Алла Мазур — телевізійниця, яка фахово говорить про суспільні проблеми, політиків і простих людей у тижневику «ТСН. Тиждень» на «1+1». Її визнання — це рейтинги програми та статуетки «Телетріумфу» (за оцінками деяких експертів, їх могло б бути навіть більше) і «Телезірки».
— Пані Алло, розкажіть, як починається день відомої телеведучої?
— Ви мене піймали у переломний момент: зі світу сов переходжу у світ жайворонків. Син кілька тижнів тому пішов у садочок, і тепер мушу звикати прокидатися ще до сьомої, щоб його розбудити, одягти, нагодувати і вчасно відвести. І все б нічого: я ранок люблю, день тоді здається довшим і перспективнішим, здається — гори можеш зрушити... Якби тільки не один момент: мій робочий графік уже чимало років зміщений у другу половину дня, ефіри — переважно вечірні, тому й доба закінчується близько другої ночі. І недосипання тепер «вилазить боком». Коли після такого бадьорого ранкового старту і насиченої першої половини дня приїжджаю на телебачення, іноді мушу просто хвилин 5—10 подрімати за кермом на стоянці: бо організм зовсім розгубився і поки що не зрозумів, коли ж йому можна відпочити. Рятують хоча б елементарна ранкова зарядка, кава і яблука, яких намагаюсь з’їдати не менше двох протягом дня.
— Чим більше досвіду ми набуваємо, тим більше розуміємо, хто заклав нам чесноти. Хто ті люди, яким ви завдячуєте за свої теперішні виваженість, професіоналізм?
— Дякую за таку характеристику. Насамперед — батькам. Усе починається з дому. Я бачила, як вболівали за свою справу батько — зубний лікар у дільничній лікарні, мама — улюблена медсестра всього дитячого відділення. Всі лікарняні проблеми гаряче обговорювалися вдома. Батько — колишній парторг — і досі переживає, що мало в країні порядку і обов’язково дивиться всі політичні ток–шоу від початку до кінця. Ну а я, відповідно, мушу йому відзвітувати за всі органи влади. (Посміхається. — Авт.) Ще, як зараз розумію, мені надзвичайно пощастило на вчителів. Це вони у нашій Зіньківській середній школі дали відчуття причетності до всього світу і досить міцні базові знання, що дозволили мені не розгубитися у столичному університеті. І, певно, також зі сфери везіння — сильні професійні колективи, в яких вдалося попрацювати: починаючи з першого каналу Українського радіо його найкращих часів — і до «Студії 1+1», яка за 15 моїх років роботи тут подарувала знайомство з багатьма вже легендарними профі української журналістики. Назвати всіх — вийде задовгий список, бо уроків життя і професії за цей час я отримала чимало. Та й, власне, вчусь і зараз.
— Ваша надійна опора на роботі — Роберт Опаленик. За ким вирішальне слово щодо наповнення випусків «ТСН. Тиждень»: за вами, за Робертом чи за Олександром Ткаченком, гендиректором «1+1»?
— Насправді — за провидінням. Правда, я не жартую. Бо гендиректор про наповнення тижневика нерідко дізнається лише тоді, коли якісь зачеплені нами чиновники шлють обурені листи на адресу каналу. Теми обираємо колегіально, всім журналістським складом «ТСН. Тижня» на двох щотижневих літучках. Часом сперечаємось по кілька годин! Остаточне рішення щодо верстки — за нами з Робертом. Але потім настає момент прямого ефіру — і тут вступає у силу провидіння: може заклинити комп’ютер і весь ретельно продуманий план летить шкереберть. Буває — зриваються прямі включення з місць події, буває — просто зависає сюжет... Чого тільки не траплялося на моїй пам’яті. Остання нервова ситуація — коли нашому кореспондентові просто фізично не вдалося прорватися крізь міліцейські кордони у Москві під час президентських виборів. Машину для включень він бачив, але дійти до неї не міг. І запланованого на 19.30 відеовключення не було. Тому щоразу до плану випуску, за який ми так гаряче і довго б’ємося, я вже ставлюсь філософськи: знаю, що десь там на небі теж сидить «редактура». Важко буває тільки глядачам пояснити, чому такою дивовижною, з їхньої точки зору, вийшла верстка «ТСН. Тижня».
Ну а щодо спілкування з Ткаченком... Звичайно, ми контактуємо: і ділимось враженнями, і радимось, і сперечаємось. Олександр і Роберт — класні інформаційники. Репортерський стиль Саші підкорив мене ще в часи його роботи на «Рейтер». У нього нетривіальний спосіб мислення і сильна аргументація. Роб — як називаємо його поміж собою — теж має за плечима керівництво приватною телестудією. І, крім безумовної журналістської харизми, ще й рідкісний редакторський дар. Працювати з ними обома — і задоволення, і школа. До того ж, ми майже однолітки — це означає, що маємо схожий життєвий досвід, а це полегшує порозуміння.
— Як тижневику вдається відбиватися від «жовтих» тем, які переважають у випусках щоденних новин «Плюсів»?
— По–перше, я переконана: немає абсолютно «жовтих» тем, є різний підхід до їх вивчення і подачі. Несподівано брутальний жест світової мегазірки щодо квітки, подарованої журналістом, і скандал, роздмуханий із цього приводу західними медіа включно із CNN, — це привід для розмови? Принаймні про цінності демократичного світу і його журналістики? Вважаю, так. І ми спробували у «ТСН. Тижні» зачепити цю тему: адже життя складається не тільки з економіки і політики. За будь–якою «жовтою» новиною можуть стояти явище або тенденція, треба лише їх побачити. Ну а по–друге, тижневикам щастить: ми маємо преференцію відбирати найцікавіше і найважливіше за сім днів. Тому й відбиватися особливо не доводиться: теми «прохідні» відпадають самі по собі.
