Далеке близьке

Кілька місяців тому в Харкові вшановували пам’ять Фрітьофа Нансена. На цьому заході був присутній Повноважний Посол Королівства Норвегія в Україні пан Олав Берстад, який невдовзі мав уже повертатися до себе на батьківщину. На добру згадку про Слобожанщину я подарував йому том творів Григорія Сковороди. Ясна річ, «великий українець» Сковорода й «норвежець тисячоліття» Нансен далекі один від одного. Вони не були сучасниками (Нансен народився через 67 років після того, як Сковороди не стало), належали до різних релігій, культур, соціальних станів, мали різну освіту й виховання... Та, бувши справжніми європейцями, ці знакові для України й Норвегії постаті по суті дуже близькі.

Почати з того, що обидва були людьми ренесансного типу. Сковорода — поет, філософ, богослов, художник, педагог, мандрівник, музикант. Нан­сен — письменник, філософ, художник, учений, спортсмен, мандрівник, педагог, політик. Відомий ідеолог українського модернізму Андрій Товкачевський у 1913 р. писав: природа створила Сковороду, мабуть, тільки заради того, щоб пересвідчитись у власній здатності «творити не лише нікчемних фіглярів, а й богів». А ось що казав трохи раніше, у 1896 р., великий норвезький поет Бйорнсон про Нансена: «Наш народ аж ніяк не сп’янів від радощів тільки тому, що Нансен показав нам шлях до невідомої полярної країни. Ні, він показав нам шлях до самих себе! Юнаки та дівчата! Хіба подвиг Нансена... не наповнив вас мужністю і впевненістю у власних силах? Ви обрали його своїм ідеалом. Правильно! Образ Нансена втілює справжнє геройство й людяність. І добре, що в глибині душі кожного з вас зріє ревне бажання довести свою потрібність. Ваш ідеал зобов’язує до цього. Розірвіть пута страху й почуття власної недосконалості, які ще сковують ваші найкращі риси. Насмільтесь!.. Вірте в себе, — вчить приклад Нансена, — виходьте за вузькі межі буденності!»

Ось, мабуть, те головне, що ріднить Сковороду й Нансена — здатність вийти «за вузькі межі буденності». Вийти й прямувати до Абсолюту, а отже, до самих себе справжніх. Цей шлях вони обоє розуміли як повсякчасне самопізнання–вдосконалення. Згадаймо, як у листі до Кирила Ляшевецького Сковорода, навівши рядки з «Моральних листів до Луцілія» Сенеки: «Добре й рятівне для себе діло робиш, якщо й далі <...> вперто йдеш до свого вдосконалення. Бо ж нерозумно вимолювати в когось те, що можеш отримати від себе самого... Бог — побіч тебе, з тобою, в тобі! Так–так, Луцілію: десь у глибині нашого єства поселився священний дух...» — вигукнув: «О Кириле! Чи не здається це тобі громом із третього неба?».

Від пут буденності звільняє також природа. Обоє вони обожнювали природу, протиставляючи її цивілізації. Пригадуєте 12–ту пісню Сковороди? «Не піду в город багатий. Я буду на полях жить. / Буду вік мій коротати, де тихо врем’я біжить. / О дуброва! о зелена! о мати моя родна! / В тобі жизнь увеселенна. В тобі покой, тишина». А ось нотатка зі щоденника Нансена того часу, коли він був послом Норвегії у Великій Британії: «Я мрію тільки про те, щоб скинути із себе ці пута. Я скучив за лісом, за моїми вільними горами. Приручити мене не можна!» Навіть книжки вони писали не в кабінетах, а на лоні природі. Так, діалог «Нарцис», цю першу пам’ятку оригінальної філософської думки у східних слов’ян, Сковорода створив у Гужвинському лісі під Харковом, а Нансен писав книгу «На лижах через Гренландію» в ескімоському чумі.

