Частина збереженого у Польщі замку (фото з натури), майже аналогічного за формою і висотою Пнівському.
Для дуже багатих людей Заходу володіти замком — таке ж неписане правило аристократичного етикету, як мати в гаражі принаймні одне місце для Ролс-Ройса, а на пальці руки — перстень з камінчиком під сотню каратів. Серед нерухомості тамтешніх мега-зірок естради, спорту, знаних банкірів та бізнесменів зазвичай є хоч якась індивідуальна середньовічна кам'яниця з благородним «родоводом». Це не тільки тішить їхнє заможне самолюбство, а й дозволяє, не посягаючи на дефіцитні бюджетні кошти, утримувати цінні пам'ятки архітектури в добротному стані. Завдяки свідомим мільйонерам на територіях Шотландії, Англії, Баварії, Андалусії та інших європейських земель з давніми рицарськими традиціями замки стоять, як на картинці, — нинішнім туристам на радість і майбутнім поколінням на згадку.
Українцям похвалитися тут майже нічим, якщо не брати до уваги двох-трьох відреставрованих замків, зокрема, Олеського на Львівщині, де розмістився музей іконопису, та кількох розкиданих в основному по Західній Українi давніх оборонних об'єктів зі стінами і спорудами, накритими дахом. Iншi рештки представлені або наземними руїнами, або прихованими під шаром грунту фундаментами. Багате в минулому на замки Прикарпаття — не виняток.
Кожен минулий рік без особливих зусиль спотворює залишки колись величних житлово-оборонних укріплень. Але при цьому, як стверджує відомий івано-франківський архітектор-реставратор Зеновій Соколовський, картати треба передусім не природу і погоду. Основний руйнівник — людина. Замкові стіни в останнє десятиліття розбирають з такою ж завзятою люттю, як спілчанські корівники і свинарники.
«Пам'ятаю, у післявоєнні роки, коли я був малим, то ще добрий вигляд мав Раковецький замок, розташований у мальовничому місці на крутому березі Дністра, — пригадує пан Зеновій. — Він колись належав шляхтичу Беневському і, здається, став останньою спорудою такого профілю, зведеною у ХVIII столітті на землях, які тепер входять до складу Івано-Франківської області. Це був добротний оборонний комплекс, але місцеві жителі в наш час багато що порозтягували звідти на паркани і підвали, бо розбирати мури-стіни не складно. Недоступним для руйнівників, як правило, залишається лише донжон — вежа посеред замку, яка колись виконувала роль останнього бастіону: згори до неї не доберешся, а знизу цеглу не витягнеш, бо на голову впаде вся споруда. Люди порпаються там безбоязно, бо знають, що за це їм нічого не буде, швидше, покарають за посягання на уламки колишньої колгоспної стайні».
Державі, представленій нинішніми владцями, замкові руїни, якщо вживати прикарпатську афористику, — по цимбалах, як і вся реставраційна справа. Ще за часів Радянського Союзу Львівський інститут «Укрзахідпроектреставрація» мав три повноцінні філії — на Волині, Прикарпатті та в Кам'янці-Подільському, які подібно до реанімаційних бригад намагалися на своїх територіях продовжувати життя сакральним спорудам, замкам і палацовим комплексам. Найдовше протрималася івано-франківська філія, але відсутність бюджетного фінансування на початку нинішнього, 2004, року доконала і її.
Висококласні фахівці змушені були розбігтися хто куди. Після них залишилися унікальні матеріали з дослідження архітектурних пам'яток краю та плани відновлення найцінніших об'єктів. Єдиним хранителем-розпорядником паперопроектних скарбів тепер залишився колишній директор філії, визнаний на Івано-Франківщині «архітектором десятиліття», Зеновій Соколовський.
Прикарпаття здавна славилося замковими укріпленнями. Найдавнішим із тих, про які збереглися відомості, дехто з івано-франківських дослідників вважає так звані Скелі Довбуша, неподалік від села Бубнище, — унікальний комплекс із печер та добудованих людьми нібито ще в дохристиянську епоху фортифікаційних ровів, що осунулися, і зниклого частоколу. У часи існування Київської Русі та Галицького князівства на території села Крилос, що неподалік міста Галича, на урвистому березі річки Луква і Мозолівського потоку возвишалася неприступна твердиня. Вона мала тільки один підступ — з південної сторони, але його захищала подвійна система валів та оборонних укріплень, елементи яких археологи розкопали в минулому столітті.
