Дим над терактом

11 квітня 2011 року. Звичайний вечір понеділка. Тисячі людей поспішають з роботи, заповнений транспорт, затори на центральних вулицях — усі великі міста в годину пік схожі одне на одне. Мені треба їхати в центр, на Немигу, з пересадкою на станції метро «Жовтнева». Але щось раптом заважає, і замість метро я їду в інший бік на автобусі. Пам’ятаю, на годиннику було майже за чверть шоста, коли переносила зустріч із шостої сьогодні на опівдні завтра...

— Тобі ж їхати до центру 10 хвилин!

— Ой, щось сил нема! Дивно? Та сама знаю...

Коли автобус звертає з проспекту Незалежності (паралельно до нього якраз і йде в Мінську 1–ша лінія метро), мало хто з пасажирів звертає увагу на дивну річ. Проїжджа частина проспекту зовсім безлюдна, при цьому на тротуарах — натовпи народу. Пригадую, таке було, коли в 96–му році робітник якогось мінського заводу кинувся під потяг метро. Але тоді не працювало тільки метро. А зараз, як видно, не ходить наземний транспорт. Та й потім, далі шепоче мені щось на зразок внутрішнього голосу, в метро у нас останнім часом щомісяця НП. Постійно хтось як не на рейки падає, то раптово помирає на платформі. Багато страшних новин про метро...

— Напевно, аварія на проспекті, — каже хтось в автобусі позаду мене.

— Або знову перекрили, протестують проти дорогого бензину, — підтримує розмову інший пасажир.

— Та просто Лукашенко їде на якусь зустріч, ось і перекрили, — тоном знавця повідомляє третій.

Коли ми встигаємо від’їхати від центру досить далеко, мені дзвонять родичі з Польщі:

— Ти не в метро? Фух, слава Богу! Де решта наших?

— Та так, хто де... — я починаю щось розуміти. Метро. Погане самопочуття. Змінені плани. Так було і в день трагедії на Немизі в 99–му (коли під час тисняви в переході станції метро «Немига» загинуло 53 людини. — Ред.). Невже?..

— Ти що, не знаєш? У вас метро вибухнуло! По польському каналу тільки що в новинах сказали!

— Я ще не дивилася наші новини, але знаю наперед. Наші мовчать.

Уп’яте набираю номер своєї дочки. Телефон не відповідає. Я прошу родичку подзвонити з Польщі на доччин номер у мертвій тиші: нас слухає весь автобус. І раптом... дружне шарудіння пакетів, звуки розстебнутих «блискавок»: дістають телефони. «Маша/Саша/Наташа... Ти не в метро?! Слава Богу!..»

Приблизно так само, з невеликими варіаціями, шукала своїх рідних і друзів уся столиця. Та що там — уся Білорусь! Адже серед 15 загиблих і понад 200 поранених були жителі різних регіонів, навіть громадяни різних держав (постраждав і один громадянин України).

Вибух на станції метро «Жовтнева» прогримів о 17.54. Очевидці казали: у загиблих в метро дзвонили «мобілки».

Мій друг, письменник і художник Адам Глобус, живе біля метро в центрі. Того вечора він увійшов у «підземку» на 10 хвилин пізніше, ніж зазвичай. «Я зупинився помилуватися візерунками на будинках–«сталінках», — розповідав він. — Постояв, спустився в метро — а назустріч валить дим і біжать люди...»

Теракт затьмарила проблема виживання

Відтоді минув рік. Станцію «Жовтнева» відремонтували. Терористів спіймано, засу­джено, навіть страчено за місяць до річниці самого теракту. Чи стало в Мінську за цей час спокійніше? Складно відповісти однозначно.

