«Росiйськiй душi» у Росiї тiсно,

Кожному народові притаманний свій національний характер, але чомусь про «російську душу» написано надзвичайно багато, хоча не чути нічого про «французьку душу», «китайську душу», «арабську душу». Найбільше доклали рук до міфу про «російську душу» російські слов’янофіли («квасні патріоти»), вони та їхні послідовники наділяли цю «душу» надзвичайними властивостями; «душу» надували не як гумове сердечко, а як циган кобилу.

Формувалася «російська душа» (на основі «угро–фінської душі») в умовах азійської татаро–монгольської деспотії, що наклало на неї невитравний відбиток. Видатний російський філософ М. Бердяєв писав: «Російський народ за своєю душевною структурою — народ східний. Росія — християнський схід». «Доктрина про Москву як про Третій Рим стала ідеологічним базисом утворення Московського царства». Ця месіанська ідея стала стимулом для приєднання чужих земель, а месіанська роль слугувала для самовиправдання та для прикриття експансії.

На початку XX ст. російські революціонери перемкнули месіанську свідомість «російської душі» на боротьбу зі світовим капіталом буцімто за звільнення людства від експлуатації. (Справжньою метою цих революціонерів було захоплення влади спочатку в Росії, а далi — в усьому світі)...

Після розпаду російської більшовицької імперії (СРСР) збирач земель В. Путін накинув оком на землі, що «входять у сферу російських інтересів». Світська та церковна влада, діючи у тандемі, просуває концепцію «русского мира», куди включають білоруський, український, кавказькі народи; від України спочатку хочуть відірвати Крим (претензії висловив керівник передвиборчого штабу Путіна). Відвертим є і Патріарх Кирил. Начебто відділений від держави, він заявляє, що необхідно «відтворити унікальний російський спосіб «жительства» не лише в країнах iз домінуючою російською культурою, а й далеко за своїми межами». І ще: «русский мир» мусить стати сильним суб’єктом міжнародного права». У перекладі з церковно–слов’янської це означає: нав’язати народам російський спосіб життя та зробити імперію суб’єктом міжнародного права. Керівництво бачить велич Росії у протистоянні Заходу, у тому, щоб загнати до «русского мира» сусідів. Проголосувавши за Путіна, вважаючи Кирила своїм пастирем, росіяни фактично підтримують їхню політику, показуючи, що з «російської душі» не вивітрилися імперські амбіції.

Філософ Г. Федотов, бажаючи добра Росії, пророче застерігав ще в 1952 році, що утримати імперію можна тільки за допомогою тоталітарного режиму. «Більшовизм помре, як помер націонал–соціалізм. Та хто знає, яких нових форм прибере російський фашизм чи націоналізм для нової російської експансії... Для самої Росії силуване продовження імперського буття означало б втрату надії на її власну свободу. Не може держава, яка існує терором на половині своєї території, забезпечити свободу для другої»...

Росіянам слід зрозуміти, як це зрозуміли англійці, що імперія обходиться собі дорожче. Опитані Санкт–Петербурзьким iнститутом соцдослiджень 1,5 тис. респондентів визначили головні риси російського національного характеру. На другому місці серед позитивних рис — широта душі (але, може, саме через цю широту «російській душі» затісно в межах Росії). Були названі негативні риси: пияцтво, лінь, прагнення «халяви», надія на «авось», злодійкуватість. Нормальна, начебто, самооцінка. Фіни п’ють не менше за росіян. Цигани є більшими крадіями, правда, серед олігархів i чиновників–корупціонерів циган немає. Щодо ліні, «халяви», нехлюйства, то росіяни не гірші за багатьох волелюбних народів Африки, Азії, Латинської Америки. Але в опитуванні не було згадано такі важливі негативні риси, небезпечні для сусідів, як віра у свою вибраність, зверхність, бачення величі Росії тільки у її розширенні. Голова Російського союзу євангельських християн–баптистів Ю. Сипко вважає, що в Росії «все поголовно інфіковано бацилою вищості нашої російської історії, нашої ментальності, духовності над загальнолюдськими цінностями». Він заперечує «вибраність і богоносність» російського народу, що демонструє «лише голі п’яти та загальну невлаштованість, побутову та моральну», що не може бути зразком для інших народів. Показу­ючи вади «російської душі», Ю. Сипко закликає їх позбутися, на відміну від глави російського православ’я, який спекулює на цих вадах.

Не можна плутати здоровий потяг до лідерства, що притаманне англосаксам, народам азійських країн–тигрів, з фанатичним потягом до розширення своїх меж. Велич народу визначається не розміром території, яку він займає (1/6 чи 1/10 частина суходолу), а рівнем життя, духовним і матеріальним, що його народ спромігся створити на своїй території, а також його внеском у скарбницю культури людства. Якщо виходити з якості життя, то люксембуржці чи норвежці не менш великі, ніж громадяни США, тим більше що вони не експлуатували африканських рабів. Оцінюючи внесок у світову культуру, той народ слід визнати великим, який ставить Аристотеля, Платона, Архімеда вище за Олександра Македонського; Навої, Улуг–Бека, Фірдоусі вище за Тимура; Вольтера, Дідро, Лагранжа вище за Наполеона; Гете, Баха, Коха вище за Гітлера; Толстого, Достоєвського, Менделєєва вище за Івана ІV, Петра І, Сталіна. За таким критерієм треба оцінювати й достоїнства «російської душі».

Ігор ДЕМ’ЯНЧУК,
кандидат технiчних наук
Київ