Зовсім зникли з лиця землі колись могутні замки — Коломийський, Снятинський та найпотужніший у регіоні — Станіславський, який за розмірами та обороноздатністю не поступався таким відомим монолітам, як Краківський і Львівський. Збудований він з урахуванням останніх тогочасних досягнень фортифікації за генеральним планом і під керівництвом (до 1672 року) французького інженера Франсуа Коррасіні з Авіньйона. Станіславську твердиню у 1676 році не змогла взяти штурмом велика армія турецького султана. Однак після розподілу Польщі між Віднем та Москвою, вочевидь, існували домовленості про знищення фортець на території Галичини. До 1810 року перестала існувати і Станіславська: рови засипали, вали розорали, а цеглу і каміння використали при спорудженні міських кам'яниць. Силует Галицької брами Станіславської фортеці нещодавно органічно вписався в новий герб Івано-Франківська.
Нині на Прикарпатті бовваніють останки чотирьох замків: Галицького, Раковецького і Чернелицького — у рівнинній зоні області та Пнівського — у передгір'ї Карпат. Усі чотири мають польське «походження». Територія сучасної Івано-Франківщини в період пізнього середньовіччя і століття по тому перебувала під Річчю Посполитою. Гонорова шляхта витискала все, що могла, з корінних жителів цих прадавніх українських земель і час від часу наражалася на вибухи народного гніву. Аби убезпечити себе і свої родини від відплатних акцій доведених до відчаю аборигенів, заможні пришельці обкладалися стінами з бійницями та озброєною охороною.
Ідея відновлення замків, за словами пана Соколовського, витає в повітрі вже зо два десятиліття, але здебільшого не йде далі проектних робіт. Першою ластівкою, яка, однак, ще не встигла «вбратися в пір'я», став званий раніше Старостинським, а тепер Галицьким міським замок, розташований на горі, яка височіє над колишньою княжою столицею. Його, використовуючи залишки старих фундаментів і стін, навіть вдалося частково реконструювати до ювілею — 1100-річчя від часу першої письмової згадки про давній княжий град, але завершити добре почату справу тоді забракло коштів. На щастя, роботи відновилися.
«На реставрацію, яка триватиме до 2010 року, з державної казни через Міністерство культури та мистецтв заплановано виділити 7 мільйонів гривень, — розповідає заступник генерального директора Національного заповідника «Давній Галич» Володимир Дідух. — Цього року сподіваємося встановити перекриття над стінами замку і розпочати на його території будівництво каплиці святої Катерини. Після завершення робіт у триповерховій замковій споруді розмістяться картинна галерея та музей пізньосередньовічного і новітнього Галича. У підвальному приміщенні буде обладнано кав'ярню з галицькою кухнею, а на верху замку — оглядову вежу, з якої відкривається чудова панорама міста, придністровських краєвидів та довколишніх історично цінних місць».
Однак далі виготовлення проектної документації не просунулося відновлення Пнівського замку, хоча два десятиліття тому Надвірнянський райвиконком теж загорівся бажанням відродити його з руїн. Планувалося, що після археологічних досліджень і повної реконструкції з відтворенням первозданного інтер'єру приміщень тут відкриють історико-краєзнавчий музей. Колись замок був для довкілля головною спорудою, за стінами якої, тобто на дворі, тулилися непоказні хатки челяді. Тепер усе навпаки: на місці мешкання прислуги виросло чимале місто Надвірна, а пристановище шляхти занепало.
До розташованих у Городенківському районі на відстані десяти кілометрів один від одного Раковецького та Чернелицького замків ніхто з фахівців із серйозними намірами взагалі не підступався.
Розраховувати в найближчі роки на бюджетні кошти у відродженні усіх чотирьох прикарпатських замків — фата-моргана. Чекати ж, поки Україна розквітне настільки, що почне звертати увагу на оборонні споруди минувшини, не вистачить терпіння (а можливо, й життя) у тих, хто хоче і може послужитися цій справі тепер. Що ж робити?