— Останнім часом телевізійникам часто закидають, що вони аж занадто захоплюються інфотейментом навіть у випусках новин і суспільно–політичних тижневиках. На вашу думку, що потрібно робити журналістам, як вибудовувати стосунки з керівництвом, щоб в ефірі був баланс тем і думок?
— Інфотеймент — тобто принцип «інформувати, розважаючи» — балансу тем і думок не скасовує. Тут, як на мене, просто питання до української журналістики: наскільки досконало ми вивчили цей механізм, наскільки вправно вміємо ним користуватися. Зросла конкуренція вимагає від телевізійників одного: подавати новину якомога цікавіше, знаходити незаїжджені ракурси і несподівані повороти. Але суть при цьому мусить бути розкрита повністю. І коли розмовами про інфотеймент прикривають банальну неповноту інформації — це лукавство. Я, наприклад, коли бачу «розвагу заради розваги», телевізор просто перемикаю.
Алла Мазур, 46 років, ведуча проекту «ТСН.Тиждень» на каналі «1+1».
Народилася у Хмельницькій області.
Закінчила факультет журналістики Київського державного університету імені Т. Шевченка.
Працювала на першому каналі Українського радіо. У 1993 році перейшла на УТ–1, вела новиннєві випуски, ток–шоу «Перехрестя» та проект «Інвестиційна історія».
З січня 1997 року — ведуча «ТСН» на каналі «1+1».
Нагороджена двома статуетками Національної премії «Телетріумф», ще двома — глядацької «Телезірки».
Виховує сина Артема.
«Шукаю знайомих фермерів»
Продукти купую там, де й усі: переважно у супермаркетах. Хоча регулярно розказую собі, що фрукти і овочі — краще все–таки шукати на ринку. Моя проблема — забагато інформації зібралося в пам’яті про хитрощі виробників, які підсовують нам м’ясо з гормонами, в молочні продукти додають пальмову олію, солодощі взагалі наполовину хімічні, ну а фрукти з овочами — генетично модифіковані. Я з появою Тьоми до складу харчів почала ставитись особливо уважно. Тому довіряю найбільше навіть не продавцям на ринку: бо й вони, як виявилося, курочок і яблука окремо вирощують для себе, лише на органіці, i окремо — на продаж, додаючи ту ж хімію. Шукаю тепер знайомих фермерів, до яких у господарство можна приїхати і переконатися: в яких умовах росте полуниця або чим і як годують корів. Таке полювання за натурпродуктом серед моїх знайомих стає все популярнішим. І, думаю, ті, хто пропонує справді чисту їжу, незабаром будуть у великому виграші.
«Виручає Іра Каравай»
Вириваюсь на шопінг за одягом в середньому лише раз у кілька місяців. І то переважно тоді, коли вкотре намагаюсь підібрати щось для кадру. Але про київську торгівлю можу написати цілу сагу. Бо не перший рік спостерігаю, як важко їй скоротити провал між асортиментом для підлітків–екстремалів і світських гранд–дам. Знайти щось небанальне в стилі «кежуал» і за адекватною ціною буває великою проблемою. Виручає знайомство з українськими дизайнерами, зокрема моєю улюбленою Ірою Каравай. Їй і повсякденні речі вдається перетворити на твори мистецтва. А я люблю несподівані родзинки у, здавалося б, підкреслено лаконічному крої.
«До Монсеррат Кабальє прорвалася на метро»
Зараз по місту частіше переміщаюся на авто, особливо після того, як і сама стала водієм. На щастя, моя «сіервішка», як називаю свою «Хонду», достатньо добре пристосована до київського бездоріжжя. Але метро й досі серйозно виручає. Завдяки йому нещодавно я буквально прорвалася на концерт Монсеррат Кабальє. Якби не скористалася «підземкою», довелося б іти пішки: бо саме в той день, на тій же вулиці і майже у той же час на стадіоні «Олімпійський» був великий футбол, і всі прилеглі траси заблокували авто охочих потрапити хоч кудись. Подорож, до речі, перевершила всі мої сподівання. По–перше, я давно не бачила стільки справжніх красунь одночасно, як у тому вагоні метро. По–друге, там же зустріла своїх однокурсників, з якими не бачились сто років. А по–третє, поки чекала подругу внизу, зворушливо поспілкувалась iз нашими глядачами і навіть працівниками метрополітену — вони все кликали зайти до них погрітися.
Про «Шерлока», батька «Яблука» та «Залізну леді»
Відкриваю зараз для себе британський серіал «Шерлок» — несподіване прочитання всесвітньо відомої історії на сучасний лад. Магнетична така штука. Яскраве, хоч і неоднозначне враження справив фільм про Висоцького, продюсований каналом «1+1». Сподіваюсь ще виловити в кінотеатрах цьогорічних оскарівських фаворитів: «Артиста», «Хранителя часу» і, звичайно, «Залізну леді».
З останнього прочитаного — дуже сподобалася книга про Стіва Джобса від Волтера Айзексона. Загалом до біографічних творів ставлюсь обережно: не всі вони варті масштабу свого героя. Але в цьому випадку надзвичайно цікаво було подивитись, як же формуються люди, здатні створити нову реальність, цілий віртуальний світ. До того ж спрацювала додаткова інтрига: хоч біографія писалася за життя знаменитого батька «Яблука» і він сам давав для неї інтерв’ю, прочитати потім навідріз відмовився. Як пише автор, рідкісний випадок для Джобса при його маніакальному бажанні все контролювати.
Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>
Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>
Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>
Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>
Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>
У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>
