Президентський указ від 21 квітня цього року оголосив про створення в Україні 13-го національного природного парку — Ічнянського НПП в Чернігівській області (у рамках Національної програми екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води, затвердженої Постановою Верховної Ради України ще 1997 року). Але чи потрібні нам оті національні парки і загалом заповідні території? Судіть самі... Потрібно побудувати глибоководний судноплавний канал на Дунаї — і ось перешкода: Дунайський біосферний заповідник. Треба спорудити крісельний витяг на Говерлу — а тут вам заповідна зона Карпатського національного природного парку. Необхідно будувати міст через Хортицю — не дає національний заповідник «Хортиця» і заказник загальнодержавного значення «Дніпровські пороги». Треба добудувати Південно-Українську АЕС (Ташлицьку ГАЕС) і таким чином наповнити Олександрівське водосховище — заважає історичне урочище Бузький Гард у регіональному ландшафтному парку «Гранітно-степове Побужжя». «То нащо тоді, — обурюється заповзятий чиновник, — нам ці заповідники? З ними самі тільки проблеми і ніякого зиску». Може, їх «розігнати», як Сталін, котрий у 1951 році ліквідував 88 заповідників?
За умов злиденного життя більшості українських людей національні парки, створені для їхнього ж відпочинку, їм не потрібні. Яке там відтворення життєвих сил, коли потрібно щодня думати «про кусень хліба»! А національні парки з державної скарбниці «з'їдають» не копієчку. Скільки часу, людських сил і, головне, грошей треба для їх створення, а ще більше — для подальшого утримання. У деяких парках штатний розклад сягає за сотню одиниць. У Карпатському національному, наприклад, нараховується, без підрядних працівників, більше двох сотень. Навіть є заступники директорів iз рекреації та маркетингу, хоча ніякого «просування» рекреаційних послуг немає. Як і середнього споживача рекреаційної «продукції» наших національних парків. Для сервісу грошовитих бізнес-туристів також майже нічого не робиться. Не виключено, що й окремі екологічно-освітні стежки та науково-пізнавальні маршрути для молоді залишаються тільки «на папері».
Як пише відомий американський економіст Ернст Свансон (університет Північної Кароліни), національні парки США не є каменем на шиї держави: прибутки від туризму в 5 разів перевищують видатки на утримання. На поїздки в ці музеї природи американці щорічно витрачають близько семи мільярдів доларів. Отже, реалії вимагають розумної організації системи платних рекреаційних послуг, запровадження економічного механізму їх реалізації. Також не треба знімати з рахунку альтернативні джерела фінансування: міжнародні гранти, благодійну допомогу тощо. Але найголовніша із «заповідних проблем» — розробка моделі інтегрованого управління, що в умовах різновідомчого підпорядкування територій та об'єктів ПЗФ було б стратегічно правильним (хоча й не простим) вирішенням цього болісного питання.
Низка указів, підписаних останнім часом Президентом України, свідчить про цілий клубок невирішених питань у цій сфері. Відповідно до Закону України «Про природно-заповідний фонд України» спеціально уповноваженим органом державного управління в галузі організації, охорони та використання природно-заповідного фонду є Міністерство охорони навколишнього природного середовища України (стаття 11). Постановою Кабінету Міністрів України від 9 серпня 2001 р. № 1000 урядовим органом державного управління, що діє у складі Міністерства і підпорядковується йому, було визначено Державну службу заповідної справи. Указом Президента України від 15 вересня 2003 р. № 1039 «Про заходи щодо підвищення ефективності державного управління у сфері охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів» Державна служба заповідної справи була віднесена до складу новоствореного Державного комітету природних ресурсів України, що внесло дезорганізацію у її роботу. Указом Президента України від 6 березня 2004 року № 317 «Про внесення змін до указів Президента України» Державна служба заповідної справи знову повернута до складу Міністерства. Утім проблема управління заповідною справою залишається невирішеною.
Вочевидь, потрібен єдиний центр управління ПЗФ. Щоб не виникало численних труднощів, пов'язаних з реєстрацією розроблених Державною службою заповідної справи нормативно-правових актів, з обліком і контролем рекреаційної діяльності, забезпеченням установ ПЗФ уніформою, зброєю тощо. Можливо, моделлю інтегрованого управління на практиці міг би стати Державний комітет заповідної справи при Кабінеті Міністрів України. З історії заповідної справи України відомо, що подібний урядовий орган — Главк із заповідників при Раді Міністрів УРСР діяв від 26 лютого 1940 р. до серпня 1951 року. Спроба підпорядкування всіх біосферних та природних заповідників, національних природних парків одному урядовому органу була в перші роки незалежності: Постановою Верховної Ради України «Про впорядкування управління заповідниками та національними природними парками» від 23 грудня 1993 р. було визначено «заповідники та національні природні парки, які створюють, підпорядковувати Міністерству охорони навколишнього природного середовища України». Та віз і нині там. Бо створені після цієї постанови Державною службою заповідної справи НПП «Сколівські Бескиди» (1999 р.), Рівненський (1999 р.) та Черемський (2001 р.) природні заповідники залишаються у підпорядкуванні Державного комітету лісового господарства України. На сьогодні Мінприроди України з 4 біосферних заповідників у своєму віданні має 1, iз 17 природних заповідників йому підпорядковано тільки 4. І 3 з 13 національних природних парків — в іншому підпорядкуванні. Досі не створено жодного національного природного парку в гірському Криму, хоча на цей регіон припадає 42 відсотки доходів від рекреаційної діяльності в країні. Водночас у другому за рекреаційним потенціалом та доходами (22 відсотки) регіоні країни — Карпатському — їх аж 6. Можливо, це питання якось вирішиться у рамках Програми про національну екомережу, якою передбачено створення низки національних природних парків у кримському регіоні, зокрема Сиваський, Джарилгач, Саки, «Чатир-Даг», Кримський.
У нас нема єдиного державного органу, до повноважень якого входили б питання управління (координації) рекреаційною діяльністю. У Мінприроди немає службовця, що відає зазначеними питаннями. Літописи природи, які ведуться в установах ПЗФ, здебільшого мають звітний характер і не відображають динаміку наукових досліджень. Важливо, щоб вони стали повноцінними науковими роботами. Актуальним є також питання створення у провідних вузах країни навчальних кафедр і відкриття спеціальності «природно-заповідна справа». Назріла необхідність створення державного науково-дослідного інституту заповідної справи, що об'єднав би розрізнені по наукових установах та організаціях кращі інтелектуальні сили України.
Знання, які людина повинна засвоїти, множаться у геометричній прогресії. Чи здатен наш мозок витримати такі навантаження? А може, він уже досяг піку свого розвитку і радіє, що новітні технології забирають на себе частину його функцій? >>
У радянські часи Всесвітній день авіації та космонавтики відзначали справно. Власне, у той час усі досягнення, пов’язані чи то з польотом у космос, чи то з появою нового літака, прирівнювались мало не до державних свят. Сьогодні цю дату також відзначають, проте масштаб суттєво зменшився. Чи розвивається авіація та космонавтика сьогодні? >>
Фахівці навчально-наукового центру «Небесна долина», що діє у Вінницькому національному технічному університеті, передали військовослужбовцям розвідувального підрозділу, який виконує завдання в зоні бойових дій на сході України, безпілотний розвідувальний комплекс власної розробки. >>
Ярослав Шпотюк — фізик-матеріалознавець, закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка (ЛНУ) та займався науковими дослідженнями у Франції. Науковець здійснив майже неможливе і захистився одразу в двох навчальних закладах: у ЛНУ та університеті Ренн 1. >>