«Мені дивно, — каже Зеновій Богданович, — що нині, в час необмежених можливостей приватної ініціативи, ніхто не кинув оком, приміром, на Пнівський замок, який стоїть на жвавому туристичному шляху. Не знайшовся жодний меценат чи бізнесмен, який вклав би сюди гроші і, поза сумнівом, мав би зиск або отримав моральне задоволення. Дехто споруджує для власних потреб у Карпатах дорогі комплекси-палаци, які не вирізняються ні вишуканим смаком, ні оригінальністю. На Заході престижно жити у старих замках. Приватизують навіть дуже цінні пам'ятки архітектури і постійно там мешкають, дотримуючись певних приписів, які забороняють змінювати профіль, але дозволяють модернізувати житло в середині приміщення, монтуючи сучасні комунікації. Нові власники не тільки вкладають особисті кошти у збереження цікавих старовинних об'єктів, а й сплачують податки.
Думаю, що і в нас потрібно запроваджувати подібну практику. Держава — з певними застереженнями — мала б сприяти цьому на законодавчому рівні. Претенденти на відбудову замку під власне житло, мабуть, знайшлися б. Інший варіант його використання — створення готельного комплексу. Розташування Пнівського замку на півдорозі з Івано-Франківська до Яремче, Ворохти, Яблуниці та Поляниці й іншого перспективного напрямку — до села Бистриці й далі до гірськолижного курорту Буковель — відкриває привабливі комерційні перспективи. Якби зголосився бажаючий, то на основі наших проектних розробок можна хоч зараз приступати до відновлювальних робіт, аби надати Пнівському замку первинного довершеного вигляду. Ми маємо повне моральне право за це братися, оскільки точно знаємо, яким він був в оригіналі — є навіть фотографія, зроблена з аероплана на початку минулого століття».
Розміри замку дещо незвичні як для масових пострадянських уявлень про домашнє вогнище — сто на сто метрів. Колись там містилися палац магната, криниця, конюшня, зброярня. Найтаємничішою спорудою, як стверджують фахівці, залишається в'їздова вежа з зигзагоподібним «тунелем», спроектована так, аби уникнути прямого гарматного обстрілу території замку. Давній зодчий, вочевидь, володів неабиякими будівничими здібностями, оскільки сучасним його колегам довелося добре поморочитися, аби відтворити в кресленнях складну систему втрачених дахів в'їздової вежі. Збереглися залишки величезного каміна, біля якого грілася сторожа, і навіть блоки, якими рухалися важкі ланцюги підйомного моста. Півтораметрові стіни і численна озброєна охорона кілька разів змушені були капітулювати перед натиском українських повстанців. У 1621 році замок зруйнували опришки на чолі з Гринем Кардашем, а в 1648-му — військо Семена Височана. Шляхта щораз відбудовувала Пнівське укріплення, але в ХIX столітті його стратегічне значення звелося нанівець, об'єкт відтоді почав занепадати.
На моє запитання, скільки ще років після капітального відновлення на основі збережених конструкцій простоїть замок, пан Зеновій відповів, що гарантовано — щонайменше три століття.
У повноцінну реконструкцію Пнівського замку, звісно, треба вкласти кошти, і не малі, за приблизними підрахунками — близько одного мільйона американських доларів. Сума для простих українських громадян захмарна, однак у нас же є співвітчизники, котрі купують ноги біло- чи чорношкірого легіонера за значно більші гроші, навіть якщо іноземне «перспективне» надбання нікуди не вгодне і виходить на футбольне поле вряди-годи.
Звісно, тішитися ілюзіями, що перед дверима реставраційної майстерні Зеновія Соколовського після нашої публікації з'явиться черга заможних людей, котрі навперебій пропонуватимуть свої капітали для реалізації благородної ідеї, напевне, не варто. Однак 63-річний архітектор-реставратор не втрачає надію на відродження бодай ще одного, крім Галицького, прикарпатського замку. А поки що в середині Пнівської твердині, на традиційному тутешньому пасовищі, удень скубуть історичну траву місцеві кози та корови, а під вечір може навідатися вуйко, якому вкрай знадобилися шляхетні будматеріали для спорудження нового нужника...
