Тетяна Забзалюк: «Пройдений мною важкий шлях до одужання, може стати для інших прикладом».
Анорексією, хворобою, коли людина відмовляється від їжі й доводить себе до повного виснаження, Таня Забзалюк із Нікополя захворіла, коли їй було 17 років. Смерть улюбленого дідуся настільки приголомшила дівчину, що вона не могла справитися з депресією. Почав боліти шлунок, пізніше медики виявили хронічний гастрит і посадили Таню на дієту. Власне, з цього все й почалося...
— Я несамовито стала прагнути все більшої втрати ваги і нічого з собою не могла вдіяти, — розповідає 25–річна Тетяна Забзалюк. — Тобто дійшла до такого стану, коли в головному мозку вже відбуваються незворотні процеси і людина фізично неспроможна адекватно себе сприймати і оцінювати свій зовнішній вигляд.
Дівчина згадує, що до хвороби при зрості 169 сантиметрів її вага становила 61 кілограм, а на піку недугу вона схудла до 37 кілограмів. Зараз Тетяна має комфортну для неї вагу — 54—55 кілограмів. Хоча й до захворювання не можна сказати, що мала серйозні проблеми iз зайвою вагою. Хіба що солодощі дуже любила — їла їх трохи більше, аніж варто було б.
— Потім я виключила зі свого харчування все солодке, жирне, смажене, солоне, — згадує Тетяна. — Залишилися тільки вівсянка, суп на одній картоплині з якоюсь крупою і парові тефтелі з курятини. Це стало моїм денним раціоном. Порції спершу були нормальними. А далі апетит став зникати, я з’їдала все менше і менше. Однак, коли хвороба прогресувала, мені здавалося, як здається й усім, кого спіткав такий недуг, що це є повноцінним харчуванням і навіть... надмірним. Зрештою, дійшло до того, що мій денний раціон складався з дольки лимона, ложки меду і пари склянок води.
Дівчина тоді навчалася у педагогічному училищі, штудіювала англійську мову, займалася танцями. Йшла на червоний диплом. Отож кожен день у неї був розписаний по хвилинах. І якщо раніше з такими навантаженнями вона справлялася легко, то тепер стала відчувати, що під вечір вже вибивається iз сил.
— У такому стані я ледь змогла пропрацювати рік після училища в школі. Сил не вистачало, — ділиться дівчина. — Вивчилася на перукаря, майстра манікюру. Але й робота в перукарні стала для мене непосильною. Дійшло навіть до того, що мій друг Саша став носити мою сумку з приладдям для манікюру, яка мені здавалася непідйомною! І саме своєму Саші я неабияк вдячна за те, що допоміг мені одужати, пройшов зі мною цей непростий шлях від початку і до кінця. Хоча спершу йому подобалося, що я надзвичайно худа. Всерйоз Саша стурбувався тільки тоді, коли попрохала його подарувати мені електронні ваги, і я після кожних набраних після своєї вищезгаданої символічної їжі чи склянки води мало не впадала в істерику від набраних 200—300 грамів ваги.
Лише на четвертий рік хвороби Таня усвідомила, що вона серйозно хвора і мусить лікуватися. До того часу в неї вже стала відмовляти печінка, почалися запальні процеси в інших органах. А тут ще й викидень — така очікувана нею дитина загинула. Вона знайшла в собі сили завагітніти знову. Але й другий плід загинув за аналогічних обставин.
— Навіть не знаю, як оговталася після того, — згадує жінка. — Бо відчувала насамперед свою провину, що через моє недоїдання діти не отримували необхідних поживних речовин і загинули. Тільки на ліках й існувала. До життя стала абсолютно байдужою, мною заволоділи глибока депресія, апатія. Я не перебільшую, але тоді навіть з’являлися думки про самогубство.
Саме у цей період і почалося моє одужання. Спершу це був листочок салату, над яким могла просидіти годину, щоб, зрештою, до нього доторкнутися. Як у наркоманів — ломка, так і в анорексиків відбуваються схожі процеси, адже впливають одні й ті ж центри головного мозку. Коли тільки від думки про те, що треба поїсти, тебе починає викручувати.
— Як довго ви хворіли і наскільки тривалим був шлях до одужання?
— Чіткі межі тут провести неможливо. Бо питання полягає не просто в тому, худнути чи не худнути, а йдеться, як я сказала вище, про зміни у різних центрах мозку. Тому необхідно поступово навчатися і заново розвиватися кожною своєю клітиною, щоб, зрештою, прийти до одужання. Загалом цей процес у мене зайняв 5–6 років.
