Хто і як сидить за Лукашенка

Як виглядає камера смертників? Хто в неї потрапляє і за що? Як себе ведуть люди після такого судового вердикту? Чи варто скасувати смертну кару? Ці запитання набули особливої ваги з огляду на останні події в Білорусі, яку збурила страта засуджених у справі про теракт у мінському метро 11 квітня 2012 року. З проханням поділитися своїми міркуваннями з цього приводу кореспондент «УМ» звернулася до спадкового юриста Дмитра Горбунова, який свого часу, хоч і недовго, побував у камері для засуджених до «вишки». Дмитро — один із багатьох білорусів, що за Олександра Лукашенка відсиділи за «економічною» статтею. У 1996 році він отримав 8 років колонії, з яких відбув за ґратами п’ять, ставши жертвою боротьби президента з корупцією (на суді Горбунов та ще один підсудний стверджували, що справа про хабарі була підстроєна брестським КДБ)

Наша розмова відбулася 16 березня. Тоді ми обоє ще не знали, що саме цією датою датовано повідомлення про страту Влада Ковальова, яке наступного дня отримала його мати…

«Засуджені до страти сидять у повній ізоляції від решти ув’язнених»

— Дмитре, як ти опинився в камері смертників?

— Випадково. За вироком суду мені було змінено підсудність, тобто мене переводили з одного міста в інше. Мене етапували з СІЗО КДБ у СІЗО, підпорядковане МВС. Я пробув у цій камері півдня. Міліцейське СІЗО у Бресті досить давнє, там була тюрма ще з 1930–х років, за Польщі. Мене здивувало, що був тупиковий коридор і в кінці — дві камери. Мене завели в останню. Конвоїр, який мене туди заводив, сказав, що це «смертний проділ» (на тюремному жаргоні — коридор). А камера — для засуджених до вищої міри покарання. Але там вироків не виконували, все одно вивозили всіх на «Володарку» (як розповів нам із Дмитром уже після інтерв’ю колишній начальник мінського СІЗО Олег Алкаєв, камера смертників мінської «Володарки», на відміну від брестського СІЗО, розрахована на двох осіб. — Авт.).

Я розташувався в цій камері зі своїми речами й чекав етапу. Наскільки я знав, під судом на той час перебувало дві людини, які отримали вищу міру покарання. «Під судом» — так на «зеківському» сленгу називається ситуація, коли людина вже отримала вирок, але ще подає касації, всякі прохання... Я достатньо знав про цих двох. Один із них проходив у справі про вбивство молодої жінки. Справа була дуже темна, її дуже довго не могли розкрити. Слідчі органи вийшли на вбивцю випадково — він почав продавати особисті речі вбитої на речовому ринку, і ці речі упізнав її чоловік. Другий чоловік, засуджений до страти, проходив по справі про вбивство свого родича заради грошей (убитий напередодні продав будинок у Кобрині). Я зустрічався з його подільником, колишнім військовим льотчиком, який детально мені розповів усі обставини. Як мені казали, цей другий убивця запав на якусь сатанинську ідею, і зайшовши до камери, я зрозумів, що там сидів саме цей чоловік: уся камера була кульковою ручкою розмальована всілякими кабалістичними символами. А ще був напис: «П...ць розстріл». Просто два слова, без розділових знаків.

— Що ще було в камері?

— Вона досить–таки велика, порівняно з умовами, в яких перебувають звичайні «зеки». Зазвичай на кожен квадратний метр припадає по 3—4 людини, а в камері смертників були одні нари і досить багато місця. І — повна ізоляція. Оскільки ці дві камери розташовані фактично в глухому куті, зв’язок з іншими ув’язненими неможливий у принципі. Я півтора року провів у різних СІЗО і можу сказати, що налагодити зв’язок з іншими камерами й усією в’язницею — елементарна річ. Навіть не вдаючись до допомоги працівників СІЗО, тобто через туалет, вікно — багато шляхів. Є всілякі хитрі пристосування: крутиться «рушниця», вистрілюють «кулі» з хліба, крутять нитки, листи переправляють туди–сюди... Для смертників усе це недоступно.

«Блатний» інтелігент із Бобруйська, юнак, що вбив таксиста, — смертники насправді нормальні люди...»

