Рік народження — 1900–й

Учені досі не знайшли розгадки феномену довгожительства. І що цікаво — його показники мало залежать від середньої тривалості життя в тій чи іншій країні. В Україні ця тривалість останнім часом лише знижувалась і значно відстає від сусідніх європейських держав. Але при цьому кількість наших співвітчизників, що переступили 100–рiчний рубіж, залишалась упродовж минулого десятиріччя приблизно однаковою, коливаючись від 1200 до 1500 осіб. А українець Григорій Нестор, який помер у 2007–му у вiцi 116 рокiв, певний час залишався найстаршим чоловіком не тільки у нас, а й в усьому світі. Сьогодні найстаршими в Україні вважають мешканця Тернопільщини Петра Лизана, якому незабаром виповниться 112, та 115–річну Катерину Козак з Івано–Франківщини. Про секрети чоловічого довголіття ми вирішили розпитати прапрадідуся Петра.

Пішки від Китаю

Тернопільщина із сусідньою Львівщиною мають зараз усі підстави «сперечатися» за статус «малої батьківщини» найстаршого українця. Бо народився Петро Павлович Лизан (12 травня 1900–го року!) у селищі Поморяни Золочiвського району Львiвської області. Біля того селища, на хуторі Загора, де досі прописаний, і пройшло майже все його життя. Лише останніх 18 років — після того, як упав і зламав стегно, — дідусь мешкає у селі Кальне Зборівського району Тернопільщини разом з донькою Ольгою та сім’єю онуки Марії. Однак від його колишнього місця проживання до нинішнього навпростець — зов­сім близько, можна й пішки ходити. Сам дід Петро в молодості, демобілізувавшись із армії, йшов додому пішки аж від самого кордону з Китаєм! Багато чого вже в його голові призабулось, але той шлях довжиною в місяць і шість днів залишається одним із найяскравіших спогадів. Досі любить розповідати, як зовсім незнайомі люди щиро ділилися скромним харчем, місцем для ночівлі й спрямовували до рідної Галичини. То була його єдина далека подорож...

Дві війни, революція, розвал імперій — звичайно, все це відобразилось і на його, Петра Лизана, долі. Але від усіх глобальних перемін і перипетій завжди надійно оберігала маленька «фортеця» — рідна хатина серед зелених пагорбів. Дочка Ольга розповідає, що Петро Павлович ніколи особливо не цікавився і не переймався політикою. А от важка сільська праця була завжди чи не головною складовою всього його життя. Їй, як сам вважає, і завдячує своїм довгожительством. І на тракторі, і на тваринницькій фермі, і на буряках, і на плантаціях льону — скрізь трудився на совість, не покладаючи рук, від світання до смеркання. Кажуть, трави на сіно запросто міг за день більше гектара накосити! А ще ж і чималій домашній господарці давав лад. Словом, — трудяга! Ним завжди був (хоч за важку колгоспну працю і заробив «аж» мінімальну пенсію), ним і залишився, бо й зараз, коли ноги вже ледве ходять, сидіти склавши руки дідусь Петро не хоче.

І досі — помічник, а не тягар для сім’ї

Пригадую недавній телевізійний ролик про найстарішу жительку планети — бабуся навіть із ліжка не могла піднятися, онука годувала її з ложечки... Якщо порівнювати, то наш Петро Лизан — справжній козак! Він і з обличчя виглядає, як на мене, років на 75. У 90 з гаком, коли ще жив сам (дружина померла) на хуторі, то й город обробляв, і корову та іншу живність тримав. Зараз чоловік теж цілком самостійний. Після таких переломів стегна, як був у нього, багато хто зi стареньких людей стає тягарем для сім’ї, а от Петро Павлович залишається помічником. Щось робити на ногах, правда, вже не може, бо вони дуже болять, а от руки до роботи так і тягнуться, тож і буряків худобі натре, і кропиви курям насіче, та й ще багато чого при потребі зробить.

Багато років його своєрідним хобі було плетіння кошиків iз гілок — робив їх і для родини, і для сусідів, і щоб на базарі якусь копійку підзаробити. Один такий стоїть поряд зi столом, за яким розмовляємо, — беру його до рук, пробую на гнучкість і переконуюся, що в моїх руках для такої роботи сили явно замало. А от дідусь Петро каже, що й зараз залюбки плестиме, аби тільки хтось гілки заготовляв та приносив.

Бог дав Петрові Лизану не тільки довгий вік, а й добре здоров’я. Правда, і він його шанував — приміром, не курив ніколи, а спиртне вживав хіба чарку–другу на свята. До «шкідливих звичок» можна зарахувати хіба те, що дідусь — великий любитель солодощiв, бо без цукерок, можна сказати, не обходиться ні дня.