У перші дні після вибуху Мінськ не уникнув паніки. Метро кілька днів не працювало, і влада міста пустила вздовж проспекту Незалежності додаткові автобуси маршруту №100. Спочатку не минало дня без чуток: то нібито автобус вибухнув, то тролейбус десь загорівся... Влада швидко втихомирила чутки, пообіцявши заарештовувати всіх, хто сіятиме паніку. Редакції незалежної газети «Наша ніва», чиї кореспонденти працювали увечері 11 квітня поблизу станції «Жовтнева» і висвітлили події повніше за всіх, оперативно винесли попередження. Кількох діячів опозиції, які розмірковували над запитанням журналістів «хто міг скоїти теракт?», швидко викликали в прокуратуру. Після цього на кілька місяців замовкли всі.

Тим часом уже через два дні після теракту було оголошено про затримання підозрюваних. Спочатку про них не повідомляли нічого. Коли ж стало відомо, що йдеться про двох молодих людей із Вітебська, слюсаря й електрика — в офіційну версію Мінськ не повірив. «Їх скоро відпустять», — говорили одні. «Яке там! Засудять до «вишки», і кінці у воду», — сперечалися інші. Одна з головних проблем білоруського суспільства — недовіра до влади та силових структур. Що таке квітень 2011–го? Ще не у всіх зрослися поламані кістки після розгону Площі–2010, ще не винесено всіх вироків у «справі про масові заворушення 19 грудня». Ще не ввели санкції Європа й Америка. Але в правдивість влади і в справедливий суд не вірить уже практично ніхто. І коли на ранок після арешту підозрюваних уже повідомляють про їхні зізнання, половина аудиторії вітчизняних ЗМІ відразу згадує заяву екс–кандидата в президенти Михалевича про тортури в СІЗО КДБ.

Потім усе вщухає: арешт вітебчан Ковальова і Коновалова тьмяніє на тлі економічних і візових санкцій, політичних судів, зникнення валюти і її девальвації, валу літніх акцій протесту і масових арештів їх учасників, стрибків цін на продукти й бензин, періодичного дефіциту низки товарів народного споживання... І коли в середині вересня починається відкритий, розрахований на масове відвідування суд в актовому залі Палацу правосуддя, увага населення більше прикута до проблеми власного виживання. Навіть не всі учасники процесу та журналісти ходили на всі засідання суду в справі про теракт. Що цьому причиною — віра, що влада розбереться, чи навпаки — переконання, що все марно? Або людська байдужість, про яку вже після страти Владислава Ковальова скаже мені його мати Любов?

Поперед бацьки

Від початку існувало кілька версій того, хто ж підірвав мінське метро 11 квітня. Перша — влада. Друга — маніяки. Третя — невідомі радикали. Четверта — іноземні диверсанти. Ця версія розгалужувалася на «російський слід» і «ниточки з арабського світу». Були й натяки на Захід. Перед загрозою санкцій було досить логічно, що влада може звинуватити в теракті Європу й Америку, а заодно і їхню «п’яту колону». Однак друга хвиля арештів опозиції так і не прокотилася. Органи, які розслідували справу, зійшлися на версії про маніяка.

У ті дні і тижні ми, всупереч звичаю, дивилися білоруські телеканали. Щиро кажучи, я так і не зрозуміла суті й мети показаних ними опитувань людей на вулицях. «Чого заслуговує той, що це зробив?» — «Розстрілу». — «А хто це зробив, по–вашому?» — «Та хто на таке здатний? Який–небудь ненормальний». Це типовий вуличний діалог на камеру БТ. Показують громадську думку чи формують її?..

І результати офіційного розслідування з цією, озвученою по телевізору народною думкою, збіглися. Простіше кажучи, маніакально одержимої вибухами людини ще не знайшли, а вже читалося по губах: знайдуть і розстріляють.