— Ти особисто спілкувався із засудженими до страти?

— Особисто — з двома. Один із них був справжній «блатний» — у повному розумінні цього слова. Він вразив мене тим, що за півтори години виготовив колоду карт — на моїх очах, із підручних засобів. Це був молодий чоловік із Бобруйська, дуже приємний у спілкуванні й дуже інтелігентний. Наголошую: не освічений, а саме інтелігентний. У камері було якось не прийнято розпитувати, за що сидиш, про різні подробиці. Але за його минулими справами, це був злодій. Він мені розповідав, як «домовлявся» із собаками, які охороняли майно. Причому робив це такими примітивними методами, що просто смішно. Можна порадити людям, які сподіваються, що злий пес відлякає грабіжників, не надто на це розраховувати. Якщо злочинець талановитий, собаки не допоможуть. Ми з ним обмінялися куртками, а потім, уже відбуваючи покарання, я дізнався, що до нього застосували найвищу міру.

А другий... Другого було просто шкода. Дуже молодий хлопець, йому не було й 20–ти років. Я з ним зіштовхнувся 1996 року у Гродненській в’язниці, яка за Радянського Союзу була тюрмою всесоюзного значення, де сиділи дуже «почесні» рецидивісти з усього СРСР. У незалежній Білорусі вона стала звичайним СІЗО. Тоді був такий порядок (не знаю, як зараз), що засуджені за вироком суду в свої камери, до підслідних, яким ще не винесено вирок, уже не поверталися. Їх одразу переводили у так звані камери–«осуждьонки», де вони чекали, доки вирок набере чинності. Для цього хлопця прокурор запросив вищу міру покарання — зазвичай у таких випадках суд оголошував вирок через 2–3 дні, і на цей час потенційних смертників уже відсаджували в окремі камери.

Проте нашого сусіда повернули до нас. І ці два дні він просто тупо лежав, відвернувшись до стіни й ні на що не реагуючи. Ні на їжу, ні на пропозиції попити чаю, цигарки, спроби поговорити. Хоча до того був дуже говірким, ми з ним багато розмовляли. Він був раніше судимий за всякі дрібниці, якісь крадіжки. До речі, росіянин — тоді, в розпал ринкових відносин, у прикордонному Гродно було багато росіян. Суть справи полягала в тому, що вони з подільником–рецидивістом убили таксиста. Цього хлопця суд рецидивістом не визнав, але прокурор запросив «вишку» для обох.

— І дали?

— Дали... Я дуже його пам’ятаю — приємний хлопець, зовсім не було враження, що перед тобою якийсь монстр чи закінчений негідник. Він мені казав: «Я не знаю, як так вийшло. На мене щось як найшло — подільник почав лупити таксиста, а я продовжив». Обидва були п’яні. А тверезим — абсолютно нормальна людина… Мені здається, що в кожному з нас бореться і добро, і зло — немає цілком негативних чи цілком позитивних людей. І в кожного настає в житті момент, коли одне з цих двох переважає.

— Із в’язниці ти вийшов противником смертної кари?

— Беззаперечним противником! Я бачив різних людей, коли вже відбував покарання. Один, наприклад, зайшов у магазин із сокирою, порубав купу народу, і йому не дали «вишку» тільки тому, що він — «афганець». Нібито нормальна, адекватна людина, на яку раптом незрозуміло звідки і чому накотилася якась хвиля, причому не пов’язана ні з алкоголем, ні з наркотиками абощо. У сусідньому загоні був росіянин, якому дали 15 років, — теж якийсь спецназівець, тож хтось там подбав, щоб його не розстріляли. Він комусь відрізав голову. А відбуваючи строк у колонії, очолював там церковну громаду. Людина була — взагалі «на п’ятірочку», як там кажуть. Так, я однозначно проти смертної кари.

— Можливо, такі справи — матеріал для вивчення психологів, експертів, різних фахівців не тільки в рамках кримінальних справ? І, скажімо, медикам варто вивести з них закономірності, щоб запобігати такому надалі?

— Цілком згоден! До речі, вбивцям усі «їхні» покійники з’являються уві сні. Всім без винятку, хто «заїхав» за «мокруху». Вони сплять і марять, бурмочуть уві сні щось типу «затягуй мотузку тугіше», будять криками всю камеру. Убиті ними тепер не дають їм життя. Найбільше покарання для таких людей — жити з цими кошмарами вічно. Тому, я вважаю, не треба їх вбивати у відповідь — вони самі себе вже покарали.