Словом, для Сковороди й Нансена характерний примат духовного над матеріальним. Згадаймо розчарування Нансена в загальній спрямованості європейської культури, коли почалася Перша світова війна. «Європейська культура, — писав він, — не справдила надій, вона виявилась трухлявою. Як велике дерево в лісі, вона впала, тільки–но здійнялася буря. Культура? Але чого вона варта, якщо не приборкує дикого звіра? Не рятує від варварства? Це ж її основне призначення. Без цього вона — полова». А далі Нансен каже: «Має прийти відродження — нова ера з новими ідеалами, коли духовні цінності знову стануть головною метою, а матеріальні всього лиш другорядною, коли нікчемність і посередність не будуть правити світом, а великі уми поведуть людей у високі сфери, коли кожне розумове відкриття, кожну перемогу в царині духа будуть вітати з тим самим захватом, з яким вітають тепер усе матеріальне, коли люди будуть жити більш шляхетним, прекрасним і простим життям». Хіба ця настанова не схожа на сковородинську: «Ми створимо кращий світ. Ми створимо день веселіший», — засновану на запереченні «плотяних» ідеалів сучасного йому життя? «Як на мене, — писав філософ, — то нехай інші дбають про золото, про почесті, про Сарданапалові бенкети, про ниці насолоди, нехай шукають народної прихильності, слави, ласки вельмож; нехай одержать ці, як вони гадають, скарби, — я їм не заздрю, аби лиш я мав духовні багатства...»

А звідси випливає ще одна риса, яка ріднить Сковороду й Нансена, — уявлення про всеосяжну «софійність» буття. Де джерела ідей Сковороди? У православ’ї? Так. В українському світогляді? Так. У філософії греків і римлян? Звісно. У мудрості Китаю? Так. А звідки бере початок гуманізм Нансена? З лютеранства? Так, хоч Нансен скептично дивився на сучасну йому церкву. З європейської науки? Звісно. Але не меншу роль відіграв тут і життєвий уклад ескімосів. «Що принесли європейці в Гренландію?» — питав Нансен й одразу відповідав: занепад і виродження. Одне–єдине їхнє досягнення — християнство. Та чи не куплене воно надто дорогою ціною? «Чи можна вважати вигідним становище ескімоса, який тільки за назвою є християнином, але не в змозі підтримати свою сім’ю, має погане здоров’я і все більше занурюється в злидні, порівняно зі становищем ескімоса–поганина, який живе в «духовній темряві», але може утримувати сім’ю, міцний здоров’ям і цілком задоволений своїм життям?». Зрештою, Нансен був певен, що ескімоси сповідують релігію милосердя й любові значно краще, ніж самі місіонери: «Мораль ескімосів багато в чому вища за ту, яка існує в більшості європейських країн. Я нагадаю хоч би їхню жертовну любов до ближнього, їхню готовність приходити один одному на допомогу — в нашому суспільстві такого й близько нема». Ескімоси спільними зусиллями долають труднощі й злигодні, у них не заведено, щоб один потопав у розкошах, а інший не мав нічого, як те на кожному кроці буває в християнській Європі. Тож чи не в ескімосів учився Нансен духовної широти й шляхетності, щоб потім, у 1921—1922 рр., коли на Півдні та Сході України лютував голод, робити все від нього залежне, аби зберегти моїм землякам життя?

На цьому тлі, може, і не випадковою є навіть схожість образів наших країн, якими вони постають в уяві Нансена й Сковороди. У січні 1923 р. Нансен під час свого приїзду до Харкова казав: «Найперше слід надати допомогу потерпілим від голоду... Друге завдання — сприяти підвищенню культурного рівня країни, на яку чекає велике майбутнє. Треба допомогти студентам продовжити навчання, учителям — займатися педагогічною працею. Пам’ятаймо: для цього потрібна не лише їжа, а й книжки. На нас лежить великий обов’язок навчити європейські країни взаємної довіри». Побачивши на власні очі жахливі наслідки війни, людського розбрату й захланності, Нансен не сумнівався в тому, що на мою країну «чекає велике майбутнє». А ось розмова персонажів діалогу Сковороди «Нарцис». Один каже: ми потроху починаємо бачити невидиме єство речей, — на що інший відповідає: «Чи не краще тобі сказати, що досі ми бачили одну лиш тінь? Нічого нам не було видно... А тепер ми схожі на жителя глибокої Норвегії, який після шестимісячного зимового мороку бачить ледь–ледь прояснілий ранок...» Норвежець, який зустрічає сонце після полярної зими, постає тут символом людини, котра осягнула природу речей. Коли мати на думці Нансена, цей сковородинський образ стає напрочуд промовистим.

Леонід УШКАЛОВ,
доктор філологічних наук професор кафедри української
та світової літератури Харківського національного педагогічного університету ім. Сковороди