Коли глава держави нагородив слідчу групу, залишився нехороший присмак тиску на суд. Ближче до кінця судового процесу про долю обвинувачених вітебчан Влада Ковальова та Дмитра Коновалова на повний голос заговорили правозахисники, які до суду побоювалися звинувачень у захисті терористів. Слідом за адвокатом Ковальова Станіславом Абразеєм, родичами Ковальова і навіть деякими потерпілими контрверсії висунули блогери. Так і не було знайдено переконливих і однозначних відповідей на низку запитань, що спливли на суді. Чому на одязі Коновалова не було вибухового пилу? З якої причини він промовчав увесь процес, відмовившись навіть — нечувана річ! — від останнього слова? Де насправді була бомба: в сумці чи в ніжці лавки (а деякі обставини вказували на те, що вибуховий пристрій міг бути закладений саме в тумбу під лавкою, тобто заздалегідь)? Чи справді на відео з метро, яке не дали показати на суді адвокату Абразею, видно так званих «кураторів» терориста? Що за чоловіки в цивільному з незрозумілим обладнанням виходять із метро після вибуху на знімках агентства БелТА, опублікованих блогером Максимом Чернявським уже після суду? І головне: чи винні Коновалов і Ковальов, і якщо так, то наскільки?

Злочинці? Виконавці? «Жертовні цапи»?

Багато експертів відповідають на ці запитання діаметрально протилежно. Наприклад, журналіст Сергій Сацук на сайті редагованого ним електронного видання «Єжеднєвнік» провів власне розслідування, для якого залучив іноземних експертів різного профілю, від вибухотехніків до психологів. Фактично відомий своїми розслідуваннями журналіст підтверджує версію влади, розходячись із нею лише в одному — негативному ставленні до смертної кари. Проте, оскільки цей автор має ексклюзивний доступ до матеріалів справи і не афішує, чим займався до 30 років, коли став писати статті, вірити йому на 100% складно.

Не побачив суперечностей у справі й інший експерт — колишній начальник мінського СІЗО Олег Алкаєв, перший керівник розстрільної команди, який себе розсекретив. Правда, після 10 років життя в Німеччині він не приховує, що став противником смертної кари як такої.

Проте думку про винуватість розстріляних хлопців висловлюють переважно люди, які на даний момент живуть у Білорусі. Зовсім по–іншому бачать ситуацію експерти, які живуть за кордоном й при цьому переховуються від білоруської влади. Так, колишній полковник ГРУ Володимир Бородач називає вибухи в Мінську 2008 і 2011 років «організованою спецоперацією, вчиненою групою осіб із широкими можливостями і під сильним документальним прикриттям». В інтерв’ю «Бєлгазеті» полковник–політемігрант, друг зниклого колишнього глави МВС Юрія Захаренка, заявив: «Коновалову в основну вину я б поставив незаконне поводження з вибуховими речовинами і приховування співучасників злочину. Він приховує істину — і мені незрозуміла його роль у цьому злочині: його використовували «втемну» чи він знав трохи більше, ніж йому належить? Але зараз його роль — «жертовний цап». Я впевнений, що у нього були «куратори». Попри це, Бородач дає зрозуміти, що, говорячи про спецслужби, які стоять за вибухами, «в жодному разі не має на увазі МВС або КДБ в цілому», бо правду приховували і від чесних людей із цих структур. «Якби не було цих двох структур, усе було б іще сумніше», — стверджує полковник–біженець.

Ця версія перегукується з коментарем до справи Ковальова–Коновалова, який кілька місяців тому дав «УМ» колишній слідчий генпрокуратури Білорусі Дмитро Петрушкевич. Він вважає, що вибухи, як і викрадення опонентів влади у 1990–х, організувати «під силу тільки структурі на кшталт ОАЦ (оперативно–аналітичний центр при президенті), навряд чи вони залучали до цього КДБ. Виконавців могли залучити зі сторони. Прокуратурі ж просто доручили покарати офірних цапів і прикрити виконавців, що вони й зробили вельми успішно».

* * *

Навіть через рік після мінського вибуху дим над ним не розсіявся остаточно. Суд над тими, кого згодом стратили, не дав відповіді на найголовніше запитання: навіщо? Для чого комусь був потрібен цей вибух із багатьма смертельними наслідками, вибух, не бачений Мінськом з часів Другої світової? Якщо вийде відповісти на це «навіщо?» — зрозуміємо, чи може таке статися знову. Поки що ж уся справа про теракт відзначена подвійною жорстокістю: тих, хто підірвав, і тих, хто стратив, так і не давши відповідей на всі важливі запитання.