«У тюрмі проявляється справжня сутність людини — яка вона є, таке й ставлення»

— Що ти відчував, сидячи в тій камері смертників? Там є якась «аура смерті»?

— Є. Саме тому, що ти знаєш, що це камера смертників, і тому що вона як на звичайну в’язницю дуже велика для однієї людини. Там одні нари, одне «відхоже місце», але аура просто тисне. Мені здається, що якщо людині скасувати смертну кару і посадити в такі умови, то це буде набагато гірше. Мене забрали на етап, але мені вистачило й півдня, щоб просякнутися цим важким відчуттям.

— Передісторія твоєї кримінальної справи була пов’язана з тим, що твій батько був начальником міліції. У 1991 році під час путчу він опечатував обком партії, і йому тоді обіцяли помститися... Ти точно опинився в цій камері випадково?

— Думаю, просто більше не було вільних «осуждьонок». А кинути людину, що йде на етап, у загальну камеру адміністрація не могла — там би мене відразу «зарядили» листами, проханнями щось передати комусь на словах тощо. Такого, звісно, керівництво СІЗО допустити не могло.

А доти я «прекрасно» півтора року відсидів — і в СІЗО КДБ, і в МВС, — у мене там з усіма були чудові стосунки. Тому що, всупереч сформованій думці, у в’язниці дивляться не на статус, не на посаду, на якій людина працювала, а на те, ким ти є насправді. Звичайно, спершу на мене дивилися косо: «Ага, ти «мусор» поганий, твоє місце біля параші» (до арешту Дмитро працював у податковій поліції. — Авт.). А потім, після спілкування, змінили ставлення. На волі вдома ти можеш бути одним, на роботі — іншим, з друзями — ще інакшим. У в’язниці такого не буває. Там проявляється справжня сутність людини — хай не одразу, а через тиждень, два, але це неминуче.

«Ковальова розстріляли, щоб не заговорив»

— Дмитре, ти стежив за ходом процесу Коновалова і Ковальова? Що думаєш про доведеність їх провини?

— Як людина з юридичною освітою, я вважаю, що вину не доведено. Весь вирок побудований на непрямих доказах у частині вироку Владу Ковальову. Щодо Дмитра Коновалова, то не тільки я вважаю, що не можна виносити смертний вирок людині, яка промовчала увесь судовий процес. Не знаю, що там було на слідстві, хоча можна робити непрямі висновки, виходячи з тих самих офіційних даних, що о 9–й вечора людей узяли на квартирі, а 5–й ранку вони вже дали свідчення, визнавши свою провину. Вибачте, а де в Кримінально–процесуальному кодексі, який ніхто не скасовував, написано про нічні допити? Ви взяли людей о 9–й вечора — відведіть їх у камеру, як відвели мене, дочекайтеся ранку, покличте адвоката і допитуйте їх. Не має бути такого, що затримані ввечері до ранку вже зізналися. Напрошується запитання: що з ними робили в цей проміжок часу?

— Як ти думаєш, чому саме ці люди опинилися в ролі «цапів–відбувайлів»? За ними давно стежили? Схопили перших–ліпших? Чи не може на їх місці опинитися будь–хто?

— Я думаю, що ці люди, насамперед Коновалов, десь у чомусь колись засвітилися. У юному віці всі ми займалися всякою селітрою, магній точили на тирсу напильником, щось підривали, щось мішали. Хтось узяв їх на замітку. Вірніше, Коновалова. Ковальов, на мою думку, тут узагалі ні до чого — вони просто разом випивали. А у Коновалова дійсно були якісь здібності насамперед до побутової хімії, от його й «використали». Купити в магазині пачку селітри, замочити в ній газету, сунути її в банку, запалити й закрити кришку — цим займався багато хто, і я в тому числі.

— Якщо Ковальова не показують адвокату, де він зараз може бути? (Нагадаємо, на момент цієї розмови ще не було відомо, що хлопців уже стратили).

