Віталій Гайдукевич: «Бути критичною може більшість журналістів, але зараз вона не має можливості подавати об’єктивну інформацію». (Фото Юрія САПОЖНІКОВА.)
Віталія Гайдукевича масова телеаудиторія бачила востаннє у випусках новин на «1+1» влітку минулого року. Потім ведучий перейшов на найкритичніше налаштований до влади, зі значно меншим покриттям канал ТВі, де разом із командою робить авторський телетижневик «Підсумки».
— Віталію, ви маєте досвід роботи на НТН, «1+1», ТВі. Чи є якісь внутрішні суттєві особливості інформаційного мовлення на різних телеканалах?
— Технологія роботи журналістів скрізь однакова: ньюзруми, редактори, випускові редактори... Якщо говорити мовою математики, маємо спільний знаменник. Але на кожному каналі своя редакційна політика: принципи відбору і подачі інформації. Взагалі в Україні досить обмежена кiлькiсть людей, які займаються інформаційним мовленням на ТБ. Журналістів — щонайбільше, кілька тисяч, ведучих — кілька сотень. Радикально нові обличчя з’являються нечасто. Відповідно всі ці люди періодично мігрують з каналу на канал. Припускаю, частково з цієї причини склалася прийнятна на нинішньому етапі розвитку українського телебачення середньо–зважена формула роботи інформаційників. Але на цю формулу значно більше впливає не якісний рівень журналістів, а навколишнє середовище: чиновники, політики, представники громадських організацій, з якими регулярно контактують журналісти, зрештою, рівень громадянського суспільства в країні. Словом, якщо у наше інформаційне середовище потрапляє британський чи американський телевізійник, який у себе на батьківщині висококласний спеціаліст, у нас він може виявитись нулем, бо не знає нюансів. Коли американська корпорація CMЕ привела на український ринок Адріана Сирбу, він почав організовувати роботу каналу «1+1», зокрема і випусків «ТСН», за румунськими лекалами. Аргументація менеджерів була: «У Румунії це працює, в Україні працюватиме теж». Не спрацювало.
— Чому, на ваше переконання, нові обличчя у телеефірі з’являються вкрай рідко?
— Висока конкуренція. Можу припустити, що вона не завжди чесна, коли спрацьовують суб’єктивні фактори. Хоча ключовим моментом, напевно, є те, що робота інформаційного телеведучого — не малинова, це практично постійний стрес. Ведучий — не просто «голова, що говорить», потрібно щось уміти, зокрема працювати у форс–мажорних ситуаціях.
Якщо ми візьмемо зарубіжний досвід, то ротація телеведучих там відбувається ще повільніше. В Україні телеобличчя, як правило, дуже молоді. Цьому є об’єктивне пояснення: історія сучасного українського ТБ недовга. Знані ведучі, скажімо у Штатах, доходять до студії після того, як побували у гарячих точках, робили репортажі, знімали документальне кіно. А вже після цього сідають у крісло ведучого і тиснуть на глядачів авторитетом власного життєвого шляху. І їм довіряють. Для розвитку такої традиції журналістського прогресу, яка не може бути відірваною від розвитку суспільства в цілому, потрібні десятиліття.
— В інтернеті можна знайти коментарі про те, що ваше звільнення з «Плюсів» було потрібне Наталі Мосейчук. Це домисли малопосвячених у ситуацію?
— Ми з Наталею, яка прийшла на канал дещо раніше за мене, сиділи в одному кабінеті. Між нами траплялись суперечки, але винятково творчі, без агресії і переходу у ворожість. Тому, швидше за все, версія про «Мосейчук домагалася звільнення Гайдукевича» — маячня. Ми з Наталею не були конкурентами. По–перше, маркетологи каналу переконували, що вечірній ТСН має бути із жіночим обличчям. З іншого боку — я ніколи не мав мети працювати у праймовому випуску «ТСН». Мені найцікавіше було працювати на аудиторію нічних випусків — для активних людей, які у 19.30 ще не дійшли до телевізора, які прагнуть отримати, як мені здається, побільше інформації про суть речей і не констатацію, а щось глибше, якусь бодай подобу аналітики. У Сполучених Штатах, до речі, найрейтинговіші випуски новин, які виходять ближче до ночі, є найдовшими і вважаються праймовими. Взагалі не можна порівнювати вечірні та нічні випуски новин, бо вони мають бути принципово різними. І, я припускаю, «найкорисніша» для телебачення аудиторія — потенційні рекламодавці, якщо дивляться на будь–якому каналі новини, найімовірніше, нічні, а не вечірні.