Окрім болю в ногах, дідуся в його майже 112 нічого особливо й не турбує — ні тиск, ні серце, ні шлунок. На вiсiмдесятому й дев’яностому році, правда, довелося перенести операції на сечовому міхурі (другий раз лікарі через вік навіть братися боялись). А окрім цього більше по лікарнях не лежав та й удома таблетками чи мікстурами не захоплювався. Все гаразд у дідуся й зі слухом, а зір зіпсувався не так давно, тож зараз, на жаль, йому вже складно дивитись телевізор чи читати, бо «все мигтить і зливається». Читання йому, до речі, дуже не вистачає, бо у вільний від роботи час воно було одним iз його найулюбленіших занять. Читав усе, що під руки потрапляло, а особливо, як стверджують правнучки, любив... казки.

Головне — спокій?

То завдяки чому ж Петро Лизан дожив до такого поважного віку і при ясному розумі, і при відносному здоров’ї? Науковці одноголосно називають три основних фактори, що сприяють довголіттю людини, — генетичний, екологічний та соціальний.

Що ж, перший в історії нашого героя присутній — його дід Василь свого часу теж прожив понад сто років. З екологією на віддаленому від усіх шкідливостей цивілізації зеленому хуторі (місцевість, до речі, оточена розкішними лісовими масивами та луками) та при можливості харчуватися майже винятково натуральними продуктами теж ніби все було гаразд. А от про соціальне можна й посперечатися. Говорячи про природу цього фактора, вчені схиляються до думки, що довголіттю сприяє відчуття особою своєї соціальної значимості. Отже, якщо людина має якийсь важливий статус у суспільному середовищі і є дуже затребуваною як фахівець своєї справи — приміром, видатний митець чи якесь медичне світило, — то це допомагає не втрачати життєвого тонусу і продовжує вік. Може, частково воно й правильно, але це точно не стосується бага­тьох довгожителів, яких ніхто далі рідного села ніколи не знав. Тому, може, варто більше зважати на ще один фактор — психологічний, тобто вплив на тривалiсть віку людини (враховуючи, звичайно, і решту сприятливих чи несприятливих чинників) її власного психологічного настрою. Так от, Петро Лизан, за свідченням його рідних, завжди був спокійним, поміркованим і ставився до життя по–філософськи. Ні з ким, кажуть, ніколи не сварився, не нервував зайве, не злився. І люди його теж завжди любили і поважали. Недарма і похресників має більше десятка, а в західноукраїнських селах поганих людей хрестити дітей не кличуть.

«Та вже б забрав Бог...»

Багато, думаю, значило і те, що навколо чоловіка теж завжди панувала спокійна і доброзичлива атмосфера, наповнена любов’ю, турботою, повагою. Саме така відчувається і зараз у домі, де він живе. До речі, Петро Лизан має одну велику відмінність від українських «вікових рекордсменів» Григорія Нестора та Катерини Козак, що їх згадували вище. Бо якщо двом останнім не судилося знайти собі пару і створити сім’ю та народити дітей, то Петро Павлович — глава цілої династії. Від трьох своїх дочок він дочекався 10 онукiв, 25 правнуків і вже трьох праправнуків. Наймолодші, Софійка та Максимко, народилися вже після минулорічного присвоєння Петру Лизану «титулу» найстаршого українця. До речі, рідні розповіли мені, що ніякого документа–підтвердження від Книги рекордів України так досі й не одержали.

А про приїзд iз цього приводу різного рангу начальства згадують з гумором. Львівського «губернатора», приміром, змушені були чекати цілий день, залишивши усі справи, бо ж спочатку повідомили, що буде зранку, а насправді прибув аж увечері. Ще й дідуся намучили, бо мусив годинами сидіти біля хати при повному параді. Напередодні ж приїжджав з району якийсь «ревізор» — перевіряв, чи чисто в хаті та на подвір’ї, потім прислав двох жіночок, щоб помогли на стіл накрити, хоч у них і своїх господинь аж чотири. А от за подарунок від влади — пральну машину–автомат — сім’я дуже вдячна.

Через півтора місяця у Петра Павловича Лизана — черговий день наро­дження, причому цифри складаються особливим чином — 12 травня 2012–го йому має виповнитися 112 років. Дай, Боже, щоб дожив і відсвяткував, почуваючись не гірше, ніж сьогодні. «Здоров’я вам! І щоб дожили ще й до 120–річчя!» — кажу я на прощання, потискаючи дідусеву руку. «Та вже б забрав Бог», — відповідає він спокійно, проникливо дивлячись мені в очі. І у погляді цьому — щось дуже важливе, але таке, що мені ще не дано розуміти і знати...