Дочка Шона Карра, більше відомого як зятя Юлії Тимошенко, трохи підпсувала «страждально–войовничий» імідж своєї непрямої «бабусі». Завдяки їй усі дізналися, що торік Юля Володимирівна непогано відпочила в Іспанії. А сайту «Таблоїд» стало відомо, що за свій кількатижневий релакс Тимошенко платила по 7 тисяч євро за добу. >>
«Ти диви: тут як на авторинку, — двоє друзів роздивлялися літаки з парку «антонівської» авіакомпанії, що стояли в ряд один біля одного. — Напишемо внизу: не битий, не шпакльований, один господар...». >>
«Хобі, що стало стихійним лихом» — так називає своє захоплення прогнозуванням погоди відомий волинський журналіст і письменник Володимир Лис. Займається він цією справою понад двадцять років. Перший свій прогноз склав у 1989 році, й відтоді щороку тисячі людей у всіх куточках України чекають «погоди від Володимира Лиса». Хоч Володимир Савич попереджає, що прогноз він складає винятково для Волині, відтак його передбачення «діє» в радіусі 150 кілометрів. >>
...Густа завіса хмар над Гайдарами, що на Харківщині, і непримне мрячіння дрібного дощу принесли добру звістку. Новий український синоптик Тимко II не побачив учора власну тінь. Це означає, що весна в наших краях буде ранньою і теплою. Отже, зимі вже недовго залишилося... >>
Сьогодні цивілізований світ не хоче їсти цукор і лікуватися хімією — він повертається до тисячолітніх джерел життя і обирає... мед. На всіх континентах «нектар богів» стає рушієм харчового, сільськогосподарського, фармацевтичного, косметичного виробництва. Продукти бджільництва тепер в усьому — в помадах, хлібі, інгаляторах, жувальних гумках, мазях, вині... Україна у «медових справах» задніх не пасе: за виробництвом меду ми — перші в Європі й п’яті у світі. В нас прадавня культура бджільництва й надзвичайні економічні перспективи. Мед може і повинен стати світовим брендом української нації — таким як французький сир і вино чи російська горілка. І світ уже дав нам картбланш: у 2013 році до України з’їдуться на конгрес бджолярі з усіх куточків планети. Адже на цьогорічному всесвітньому форумі у Франції ми переконали усіх: Україна — медовий край. Як це відбувалося, бачила і «Україна молода». >>
«Нове чорнобильське «Укриття» захистить Україну і світ!» Відтоді, як цей захоплений вигук пролунав над країнами і континентами, світ завмер в очікуванні небаченої конструкції завдовжки 257, завширшки 150 і у висоту — майже 110 метрів... Минув не один термін завершення будівництва цього дива, а нас як захищав, так і захищає від отих клятих радіонуклідів трохи підрихтований старенький саркофаг, зведений усього за півроку без зайвих гасел і обіцянок.
Що ми зазвичай чуємо і читаємо про Чорнобиль? Безневинні сенсації на кшталт двоголових телят (трьох–чотирьох — потрібне підкреслити) чи одноголових самоселів, байки про мертве місто Прип’ять і дивне захоплення екскурсіями в епіцентр трагедії. Як і раніше колеги–журналісти, геройськи напнувши груди, з мікрофоном і блокнотом рвуться до зруйнованого реактора, аби й собі «засвітитися» в чорнобильській зоні... Вся ця екзотика була й буде. Ось тільки «за кадром», як завжди, залишаються досить делікатні соціально–економічні і фінансові проблеми Чорнобиля, які не такі показні на вигляд і надто складні для газетно–телевізійних матеріалів, а тим паче для сприйняття пересічними громадянами. До цих проблем докопатися не так просто, та й кому це потрібно? Не розпорошуючись на всі чорнобильські проекти, уважніше придивимось до найбільш «уживаної» теми останніх років — заплановане будівництво нового «Укриття», або НБК (нового безпечного конфайнменту). Ось перше–ліпше повідомлення з посиланням на члена групи радників ЄБРР із чорнобильського проекту, академіка Валерія Кухаря: «На жаль, усі плани досі не виконували, та є надія, що до 2012 року ми отримаємо «Укриття»–2»... >>