— І НТН, й «1+1» ви залишали як правдолюб: з першого пішли, бо нове керівництво не гарантувало вам дотримання принципів свободи слова; з другого звільнилися десь через рік після того, як разом з іншими підписали у 2010–му лист про неприпустимість запровадження цензури на «Плюсах». Як правило, з роками, а ви на телебаченні з 2004–го, люди перестають ділити світ лише на біле і чорне, розуміють, що є сірий, різні напівтони. Ви залишаєтесь максималістом у професії?
— Це не максималізм. Є правила, яких у журналістиці треба дотримуватися. Звичайно, є різні відтінки й «але», ситуації, в яких не можна рубати сокирою: «це так, а не інакше». Втім є речі, що мають лишатися константою: скажімо, прагнення намагатися, а в ідеалі й домагатися, щоб діяльність усіх політичних сил висвітлювали рівновіддалено, всіх однаково об’єктивно критикували — байдуже, опозиція це чи влада. Журналіст ( і той, що готує матеріал «в полі», і той, хто працює в студії) повинен мати критичний погляд на все, що його оточує; повинен бути постійно незадоволеним. Але незадоволення має бути аргументованим.
Тут варто згадати про суб’єктивний фактор. Бути критичною може більшість журналістів. Може, але зараз не має можливості. І тому більшість вітчизняних телеканалів або не говорить про справжні проблеми, або лише констатує, що проблема є (і то не головна), але мовчать про її причини. Абсолютно сервільна до влади картинка. Чому? Людей, що спроможні на критичність, достатньо, але саме тут починається межа між чорним і білим, напівтони. Починає працювати фактор самозбереження. У телевізійників є родини, діти, їх треба годувати, кредити платити. Кожен розуміє, що власник завжди може звільнити і поштучно, і гамузом всю редакцію, набрати молоде–зелене покоління за менші гроші. І молодь, котра ще не напрацювала авторитету, погодиться на все, аби тільки працювати на перших кнопках телевізора. А що робити принциповим? Переміщатися в інтернет? Один канал ТВі не може дати роботу усім правдорубам.
— Зараз, коли експерти фіксують у теленовинах збільшення матеріалів, що мають ознаки цензурованих, важливо повернутися до подій 2010 року, щоб розуміти, що може очікувати на тих, хто насмілиться відкрито заявляти про утиски свободи слова. Частина людей, які підписували колективного листа проти проявів цензури на «1+1» , і донині працюють на цьому каналі: Юлія Бориско, Соломія Вітвіцька, Жан Новосельцев. Чи означає це, що на «Плюсах» керівництво не чинило ніякого тиску на підписантів, а ви, Ілона Довгаль, Олексій Ліхман, Мирослав Откович просто за власним бажанням перейшли на ТВі?
— Цензури у варіанті періоду «пізнього Кучми» зараз немає. Не думаю, що когось на загальнонаціональних каналах можна зловити «за хвіст». Топ–менеджери, власники каналів — люди не тупі.
