупереч
Навчаючись на філологічному факультеті Київського університету, Володимир Забаштанський відвідував літературну студію молодих поетів, яку вів великий майстер слова — Дмитро Білоус. Щопонеділка вечорами молоді люди, хто відчував у собі літературний хист, збиралися у видавництві «Молодь» (тоді розташовувалося на розі бульвару Шевченка і вулиці Пушкінської), де часом до глибокої ночі точилися літературні диспути. Там і познайомився Забаштанський з Євгеном Вардою. Знайомство дуже швидко переросло у дружбу. Євген часто супроводжував Володимира в університет, літературну студію, на різні зустрічі. Одна з таких і відбулася у столичному готелі з Едуардом Асадовим.
Сам Варда теж належав до численної когорти молодих київських поетів і водночас посідав своє особливе місце. За національністю — ассирієць, за покликанням — патріот України. Його дід, християнин, ще на початку минулого століття під час релігійних міжусобиць в Ірані дивом врятував свою сім’ю і знайшов прихисток у Києві. Батько Інвія одружився з українкою Вірою, і вже в окупованому Києві народився Євген.
Життя iз перших місяців ставило його у винятково складні умови. Спочатку, під час облави, хлопця разом iз матір’ю вивозять у табір до Німеччини, потім хочуть знищити як темношкіре циганське дитинча і лише випадково збережене свідоцтво батька–ассирійця рятує від розправи. А далі — нове лихо. Від нестерпних табірних умов у дитини виникла хвороба ока, і всі доступні методи лікування за колючим дротом виявилися марними — око довелося видалити.
Звільнення з німецького рабства теж не обійшлося без гіркого присмаку. Тим, хто повертався додому з таборів, дозволялося жити тільки в межах 100 км від столиці. Перев’язане око дитини, плач та прохання матері, що хлопчику регулярно потрібен лікар–окуліст, вплинули і на майора СМЕРШу, який урешті–решт дав дозвіл на проживання в селищі Клавдієво, де мешкав дід малого Євгена.
Вибір, що визначив долю
Тут, у Бородянському районі на Київщині, і прожив він більшість часу з 49 років, відведених йому Богом. Вірші почав писати рано, ще у початкових класах. Після восьмого класу пішов працювати, продовжив навчання у вечірній школі та почав відвідувати літературну студію. Там, у приватних розмовах між літературними диспутами, дізнався він про розстріляних та засуджених діячів української духовної культури... Дізнався і зробив для себе вибір — просто спотерігати за цими процесами було б злочином.
У ті роки це був складний та небезпечний шлях. Дехто з друзів Євгена за свої переконання опинився за ґратами. Йому, на той час студенту вечірнього відділення факультету журналістики університету, лише дивом вдалося отримати диплом. І все через те, що спецслужби не бачили причинної логіки звинуватити ассирійця в українському буржуазному націоналізмі. Хоча як попередження — кілька разів звільняли з роботи «через скорочення штатів».
Він багато пише, періодично друкується в газетах та журналах, готує вірші до своєї збірки.
Поезія — то рвійне море,
Куди рядки впадають, мов річки.
І широчинь тобі тут неозора,
І глибина, і вітру біг прудкий.
А ти не бійсь, пірнай туди сміливо
І дні, і ночі прагнучи в бої.
Коли ж знайдеш у нім свою перлину,
То приймуть люди з радістю її.
Аж тут iз видавництва повідомляють, що «через нестачу паперу» вихід книжки перенесено. В плани наступних років він так і не потрапив.
Розпочав свій доробок і як перекладача з ассирійської мови. Перша збірка «Смішні оповідки» отримала схвальні відгуки, але цей напрям діяльності не отримав подальшого розвитку. У влади увірвався терпець до непокірного ассирійця, і через влаштовану брудну провакацію довелося змінити на сім років Київ на Черкаси.
Повернувшись додому, працює в училищі з молоддю. Видає книги «Історія пам’ятників Шевченку», в співавторстві — «Вчитися любити землю», «Покликання» і не полишає поезію. У часи перебудови за його активної участі було створено раду з національних меншин Народного Руху України, національно–культурне товариство ассирійців України і Києва «Хаядта», де Варда був обраний співголовою. Він очолює ідеологічний відділ у «Просвіті», агітує як поет і громадянин на площах та у трудових колективах, розповсюджує видання нових газет, організовує мітинги підтримки та протесту і завжди сам у перших лавах бранців. Під час одного такого «найспекотнішого» заходу, коли блокували Софію Київську в день приїзду патріарха Московського, у Євгена стався обширний інфаркт. Йому радять перепочити, пройти до кінця необхідний курс лікування. Але який там перепочинок , коли на календарі 91–рік... І коли вже незалежність України була підтведжена на референдумі, Перший канал українського телебачення готував до показу останнє інтерв’ю з Президентом СРСР Михайлом Горбачовим, враховуючи політичну ситуацію, керівництво каналу вирішило, що після інтерв’ю доречним був би коментар, але не дуже радикальний. Звернулися в «Просвіту». Коментував Євген Варда. І так прокоментував, що стало зрозуміло — Україна має нового талановитого публіциста. З’явилися і перші ділові пропозиції. Та не судилося...
За два тижні, саме на Свят–вечір перед Різдвом, до нього завітали друзі, черговий раз привітали з успішним теледебютом,скуштували 12 пісних страв, завбачливо приготовлених дружиною. — А Євген, посидівши, приліг трохи перепочити. Як виявилося — назавжди. Його перший наставник, поет–фронтовик Дмитро Білоус відгукнуся на цю втрату такими рядками:
Ми тепло згадуєм студійця,
Що в Україні милій зріс.
І в щирім серці ассирійця
Красу двох мов проніс.
Ми віддавали неодмінно
Йому симпатії свої
Він, ассирієць, Україну
Любив, як рідний син її.
Олександр ЛУЦЕНКО