Перемогти себе й гори

14.03.2012
Перемогти себе й гори

Автопортрет Валерія на тлi підкореного Монблану.

Життя киянина Валерія Калинчука завжди вирувало на високій швидкості. Навіть у дитинстві, як він сам визнає, був непосидючим і допитливим хлопчиком. «Драйвово» пролетіла і юність: Валерій стояв біля витоків професійного мото– та автоспорту в Україні, організовував нічні вуличні перегони в столиці, мав власну команду. Був неодноразовим переможцем численних ралі й визнаним профі. Але життя — непередбачувана річ: просто під час мотогонок у Валерія у 2004 році стався мікроінсульт. Відтоді в 32–річного мотогонщика почалося інше життя. Але Валерій не здався — наполегливо працював над власною фізичною формою. І півроку тому зумів самотужки підкорити найвищу вершину Альп — небезпечну гору Монблан. Він став першим українцем, який, перенісши інсульт, зумів сам піднятися на таку висоту. І найближчим часом його сходження зафіксують у «Книзі рекордів України».

«Думав, писатиму заповіт»

Той день Валерій не забуде ніколи: саме відтоді в нього почалися зовсім інші «змагання» — за власне повноцінне життя. «Не знаю, як це сталося, — може, тиск підскочив чи що. Адже перевантаження у мотоспорті великі, — пригадує Валерій. — Усе це трапилося якраз під час мотогонок. Я раптово відчув шум у вусі, стало складно триматися на мотоциклі. Гонку я закінчив, навіть приїхав тоді першим. І день після того ще ходив, тримаючись за стінку, — все сподівався, що минеться. Не міг зрозуміти, що відбувається. Наступного дня довелося–таки їхати до лікарів».

Діагноз був невтішний — мікроінсульт і глухота на одне вухо. Далі потяглися місяці медичної реабілітації та невеселих думок. Бувало й зовсім важко. «Траплялися моменти, коли настільки було погано, що думав писати заповіт, — пригадує Валерій. — Страху смерті, щоправда, не було. Була якась образа на себе — що я чимало не встиг, ще багато чого не зробив».

Згодом Валерій зрозумів: якщо хоче далі жити повноцінно, мусить перемогти самого себе і власні песимістичні настрої: «Почав із фізичних навантажень — спершу невеликі, а потім усе більші, більші. Перші тижні, правда, даються дуже важко. Бо розумієш, що те, що раніше робив, уже не виходить. А хочеться! Психуєш, часто хочеться все це покинути. Але ж є така річ, як сила волі. Треба себе пересилити, змусити. Ну, і як кажуть, — у бій із піснею».

«Піднялися в гори — і досі не можу зійти»

Валерій почав відновлювати сили: їздив на велосипеді, спускався з друзями у печери. А потім у його життя увійшли гори. «Це було спонтанне рішення. Якось прийшов товариш, каже: «А пішли на Говерлу, найвищу гору України. Хоча б для «галочки». Ось і сходили. Після цього досі з гір не можу зійти. Ніколи не думав, що гори зможуть мене так захопити», — посміхається Валерій.

Пояснити, чому так тягне його на гірські вершини, колишній мотогонщик не береться: «Я не знаю, у чому ця сила. Але, стоячи там, на вершині, ти відчуваєш щось особливе. Вам просто потрібно піднятися і постояти — ви зрозумієте. Це як... прийти в гості: помилуватися — і піти. Швидше за все, у цьому немає логіки, але мільйони людей чомусь же ходять в гори».

Згодом Валерій почав мріяти про Ельбрус. Але вершину закрили через загрозу тероризму. І вибір впав на Монблан — найвищу гору Альп, заввишки понад чотири кілометри. Але обставини склалися так, що коли у Валерія вже були на руках квитки та віза, він лишився без команди. І прийняв рішення подолати Монблан самотужки. Зазвичай альпіністи долають цей підйом лише групами, адже вершину вважають однією з найнебезпечніших у світі. Там щороку гине близько десятка альпіністів. Тому ідея Валерія у багатьох викликала шок. «Мені всі казали, що одному, та ще самогубство. Це нереально. Але я пішов, — пригадує Валерій. — Хоча, знаєте, виходячи на маршрут, я був готовий не повернутися. Це дійсно було так. Але коли я розпочав свій шлях, це відчуття зникло повністю. Я просто бачив мету і рухався до неї».

