Згадати все

Історичний календар — жанр давно популярний. За радянських часів чи не в кожній оселі висів відривний календар, де на лицьовому боці кожної сторінки містився перелік подій, що трапилися цього дня в історії, а на звороті — розширена оповідь про одну з них. Величезними накладами випускали книжки під назвою «Календар знаменних і пам’ятних дат». Дотепер щоденні газети і телеканали мають рубрики на кшталт «Цей день в історії»; навіть на моніторах у київському метрі це є. Схоже, утилітарно–інформаційна функція для історичних календарів навіть не головна; вони привертають несвідому увагу передовсім своєю заспокійливою психологічною дією — оберігають людську пам’ять від дискомфортних «білих плям». Календарі — фантоми тяглості часів.

По розпаді СРСР було не до психології, в тому числі й видавцям; календарі–книжки довший час не виходили. Та ось уже відсвяткували п’ятиріччя Незалежності, й постала потреба структурувати її хронологію. Першими, либонь, відчули це політики — історичний календар нової України мусив не лише сконцентровано зафіксувати перебіг подій, а й «вписати» у цей процес реаніматорів книжкового жанру. Створити «образ свого часу» — так означив мотивацію укладання двотомового літопису «Україна: ХХ століття» (К.: Альтернативи, 2002) Володимир Литвин (у співавторстві з директором Інституту історії В.Смолієм та директором видавництва М.Шпаковатим). Це було подарункове видання чотиричленної структури: дати/події, біографічні нариси про найвідоміших учасників, яскраві цитати–характеристики та фотохроніка.

Водночас з’явився масовий історичний календар — без картинок і на буденному папері: В.Ф.Верстюк, О.М.Дзюба, В.Ф.Репринцев, «Україна. Від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник». Ця книжка витримала у видавництві «Наукова думка» три ринкові видання (останнє, 2006–го року стало лавреатом довідкової літератури у рейтинґу «Книжка року»). У той саме час в Інституті історії Академії наук затверджено планову дослідницьку тему «Україна: хроніка ХХ століття» і 2005–го видано перші два томи, що репрезентували незалежне десятиріччя. Не зупинився на досягнутому і В.Литвин: спочатку випустив економ–варіант новітньої української хроніки за 1991–2001 рр., а торік — книжку «Україна: хроніка поступу 2001—2010» (К.: Наукова думка).

Минулий ювілейний рік означився кількома помітними проектами у жанрі «історичний календар», які представили різні книжкові й дослідниць­кі формати. Литвинівський варіант — це, вважай, упорядкована щоденна новостійна стрічка. Неважко уявити, що така збірка практично не має обмеження в обсязі. Звичайні півгодинні теленовини містять зо два десятки так званих інформаційних приводів. І далеко не всі вони повторюються на різних каналах. А ще ж є значуща і знакова інформація у газетах, книжках, Інтернеті — і все це сліди історії. До певної межі довів цей формат ще один депутат з історичним ухилом, Володимир Зубанов: «Україна і світ. 2011 рік. Січень. Лютий. Березень» (К.: Кріон). Очевидно, що голов­ною проблемою компактності видань такого типу є принцип відбору (що, мабуть, і є предметом вивчення згаданого вище академічного інституту).

Інший тип історичного календаря втілює багатотомовик, започаткований тим–таки В.Зубановим разом із А.Толстоуховим 2007–го і завершений торік: «Україна: хронологія розвитку. Том 6. Новітня історія. 1917—2010» (К.: Кріон). Це синтез кращого з минулих зразків: календарну вертикаль тут ілюструють не тільки главки–персоналії, а й детальний опис окремих подій плюс аналітичні статті істориків про певні періоди суспільного розвитку. І нареш­ті вийшло видання «Україна. Нова епоха: 1991–2011» (К.: КМ Publishing), що належить до зовсім іншого історіографічного напрямку найменням «історія повсякдення». Тут акцент зроблено не на офіційно–пресовій послідовності подій, а на тому, як усе це відбилося у масовій пам’яті. В Україні це перша така спроба, і презентує її не історик, а літератор Андрій Кокотюха (в суті справи, це аналог того, що роблять в Росії Леонід Парфьонов та Ніколай Сванідзе). Відтак вельми цікаво зіставити, як наша історія виглядає, коли дивишся на неї ніби «зверху» («Хронологія розвитку»; далі — «ХР») та «знизу» («Нова епоха» — далі «НЕ»). Тим паче що за обсягом матеріалу, що припадає на кожен рік незалежного двадцятиріччя, обидва видання рівні.

Звичайно, всі головні політико–символічні події згадуються в обох книжках. Але порівняння унаочнює вибірковість пам’яті кожного з нас, і пам’яті конкретного упорядника. Скажімо, «ХР» справедливо вважає, що характеристика 1991–го не буде повною без згадування про «Галицьку асамблею», що стала своєрідною репетицією усіх подальших подій, пов’язаних із проголошенням Незалежності. Так само політико й ідейно впливовим був страйк шахтарів, що охопив тоді всі вугільні регіони — Донбас, Дніпропетровщину, Львівщину. Масовим емоційним вибухом позначилося підняття національного українського прапора (тоді ще неофіційного, «бандерівського») над Київрадою — «тривалий час до щогли кияни носили квіти».