— Кажуть, що колишніх алкоголіків не буває... Чи не можна це сказати і про анорексиків?
— Усе залежить від того, наскільки людина забажає повноцінно житти, виробить у собі стійкість до якихось негативних факторів. Адже будь–який стрес на роботі й справді може підштовхнути до старого.
Коли ж Тетяні Забзалюк удалося побороти хворобу, вона вирішила допомагати іншим.
— Пройдений мною важкий шлях до одужання, безперечно, може стати для інших прикладом того, як можна здолати недугу. Адже я виборсалася без допомоги медиків. І цьому значною мірою допомогло, що ночами, нерідко зі сльозами на очах, викладала пережите на папері. Потім написане спалювала, немовби позбавляючись минулого. Аж доки Саша від такого не застеріг і запропонував написати книгу. І мене остаточно переконав. Я написала і видала книгу «Анорексія: бути впійманою і вижити», яку ви можете прочитати в iнтернеті. Потім вийшла ще одна — ANTI–ANA–MIA. Все про порушення харчування і їх лікування».
Згодом у нас iз Сашею виникла ідея заснувати Міжнародний благодійний проект боротьби з порушеннями харчування ANTI–ANA–MIA, який успішно існує понад три роки. Його головна мета — запобігати нинішній масовій пропаганді анорексії, як кажуть, худих до кісток. Тобто, йдеться про те, що з телеекранів, світу шоу–бізнесу, моди сьогодні показують надто багато виснажених жінок, дійшло навіть до надмірно худих хлопців. Таким чином нашу молодь налаштовують на хибні ідеали.
Коли я стала допомагати іншим, то зіштовхнулася iз проблемою, що буквально в кожній родині знайдуться приклади, які, зрештою, можуть призвести до неправильного харчування.
— Що ви маєте на увазі? Мені здається, навпаки, нині тільки й говорять про небезпеку ожиріння...
— Коли мама у родині прагне до схуднення, то своїм прикладом починає підштовхувати й дітей. Таким чином діти, навіть молодші 10 років, уже страждають на порушення самосприйняття. Анорексія ж насамперед є порушенням самосприйняття, яке, у свою чергу, базується на основі вимог суспільства до нас. Тому наша діяльність є соціальною, суспільною з впровадженням природних стандартів. А оскільки від анорексії насамперед потерпає репродуктивна функція жінки, то це ще й ставить під загрозу і народжуваність.
— Які головні причини захворювання анорексією? Що може стати поштовхом?
— Усе може початися із захворювання шлунка, як було у мене. А може стати поштовхом і те, коли, наприклад, у танцювальній школі сказали, що слід схуднути... Але найчастіше анорексією занедужують за власним бажанням. Тобто, коли нестерпно хочеться схуднути і виглядати, як Анджеліна Джолі, яка теж є прикладом цього захворювання. І дехто заявляє, хоч лусни, — хочу бути, як вона. Інколи дівчині просто хочеться сподобатися своєму хлопцеві, що захоплюється худорлявими моделями.
Уже три роки при Міжнародному благодійному проекті з боротьби з порушеннями харчування ANTI–ANA–MIA функціонує система надання допомоги всім, хто туди звертається. У найближчих планах — відкриття реабілітаційного центру.
Тетяна Забзалюк каже, що найчастіше до них звертаються молоді жінки віком до 30 років, але немало й таких, яким не виповнилося і 16. Рідше звертаються юнаки та старші жінки. Загалом за понад три роки роботи по допомогу звернулися понад сто осіб. І не лише з України, а й iз Росії, Латвії... Тетяна додає, що відсоткiв 60—70 тих, хто звертається, отримують позитивний результат. Інші ж виявляються просто не готовими до того, щоб розпочати здорове повноцінне життя, — якщо у людини немає бажання вилікуватися, допомогти їй неможливо. Однак через рік–півтора вони все одно повертаються — здоровий глузд бере своє.
Ініціатори руху з боротьби з порушенням харчування вже цього року планують також запустити конкурс краси, який пропагуватиме саме здорову красу. А також мають намір боротися за ухвалу законодавчих актів, наприклад, як у Ізраїлі, де нещодавно обмежили мінімальну вагу моделі. Також разом з іноземними колегами дніпропетровські активісти запустять «чорний список» публічних людей, насамперед зі світу шоу–бізнесу, які своїм зовнішнім виглядом пропагують порушення харчування. Над його наповненням наразі працюють, але вищезгадувана Анджеліна Джолі до нього потрапить точно.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