Дістатися піку Монблану можна двома шляхами. І відчайдушний альпініст обрав для підйому найважчий. «Перш ніж зійти на Монблан потрібно подолати дві вершини. Мені сказали: зійдеш на першу — і повернешся назад. І дійсно, коли я зійшов на першу вершину, я був трохи збентежений: переді мною стояла масивна глиба — величезної висоти гора, якої не було видно за першою. І вона була практично прямовисна. Лишалося лише: два криголами «в зуби», забити «кішки» — і поліз угору, по вертикалі».

Підніматися було і справді небезпечно. Як зізнається альпініст, на сходженні навіть виникало бажання, «щоб мене пристрелили». Про небезпеку попере­джали зустрічні альпіністи. Навіть якось над ним завис патрульний вертоліт. Рятувальник у мегафон кричав, щоб Валерій терміново повертався вниз, але він не послухався. «Це були дійсно незвичні відчуття: за спиною кілометрова прірва, — пригадує мандрівник. — Але чомусь про неї не думалося. Треба лізти? Треба! Не кидати ж усе. Я стільки ж ішов сюди».

Поїздка і сходження, як каже Валерій, вийшли досить бюджетними: спав він у наметі, їв куплені в Києві супи та вермішель швидкого приготування. Аби добути води, на горілці розтоплював гірський сніг. «Схуд на 7 кілограмів, але вдома швидко від’ївся», — посміхається екстремал.

Цікаво, що фотографій iз Монблану у Валерія обмаль — лише ті, що зумів зробити на мобільний телефон: фотоапарат поривом вітру здуло у провалля. Але це — дрібниці, переконаний альпініст, — така собі данина горі. «Мені дуже сподобалося йти самому, — каже Валерій, — є можливість багато про що подумати. А з середини маршруту я взагалі не зустрів жодної живої душі — це принесло мені масу задоволення».

Тіло, каже Валерій, реагувало на гірську висоту та навантаження досить адекватно: «Тільки коли я зійшов на вершину другої гори, організм зрозумів, що його «відпустили», і мені стало погано».

До речі, близькі Валерія не знали, на яку небезпеку він себе наражав: «Моя дружина спершу думала, що я йду на невелику гору. І я її не переконував, що це не так. Зрозуміло, що, коли я повернувся з Монблану, усе це «виплило». І я отримав «по шапці». Тепер у мене є складність: улітку збираюся йти на Маттерхорн, найвищу гору Швейцарії. А вона значно складніша, там практично прямовисний шпиль. І ось тепер мені дозвіл у дружини «вибити» буде проблематично».

«Життя триває!»

Після Монблану Валерій не почиває на лаврах: зійшов на кілька менших гір, активно займається скелелазінням (на інтерв’ю з нами він, до слова, прийшов, незважаючи на поламані ребра — наслідок тренування). І здаватися, попри складнощі, не збирається. «Стовідсотковий слух до мене так і не повернувся. Я не чую на одне вухо. І це вже на все життя, — розповідає Валерій. — Якщо здорова людина прикладе мушлю до вуха, то почує шум моря. У мене цей шум уже майже вісім років. Спочатку це злило. Але людський мозок — цікава річ, до всього звикає. Життя ж триває».

Планів у Валерія — громаддя: він мріє таки зійти на Еверест, подолати згаданий Маттерхорн та підкорити відомий семитисячний — пік Леніна.

При цьому до своїх досягнень Валерій ставиться дуже спокійно, навіть не вважає себе екстремалом: «Я звичайна людина, нічого неординарного в мені нема. Кожен може досягнути більшого, якщо захоче. Просто потрібно рухатися до своєї мети».

Не бракує у Валерія й опонентів, які крутять пальцем біля скроні, називаючи його спосіб життя невиправданим ризиком, божевіллям. Таким людям Валерій каже: «Загинути можна, просто йдучи по вулиці. Так що ж тепер, боятися виходити з дому? Мої сходження в гори — це спосіб отримання задоволення, почуття перемоги над собою. Я нікого не агітую жити, як я. Кожному своє. Але тепер я усвідомлюю, що навіть після складної хвороби життя не закінчується. Нічого не зробиш із тим, що сталося. Потрібно «вичухуватися», працювати над собою. І в жодному разі не можна опускати руки. Інакше на тебе чекає морок, темрява. І ніякого майбутнього...»

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>