Щастя у спадок

Чи можна навчитися щастю? «Легко, — посміхається пані Галина. — Хочете?» Ми, сидячи на стільцях, витягуємо вперед руки й ноги. При цьому кулаки треба стискати якомога міцніше. «Ще тримайте, ще!» — підбадьорює пані Галина. Нарешті повертаємося до звичайної пози й хтось каже: «Кайф». «Оце, власне, схема виникнення ендорфінів — гормонів щастя: напруження, потім — розслаблення, — пояснює Галина Бевз, кандидат психологічних наук, доцент Університету менеджменту освіти Національної академії педагогічних наук України. — Щоправда, це лише приклад, а справжній процес набуття здатності відчувати себе щасливою є здобутком не лише однієї людини, і він не може бути суто механічним».

Наша співрозмовниця — автор багатьох посібників та методик iз розвитку прийомного батьківства. Здавалося б, тема таких досліджень — нестача щастя. Втім саме в цій роботі пані Галина почала осягати непростий механізм дивовижної емоції, який, виявляється, досить далекий від нашого буденного уявлення.

Біохімія, помножена на працю

— Одна з ваших основних тез — щаслива дитина може бути вихована лише в щасливій родині. Але як родині бути щасливою у на загал похмурому сьогоднішньому соціумі?

— Всупереч уявленню про щастя як про позитивну емоцію, ми повинні розуміти, що воно формується на психофізіологічному рівні, є в біохімії мозку. І стає чи не стає ознакою стилю життя людини. Чому, наприклад, кажуть, що щастя родини передається з покоління в покоління? Ніби йде те щастя за якоюсь родиною. Бо це є в біохімії мозку. Природа так запрограмувала ту біохімію, що ця ось людина схильна до оптимізму, здатна долати труднощі, вчить своїх дітей аналізувати буття, дивиться на життя з позицій користі передусім для душі... І так — із покоління в покоління. Це саме стиль життя. І він формує іншу біоенергетику. Якби ми мали обладнання, здатне вимірювати ці процеси, то помітили б, що у отих щасливих людей склад крові інший, інші нервові процеси — все ніби те ж саме, але трішечки відмінне. Тобто сьогодні вчені доводять, що щастя — це не просто розуміння життя як щастя, а ще й біохімія.

— Виходить, щастя можна виховати, «напрацювати», навіть передати в спадок. Але якщо не виховали, не передали, чи можна навчитися бути щасливим?

— Як ми вже говорили, біохімія формується напрацюванням певної поведінки. Отже, можна почати вчити дітей переборювати труднощі, виконувати якусь роботу, а потім — похвалити, засвідчити, що дитина вчинила добре. Тоді й гормони викидаються в мозок, і дитина отримує розуміння, що вона зробила щось хороше — її дії гармонізуються з соціумом. Так виникає механізм. У результаті дитина починає любити працю. Кажуть іноді: «Що ти роботу шукаєш?». А людина не роботу шукає, а той механізм, який їй у дитинстві прищепили. Якщо ж немає цього механізму, не закріплений він на біохімічному рівні, а щастя хочеться, то з’являються стимулятори — наркотики, алкоголь і все, що завгодно.

В українському побуті, українській культурі закладався такий цикл, коли була робота, а потім відпочинок, радість. Скажімо, толока, тоді — свято, жнива — обжинки... Цей цикл закріплювався у дитини ще до того, як вона починала працювати. І поки вона ставала дорослою, цей цикл проходив тричі, а три рази повторити — ти вже навчився. Тому й пияцтва не було в Україні, бо цей цикл настільки закріплявся, що не було потреби у допінгах.

Такий механізм, до речі, дає зрозуміти й проблему, що виникає з прийомними дітьми. Коли буває найбільше розслаблення? Після найвищого напруження. А найвище напруження — це агресія. Її діти в силу життєвих обставин відчувають на собі, а потім і застосовують. І от вони приходять у замісні родини, а тут нудно: підмітай, допомагай — немає звичних емоцій, і вони тікають. Або починають у якийсь момент нового спокійного життя провокувати прийомних батьків, і ті зриваються. Потім кажуть: «Ляснув, і як бабка пошептала, а говорять — не бити!» А все просто: діти зазнавали насильства у своїй сім’ї, а після агресії мали спокій і виділення гормонів радості. Таким чином прийомні батьки опиняються перед питанням: як запускати «механізм щастя», але без звичної для дитини агресії?