Корінь зла у тому, що ніхто з власників телеканалів в Україні не ставиться до своїх медійних активів як до профільного бізнесу, для них не є принциповою об’єктивність у теленовинах, у результаті — репутація мовника. Пригадайте історію «Віктор Пінчук і Нікопольський феросплавний завод». СТБ, ICTV і «Новий канал», коли у власника виникли проблеми, замість того, щоб з’ясувати чорні, білі і сірі сторони конфлікту — грішні там були всі, — стали на бік власника. Ніхто й не сумнівався, що буде по–іншому. Взяти власника медіа–групи «1+1» Ігоря Коломойського. У нього є немедійний бізнес, який приносить йому прибутки. Уявімо, що його інформаційний ресурс має жорстку критичну позицію до влади, що буде? Банкова почне тиснути на головний бізнес. Припускаю, телеканали зараз для власників — як запобіжники: «Ви мене битимете — я захищатимусь через свої медіа». Вони дають можливість бізнесменам домовитись із владою на вигідніших умовах. У країні, де відсутні чіткі відкриті правила для будь–якого бізнесу, вони тим більше умовно писані для медіа–бізнесу.
А стосовно переміщення журналістів з «1+1» на ТВі, думаю, усіх запросила Наталка Катеринчук. (Раніше курирувала інформаційне мовлення на «Плюсах», нині — на ТВі.— Авт.) На ТВі нам не розказують, які кому запитання ставити. Думаю, цей момент так само важливий і для Ілони Довгань, і для Мирослава Отковича. На «Плюсах» чітко доводили до відома всіх «редакційну політику», це називається так. «Це нікому не цікаво, це не наша тема. Невже тобі не зрозуміло?» — казали і дивилися в очі. Де–юре — це, звичайно, не цензура, а де–факто — кожен вирішує сам.
— Якби «Підсумки з Віталієм Гайдукевичем» виходили не на ТВі, а на більшому, багатшому каналі, яким був би телетижневик?
— Напевно, ми б більше використовували технічні можливості. Нам не вистачає прямих включень iз місць подій, пересувних телестанцій, власного журналіста у Європі . Кожен канал хотів би мати свою мережу кореспондентів в Україні. У пафосні декорації студії гроші б не вкладали. Бо це принципова ідея: «чорний кабінет» і відеостіна. Тут головне не антураж, а суть сюжету і суть розмови з гостем «тет–а–тет» за круглим столом.
— Інколи здається, що інтерв’ю з гостем ваших «Підсумків» трохи задовге. Не думали про зміну хронометражу?
— Його тривалість — 10 хвилин. Зважаючи на досвід роботи на трьох каналах, не сумніваюся, коли гість цікавий, глядач не помічає, як летить час ефіру. Взагалі, вважаю, найоптимальніший час діалогу, щоб співрозмоник зміг повністю розкріпоститися, — хвилин 15.
— Чи складно в студію «малого» каналу запрошувати гостей?
— Коли ми починали працювати на НТН, «помаранчева» команда, що прийшла до влади, сприймала його як «регіональний» канал. Але тоді ми могли вибудовувати паритет, бо на ефіри приходила і влада, і біло–блакитні опозиціонери. Зараз уже «біло–блакитна» влада принципово не хоче говорити і відповідати за свої дії; на телеефіри ходять «говоруни», а не ті, хто приймає рішення. На НТН у мене у гостях були і Прем’єр Тимошенко, і Порошенко, і Зінченко — до і після скандалу. На ТВі Тiгіпка кличемо 5–й місяць, і щоразу отримуємо нову аргументацію, чому він не може прийти. Насправді ж не може, бо знає — будуть жорсткі незручні запитання, йому доведеться викручуватися. Поява у прямому ефірі Портнова, Льовочкіна, Бойка — це взагалі щось зі світу фантастики.
Віталій Гайдукевич, 35 років.
Народився у Києві.
Закінчив педінститут у Рівному, куди з батьками переїхав дошкільням.
За фахом викладач всесвітньої історії та народознавства.
Працював на рівненській та київських радіостанціях.
2004—2007 рр. — ведучий новин і програми «Вчасно про головне» телеканалу НТН.
2007—2011 рр. — ведучий новин на каналі «1+1».
2011 р.— перейшов на канал ТВі. Автор і ведучий тижневика «Підсумки з Віталієм Гайдукевичем».
Захоплюється джазовою та блюзовою музикою, середньовічною історією Європи, геральдикою.
Одружений, має 5–річного сина Владислава.
Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>
Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>
Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>
Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>
Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>
У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>