Друга книжка про це не згадує, але натомість акцентує на моментах, не менш значимих для масової пам’яті (і не зафіксованих книжкою першою): наприклад, на жорсткому ультиматумі російського генерала Варенникова, що приїхав до Києва під час сумнозвісного ГКЧП. Під кінець того ж року з’явилося поняття, що супроводитиме українців багато років: «кравчучка» — «перше знаряддя праці для тих, хто не опустив руки». Тут же знаходимо розповідь про винахідника цього універсального візка, інженера столичного авіазаводу Олексія Сергєєва, який ще за радянських часів сконструював супердефіцитні тоді дитячу коляску «Мальвіна» та портативну пральну машину «Малютка». Але й після конструювання «кравчучки», яку виготовляли у країні мільйонами, — мільйонером не став...

«НЕ» встановлює «дні народження» багатьох унікальних феноменів, спричинених химерністю українських 1990–х: «гуманітарка» (1992), «човники» та «умовні одиниці» (1993), «віяльні відключення електро­енергії» (1997) тощо. Фіксує появу дивовижних модних трендів: морська капуста (1992), полювання–епідемія за металобрухтом (1993), повсюдні феєрверки та кубики Gallina Blanca (1995), перші супермаркети (1996), перший «МакДональдс» та караоке (1997), «зірки» шоу–бізнесу в партійних списках (1998), «темники» (2003) і так далі. Статті–персоналії також виразно позначені побутовою, сказати б, точкою зору. Про Івана Плюща, наприклад, ідеться не лише як про вправного політика, а й як про «суперзірку розмовного жанру». Та й вибір самих персоналій визначається насамперед тим, наскільки часто і масово обговорювали цих людей у транспорті та на кухнях: тому тут подибуємо відсутніх у «ХР» Анатолія Кашпіровського, Алана Чумака, Михайла Поплавського, Наталю Вітренко або Вірку Сердючку.

Природно, що письменник–упорядник «НЕ» більшої ваги надає культурним подіям. 1992–й для нього пам’ятний «появою української масової музики», коли із Франції повернулася додому група «ВВ» Олега Скрипки, й по всіх медіях стали з’являтися гіт–паради виконавців («проте лише гіт–парад в «Україні молодій» претендував на статус національного і такого, що визначає переможців найбільш об’єктивно»). Усі ми пам’ятаємо, скільки балачок точилося про міфічні «скарби Полуботка» (то був 1993–й); у «ХР» про це ані слова, а «НЕ» нотує два вагомі наслідки того ажіотажу: Юрій Мушкетик пише «Гетьманський скарб», відновлюючи вітчизняну традицію історичної белетристики, а Вадим Кастеллі знімає «Вперед, по скарби гетьмана!» з тим самим результатом для кінематографа. Не забуває А.Кокотюха й низку інших вельми резонансних культурних подій: появу несподіваного телевізійного продукту з постанням «Каналу «1+1» (1995); епатажні вистави Андрія Жолдака та «бульварні» статті «дівчини–скандалу Лади Лузіної» (1997); значення для масової літератури екранізації роману Юрія Рогози «День народження Буржуя» (2000). Не забуто й не вельми привабливі, а проте, на жаль, впливові дії культурної еліти: 2001–го «зірки» починають рекламувати алкоголь (актор Володимир Горянський — горілку «Старий друже»; брати Клички — пиво «Чернігівське»).

Обидві книжки — взаємодоповнюючі. Та кожна має свої переваги. «НЕ» більше зорієнтована на спосіб пам’ятати, притаманний «пересічному громадянинові», коли тяглість подій відбивається у свідомості як нескінченна вервечка кліп–новин. Натомість «ХР» містить аналітичні розділи, нехай і в популярному викладі. Цікаві, зокрема, висновки істориків про те, що на початку 1990–х «чистка виборами» оздоровила номенклатуру і підготувала її до активної діяльності»; що «Народний рух України розколовся не без впливу президентського оточення»; що «кримінальна складова у первинному нагромадженні капіталу в Донбасі була найбільшою». Утім трапляються й дивні умовиводи, як–от: «Суспільство завдячує Л.Кучмі тим, що він наповнив реальним змістом президентський пост. Не має значення, що він старався для себе».

У книжці ж «НЕ» замість аналітики — лише рефлексії на пресу та чутки. Плюс коментарі наприкінці кожного річного розділу від кількох знакових постатей. Наприклад, «спогади» про 1999–й завершуються спостереженням Юрія Макарова: «У Києві й інших великих містах офіціантки в ресторанах і кафе перестали соромитися переходити на українську». Та в чому «НЕ» безумовно вища за «ХР», так це в інтерпретації фактів і подій літературного життя, добре знаного упорядникові «НЕ» і, схоже, зовсім не відомого авторам «ХР». Останні чи не весь двадцятирічний літпроцес відбили однією фразою, яка викликає щире здивування кожним із чотирьох своїх тверджень: «Визнані літератори Борис Олійник, Дмитро Павличко, Павло Мовчан... сьогодні є знаковими постатями, їх творча, громадська діяльність наслідується молоддю».

Часом не вільна від сумнівного категоризму і «НЕ». Наприклад, коли ствер­джує, що публікація в журналі «Сучасність» двох романів Юрія Андруховича («Рекреації», 1992; «Московіада», 1993) спричинила втрату часописом закордонного читача. Але в цілому «літературний календар» від «НЕ» правдиво розставляє віхи: 1991 — перші ґранти на книжки від фонду «Відродження»; 1994 — святкування на пароплаві дня народження Володимира Цибулька як настання нової PR–доби; 1996 — «перша україномовна книжка, яку почали продавати на вуличних книжкових розкладках поруч з американськими та російськими детективами» — «Польові дослідження...» Оксани Забужко; 2000 — лупцюють Олеся Бузину за «Вурдалака,,,», тим самим баналізуючи цей «феномен».