В’язниці Тараса Антиповича

Не кожний дебют викликає масовий відгук преси, а перші дві книжки Тараса Антиповича — «Мізерія» (К.: Нора–Друк, 2007) та «Тіло і доля» (К.: Факт, 2008) — спромоглися зібрати як дописи принагідних рецензентів, так і аналітику відомих критиків. Одні насамперед захоплювалися легкістю Антиповичевого письма, вигадливістю фантазії та одностайно висновковували: нічого подібного досі в українській літературі не було (пізніше Яна Дубинянська поставила цьому захватові точний діагноз: брак ерудиції). Інші ж, з ерудицією, побачили тут алюзії на відомі класичні й сучасні твори світового письменства.

Наприклад, Ігор Бондар–Терещенко занотував цілий ланцюжок асоціацій, що справедливо виникають при читанні Тараса Антиповича: Вєнєдікт Єрофєєв, Юкіо Місіма, Рю Муракамі, Франц Кафка, Альбер Камю, Габріель Гарсіа Маркес, Віктор Пєлєвін. І перелік цей подано не з метою інкримінувати якийсь «плагіат», а задля «констатації глибокого зв’язку «Тіла і долі» Тараса Антиповича з комплексом онтологічних проблем гума­нітарно–світового характеру... Словом, філософія життя від урбанізованого Сковороди всуміш із Бодріяром, помноженим на Кастанеду» («Сумно», 27.05.2008).

Що ж це за проблеми, котрі відлунюють у прозі українського автора згадками про таких різних письменників? Якщо максимально узагальнити і звести до спільного знаменника — проблема моральної деґрадації суспільства. Так, проблема вічна. Але кожний час по–своєму визначає її причини. 2007–го в Росії вийшло цікаве культурологічне дослідження Діни Хапаєвої «Готическое общество: морфология кошмара» (Москва: Новое литературное обозрение). Тут зауважено наслідки тривалого впливу на масову людину сучасних інформаційних технологій, зокрема, модної нині ґотичної естетики. На початках геніальним її репрезентантом був Дж.Р.Р.Толкін, а «экранизация «Властелина колец» стала важным рубежом, вехой в развитии готической эстетики». Ґотична ж мораль, на якій ця естетика базувалася, пов’язується дослідницею з виникненням і поширенням фашистських та комуністичних ідеологій у першій чверті ХХ сторіччя, з «инстинктивными энергиями, которые были инвестированы в национал–социализм».

Відтак започаткований англійським письменником Толкіном жанр «фентезі» сьогодні перетворився, вважає російський соціолог, на потужний сканер суспільної свідомості. У цьому дзеркалі, «в российском фэнтези, как в черной дыре, распадаются на мельчайшие частицы моральные и эстетические представления наших соотечественников... Тут действуют вампиры и разнообразная нечисть. Ощущения от встречи с ними точно передают повседневные переживания рядового обитателя столицы, никогда не знающего, вернется он домой или его пристукнут в его же собственном подъезде... Ведьмы, вампиры, нечисть — вот они, подлинные герои национального кошмара, рождающиеся в сумраке психозов задавленной памяти».

Хапаєва пише, що коли замінити ґотичних істот на реалістичних бандитів, міліціянтів та їхніх жертв — остаточна сюжетна дія точно відбиватиме плин справжнього життя. А тому, слід додати, не лише фентезі віддзеркалює заміну людської моралі на нелюдську в масовій свідомості. В російській літературі, наприклад, такими яскравими індикаторами є «Кись» Татьяни Толстої або «Ампір В» Віктора Пєлєвіна, які важко кваліфікувати як суто фентезійні твори. Так само і в українській літературі сучасну ґотизацію мислення й поведінки відбивають не лише фентезійні тексти, а й «чорнуха» Олеся Ульяненка, «треш» Михайла Бриниха та антиутопія Тараса Антиповича.

За словниковим означенням, антиутопія — це «зображення в художній літературі небезпечних наслідків, пов’язаних із безвідповідальним, іноді злочинним експериментуванням над людством задля його «поліпшення», застосування ілюзорних, зовні принадних соціальних, педагогічних ідеалів» (Літературознавча енциклопедія. — К.: Академія, 2007). У повісті «Мізерія» Антипович прогнозує наслідки тотального захоплення інформаційними технологіями, що призводить до ув’язнення людського розуму у клітці стереотипів з невідворотною його деградацією (порівняймо з Пєлєвіним: «Дискурс — это запрещение бегства... Дискурс служит чем–то вроде колючей проволоки с пропущенным сквозь нее током — только не для человеческого тела, а для человеческого ума»).

У другій Антиповичевій книжці — «Тіло і доля» — прогнозовані наслідки нестримної апології моди на красу і силу, через що людина потрапляє в ув’язнення до примх власного тіла. І це веде, як точно підмітив критик Олександр Михед, до «невідворотної й неухильної, наче стрімке сходження снігів із гір, втрати розуму» (Новинар, 10.04.2008). Ця збірка оповідань стала для письменника стилістичною лабораторією, у якій він вичакловував свій роман «Хронос».