— Із власного досвіду можу сказати, що їх обох просто перевели в СІЗО МВС, тому що вирок набрав чинності. Наскільки я знаю, на сьогодні повноважень приводити смертний вирок у виконання КДБ не має — ця функція залишилася за МВС. Засекреченість місцезнаходження — це складова процедури. Адвоката до них не пускають, бо почав працювати режим секретності, пов’язаний із виконанням вироку. Думаю, це відбудеться протягом місяця. За радянських часів люди сиділи в таких випадках більше року — по–перше, тому, що засуджених до страти було набагато більше. Тоді не тільки за валютні операції могли розстріляти, була ще знаменита стаття «розкрадання держмайна в особливо великих розмірах», яка передбачала найвищу міру. По–друге, трохи іншою була сама кримінально–виконавча і судова система, дещо інакші люди в ній працювали, судячи з моїх викладачів на юрфаці. Право для них було важливіше за інші міркування. В Америці люди в деяких штатах роками можуть сидіти після смертного вироку: раптом не він? раптом помилка? Справи переглядали. Була така практика і в Радянському Союзі. Я це компетентно кажу, тому що, до всього іншого, мої батьки теж працювали в цій системі. Навіть після відмови в помилуванні від усіх, кого тільки можна, аж до Політбюро і Брежнєва, люди сиділи роками, поки до них не доходила черга.

Тому саме поспіх у справі Коновалова і Ковальова підтверджує підозри, що прагнуть заховати кінці у воду. Гаразд, розстріляють Коновалова, він увесь суд промовчав — залишається Ковальов. І президент його, припустимо, помилував — замінили страту на довічне ув’язнення. Він їде в Жодіно (йдеться про тюремний корпус біля Жодінського СІЗО, де утримують таких засуджених. — Авт.). Минає рік, два... У нашій тюремній системі будь–який «зек» в принципі може заговорити.

— Що ти маєш на увазі?

— Через адміністрацію. Він може передати звістку. Все це робиться елементарно. Вони цього бояться.

— Що в їхній системі знайдуться люди, які допоможуть засудженим заговорити? Система боїться сама себе?

— Так. Цим же обумовлено те, що знищено всі речові докази у справі про теракт у мінському метро. А цього в жодному разі не можна було робити.

ПОЗИЦІЯ ПРЕЗИДЕНТА

Президент Білорусі Олександр Лукашенко, який відмовився помилувати засудженого за теракт у мінському метро Влада Ковальова, заявив, що співчуває його родичам і родичам страченого за цим самим вироком Дмитра Коновалова.

«Для мене це була чергова трагедія у моєму житті. Найбільше я співчував батькам цих людей, яким я допомогти не можу. Шкода», — заявив Лукашенко в інтерв’ю телеканалу RT. За словами президента, йому було складно відмовити в проханні про помилування, однак «у даній ситуації інакше він вчинити не міг». «Це чистий кримінал. Притому вкрай катастрофічний кримінал, прощення якому немає. Я думаю, так би і в Росії вчинили, і в інших країнах», — наголосив глава Білоруської держави. Сумнівів у прозорості судового процесу Лукашенко не має: «Процес ішов відкрито. Виходьте і говоріть. Якщо у матері були якісь сумніви або підозри, я на цьому теж наполягав: будь–який сигнал має бути перевірений. І так було. Тому цей процес йшов від початку до кінця абсолютно прозоро. І потім, натяк якийсь на фальсифікацію, підтасовку... Постає питання: навіщо? Дайте ви мені відповідь на запитання, ставши на моє місце, мені навіщо ця фальсифікація?».

Лукашенко також зазначив, що Євросоюз не просив його «зачекати» з приведенням у дію смертного вироку щодо Ковальова й Коновалова. «Євросоюз завжди від нас вимагав скасувати смертну кару», — зауважив Лукашенко, уточнивши, що за час свого правління помилував лише одну людину.

ПОЗИЦІЯ УКРАЇНИ

Україна підтримує заяву Європейського Союзу, який рішуче засудив страту владою Білорусі звинувачених у теракті в метрополітені Мінська. Про це повідомив директор департаменту інформаційної політики Міністерства закордонних справ Олег Волошин, наголосивши, що Україна завжди послідовно виступала за скасування смертної кари в Білорусі, що відповідає загальним критеріям, прийнятим у Європі.