Плин життя всі ми відчуваємо по–різному. Але завжди, сумуючи за роками, що минають, намагаємось додати своїм емоціям філософії — мовляв, ну що ж поробиш... Народна артистка Валентина Чемена — понад півстоліття на сцені. І не просто на сцені — в Опереті. Вона завжди відчувала внутрішню гармонію із цим життєрадісним жанром: яскраві кольори, весела музика, емоційне піднесення, азарт, кураж — хтось дуже правильно назвав оперету «вічним святом музики і танцю, захопливих любовних історій і закручених сюжетів»... Багато років Чемена була примадонною Театру оперети, а потім прийшов час поступатися цим амплуа молодшим. Як визнає сама артистка, «тоді черги шанувальників з букетами під сценою стояли, а тепер коли–не–коли квіточку після вистави подарують». Але помиляється той, хто думає, що зараз будуть «розмишлізми» на тему вікових криз — життєлюбству й оптимізму Валентини Леонідівни позаздрять молоді. Вона має талант знаходити яскраві моменти і поза сценою, вирощуючи квіти та виноград, піклуючись про своїх рідних і про свого собаку, і навіть про пташок за вікном, для яких спеціально запасається насінням на зиму. «Я ж одеситка, — сміється Валентина Леонідівна. — Сумувати чи нарікати на життя — це не для мене».

У Києвi є загадкове, дивне мiсце, яке утаємничено пов’язане з Лесею Українкою. Там навеснi квiтнуть золотом, а восени опадають, наче кривавi сльози, кизиловi плоди сторiчних дерев, якi посадила на згадку про себе Лариса Косач. За переказами, цей кизил колись вона привезла до Києва з гiрських монастирiв Кавказу. Мiсце це — садиба художника Фотiя Красицького на Прiорцi.

Свою нову виставу «Те, що приховують французи» за п’єсою драматургів Жан–Жака Брікера та Моріса Ласега театр «Сузір’я» випустив під грифом «До шістнадцяти». Обмеживши тим самим глядацький контингент, усім іншим він «маякнув»: буде гаряче, пікантно, «лоскотно», не виключено, що й еротично. Місцями... Представникам театрального маскульту до подібних пропозицій не звикати — вони на них відгукуються охоче, а театри, зважаючи на репертуарну політику, вважають їх своєю адресною аудиторією. Тим же, хто шукає більш естетських, вишуканих варіантів своїх стосунків iз театральним мистецтвом, мали б сподобатися актори, що грають у виставі: Лев Сомов, Ксенія Ніколаєва, Валентин Томусяк, Альона Колесніченко, Михайло Досенко... Після перегляду спектаклю варто визнати, що більше поталанило таки першій категорії глядачів.

Відомо, що уявлення людей про далеке й незвідане, прикрашені химерними фантазіями, переростають у казки і легенди. Відомо, що такими історіями живилося не одне покоління Стародавньої Греції. Відомо також, що не одне покоління українців за океаном виросло на переказах про прекрасну Україну — як у Шевченка: «Село на нашій Україні, неначе писанка село, зеленим гаєм поросло. Цвітуть сади…». Хоча нам не відомо, чи цитував ці рядки своєму синові емігрант із маленького містечка неподалік Львова, який оселився на півдні Каліфорнії, у Сан–Дієго. Але спогади про родючу землю, на якій росла «значно більша кукурудза», «чорніший і набагато смачніший хліб», а «у старому замку на пагорбі блищали запорошені перлини», глибоко запали в пам’ять хлопчика, і пізніше вже дорослий Сід Флейшман виростив на них історію «Чарівна ферма пана Мак–Брума». «Україна і моя уява перетворили мене на письменника — щойно я сам вийшов у широкий світ», — написав він у передмові до першого свого українського видання, що здійснили у видавництві «Грані–Т».