Тут витончено й перев’язано між собою проблемні теми обох попередніх книжок. Описане суспільство майбутнього є так само, як і в «Мізерії», наслідком глибокої інформаційної інтоксикації: «Це було схоже на часткову втрату смаку — ніби плаваєш у гнилій воді, знаючи, що вона гнила, але не відчуваєш до неї відрази... Клієнтура позитивно реагувала тільки на чистий несмак». Від «Тіла і долі» до роману перейшли роздуми про «тілесну рентабельність» та візії «культуризму духу». Але тепер письменницьку увагу сфокусовано на одній з головних тем літератури взагалі — людина і Час. Як змінюється особистість залежно від ставлення до цього міфічного артефакту? Або ви повністю ув’язнені годинником, «таймозалежні», і тоді «похапець» є новітнім способом життя». Або поборюєте час, вивільняєтеся з–під його диктату й залишаєтеся собою, самодостатнім суб’єктом буття.

Отже, тема ув’язнення є наскрізною у Антиповича; в одному з інтерв’ю він значить: «Я бачу в людях одну руйнівну здатність — здатність продукувати несвободу для себе та інших». А лейтмотив несвободи, пише Діна Хапаєва, — головний у «ґотичній» літературі та й, зрозуміло, у «ґотичній» дійсності: «В чем проявляются уже сегодня черты готического общества в российской действительности? Главная из них — это все более решительное превращение зоны в основу российского общежития».

Про це ж — і в «Хроносі», де «уся ця дер­жава — один великий злочин», а править нею «виходець із кримінального середовища». Два терміни на президентстві, інтенсивна дебілізація засобів масової комунікації, а «потім сором відмер, як рудимент... Суто тілесне сприйняття часу посунуло людську культуру в бік остаточного виродження. Ще якесь десятиліття тому вона відчайдушно намагалася зберегти свої позиції моста між тимчасовістю людини й вічністю духовного. Тепер цей міст було спалено до решти — культура редукувалася до гри тілесності. Так час переміг вічність з усіма її потьмянілими цінностями».

Упізнавана картинка, чи не так? Але видавець чомусь задекларував «Хронос» як фантастичний твір, через що виникло чимало непорозумінь як поміж критиками, так і серед читачів (про що свідчать форуми літературних сайтів). Одні, хто за чисту монету сприйняв видавничий трюк з винесенням на обкладинку означення «фантастика», закидають письменникові спрощений НФ–інструментарій і геть нежанровий фінал. Інші, вважаючи «Хронос» питомо реалістичним твором, шкодують за неповноцінністю виписаних характерів. Треті дорікають жаргонною засміченістю мови персонажів, а для четвертих саме це становить принаду (Діна Хапаєва пояснює це тим, що подібні твори «говорят с читателем на его языке — языке улицы, отражая массовую ментальность, за счет чего и популярны»). Усіх спробував примирити Олександр Михед: «Хронос» Т. Антиповича — книга про сучасну українську реальність, абсурдність та химерність якої може вельми легко стати сюжетом антиутопії або фантастичного роману» (ЛітАкцент, 24.10.2011).

Зрештою, зійшлися на тому, що це антиутопія. Але й тут знайшлися свої «фундаменталісти». Яна Дубинянська категорична: «Антиутопія іманентно є різновидом фантастики. Написати антиутопію, послуговуючись суто реалістичним інструментарієм, неможливо» (ЛітАкцент, 20.02.2012). Ну так, зразки антиутопії лишили відомі фантасти (приміром, «451° за Фаренгейтом» Рея Бредбері), але ж «1984» Джорджа Орвела важко розглядати винятково у координатах фантастики. А як бути з «1Q84» Харукі Муракамі, створеним «суто реалістичним інструментарієм»? Утім, ця ж авторка вірно означила найближчий до Антиповичевого художній світ — світ Марини і Сергія Дяченків. Але ж і їх важко дефініювати яко творців антиутопій. Можливо, те, що пише Тарас Антипович — це (як і у Дяченків) модельний реалізм? Конструювання фантастичних ситуацій задля екстремального тестування цілком реальних вчинків та реакцій? І чи не це мав на увазі критик Ігор Котик, пишучи про тексти Антиповича як про «школу життя на рівні образів, сюжетів, стилю і композиції» (Український журнал, 2009, №3)?

Тарас Антипович написав поки що свою кращу книжку. Утвердив себе вправним стилістом, здатним сягнути органічної строкатості (у «Хроносі» оповідь почергово ведуть параноїдальний студент–дотепник, прозрілий священик, медитативний бандит, сіра держслужбовка тощо) та зарекомендував чудовим вигадником (лише на тему часу реалізував зо два десятки яскравих метафор: «Страховий біотайм», «темпоральні технології», «хроноферез», «держрезерв часу», «чорні темпогенетики», «темпоральні аптечки», «хроноскопія» тощо). Проте з фіналом він таки не впорався. Причин, здається, дві. По–перше, тему такого високого філософського регістру взагалі важко вивершити (ті самі Дяченки довго мали проблему з кінцівками своїх романів). По–друге, ризикнув поєднати непоєднуване: антиутопію з... утопією. Здається, подібне не вдавалося нікому у світовій літературі. Але сміливість і переконливо задемонстровані потенції залишають читача у стані приємно–нетерплячого очікування його нової книжки.