Рік російської міфології

9 січня 2012 року було оприлюднено указ президента Дмитра Медведєва «Про проведення в Російській Федерації Року російської історії», метою якого є «привернути увагу суспільства до російської історії та ролі Росії у світовому історичному процесі». Коли чесно, то логічніше було б проводити Рік російської міфології. Бо ж відомо, як і коли постала сама назва «Росія», замінивши попереднє найменування країни «Московія», що викликало в світі лише неприємні асоціації і, говорячи сучасною мовою, псувало імідж. Відомо також, як разом із назвою московити в сусідів добрий шмат їхньої історії відтяли та до своєї припасували.

Пригадую, яким шоком стала для мене ще в юності публікація в журналі «Новий мір» статті В.Кардіна, в якій розвінчувалися радянські міфи. Тоді я вперше дізнався, що ані залпу «Аврори» не було, ані переможних боїв 23 лютого під Псковом та Нарвою, ані ще багатьох вигадок радянської історіографії.

А після університету я місяць простажувався в міжнародному відділі газети «Правда України», де мав шанс залишитися на штатній роботі, але не залишився через ту ж таки міфологію. Уявіть, 23–річний хлопець раптом отримав доступ до матеріалів так званого «білого ТАРСу». Так ті спецвипуски називалися, мабуть, тому, що призначалися для «білих» людей — партійно–совєцької номенклатури. На відміну від брехливої преси для «широкого читача», вони містили адекватну інформацію, але тільки для службового користування. І що найбільше вражало, готували їх ті самі «виїзні» бовіни, жукови, стуруа та інші особи, котрі щодня лили потоки облуди зі сторінок «Правди», «Ізвєстій» і тієї ж таки «Правди України».

А вже згодом, після проголошення незалежності України, була в моєму житті дипломатична робота — зокрема, з 2000 року заступником та директором департаменту виконкому СНД в Мінську (за квотою України). У 2005–му я подав на ім’я міністра рапорт із проханням про відкликання, бо інакше мав би «за посадою» впроваджувати спороджену в кремлівських кабінетах неоімперську доктрину «спільного гуманітарного простору СНД». До звільнення 2007 року з МЗС із власної ініціативи, очолював відділ проблем СНД. Досвід цієї роботи надихнув, зокрема, на таку епіграму:

Дехто славить — міцнішого в світі нема! —

Стратегічне партнерство вола та ярма.

Гадаю, двома словами російську історію можна охарактеризувати як історію експансії. Як слушно відзначив свого часу Орест Субтельний, «з 1462 року, коли молода Московська держава охоплювала якихось 24 тис. кв. км, до 1914–го, коли Російська імперія займала 23,8 млн. кв. км, тобто одну шосту суходолу Землі, територія Росії приростала з середньою швидкістю 80 кв. км на день». А відомо ж: якщо десь щось приростає, то десь щось зменшується...

Ще студентом я дивувався з тодішніх подвійних стандартів: якщо «наш» — то розвідник, якщо «їхній» — то шпигун; коли йшлося про вишкіл військовиків країн Варшавського договору — то «учєнія», а у підрозділів НАТО — «маневри» і т. ін. По–різному оцінювати подібні історичні події — що це: історія чи радше пропаганда? Адже з підручників у Росії й досі випливає, нібито іспанець Пісарро — конкістадор, себто завойовник, а от росіянин Єрмак, який упокорював тубільне населення Сибіру, — «зємлєпроходєц». А ще в підручниках з гордістю розповідалося про те, що росіяни несли цим самим тубільцям (і то не лише в Сибіру, а й на Кавказі, в Центральній Азії тощо, бо ж недарма так «приростали») писемність. Російську, звичайно.

От і замислився я над ініціативою Медведєва. А що як спробувати укласти календар пам’ятних дат російської історії, а з–поміж них і тих, що безпосередньо стосуються України — бо ж немарно і комуністи, й монархісти в один голос торочать про спільне минуле, яке хотіли б спроектувати на віки–вічні. І почати цей календар не з 1 січня, а з 1 квітня — дня гумору, коли дозволяється вигадувати те, чого насправді не було, бо саме на цьому принципі і вибудовувалася історія Росії. У цій роботі я послуговуватимуся переважно українськими джерелами, але не тільки: вельми промовистим, як на мене, є, приміром, видання «Московія», здійснене у форматі «Бібліотеки В. С. Черномирдіна», де поряд з очевидними перекрученнями можна натрапити й на моторошну правду.

Отже, далі буде.

Сергій Борщевський
письменник