Якщо ж говоримо про норму, то коли в родині сформована традиція, люди живуть, і навіть не розуміють, чому вони щасливі. А ті люди, які хочуть навчитися цьому, починають просто тупо виконувати вправи — працюють зранку до вечора. Потім кажуть: «Ну от, півроку працював, i що?». А має бути саме механізм: і думка разом, і біохімія організму, і дії, i хтось має підтримувати ці дії, і спілкування позитивне... Тому, щоб навчитися бути щасливим, треба щодня працювати й щодня змінювати щось у собі. Не просто зробити, а отримати задоволення від цього. І щоб хтось сказав: це класно. Бо тіло втомлюється, а серце працює...

Що врятує від «невмоготи»

— Прийти до розуміння цього, певно ж, непросто. Уявімо жінку: прокинулася — чоловік із похмілля, грошей не дав, сміття не виніс; вода відключена; дитина прихворіла; єдині колготки порвалися... Що в цей момент їй треба собі сказати, аби подолати весь цей негатив?

— Думаю, ця відповідь в українських казках. Пам’ятаєте: маленька дівчинка, мами немає — мачуха; роботи багато... Який був образ? Вона йшла до могили матері. Чи лялечка була, з якою вона говорила. Чи йшла до калинового куща. Якщо хлопчик — робив сопілку з нього... Тобто мають бути люди, які люблять, можуть підняти енергію твоєї душі, щоб ти міг знову жити.

Якщо людині вже все несила, то пригадаймо Попелюшку, яка просто мріяла про те, чого хотіла. І мрія була в неї в очах, і вона збулася. Так і в Гріна в «Червоних вітрилах». Усім здавалося, що Ассоль неправильна. А просто батько їй розказав легенду, в яку вона повірила. І з’явився хлопець, який схотів для неї ту мрію реалізувати. У нас є мрії, нам ніхто не може їх заборонити, і якщо вірити — вони збуваються.

Тобто у нас є багато тих речей, які нам допомагають вижити. Котигорошка не раз зраджували. Але він мав любов до матері, яку проніс через усе життя, і завдяки їй мав здатність прощати. І прощати не тому, що хтось поганий, а ти хороший і пробачив. Чи вигоду якусь у тому бачиш, чи якийсь реванш. А тому, що є віра в людську душу взагалі й у те, що вона народжена з добротою. Це ще одна біохімія — поняття прихильності, здатності створювати зв’язки з людьми. Спілкування також робить людину щасливою. Отакі речі й мають втримати від розпачу, від «невмоготи».

Доля — не неволя...

— Зараз нерідко чуємо, що людиною керує карма, по–нашому — доля. Чи є насправді якась програма життя людини, наскільки історія роду впливає на особисту історію? От, кажуть, як був у роду самовбивця, то так воно й далі піде...

— Це тільки тоді, якщо ми цю інформацію приховаємо. Як із Синьою Бородою: всі двері відкривай, а сьомі чи які там — ні! А ми не можемо жити в ситуації, коли нам щось невідомо, тому відкриваємо всі двері. Якщо з попереднього роду не відкрили чогось, то шлях наш неодмінно буде через ці двері. Тож якщо не хочемо, щоб погане передавалося, маємо відкрити й сказати: «Ось дивися: тут лежить те і те. А тут був чоловік, який зробив те. І якщо так робити, то можемо мати ось такі результати. Він був добрий, просто помилився. Якщо в тебе будуть подібні ситуації, то згадуй...» Треба вчитися на цьому. І дитина, якщо вона всі двері повідкривала разом із батьками, не боїться жодних, може йти далі й робити досягнення. А якщо позаду залишається щось зачинене, залишається страх.

— Що виокремлює українство як великий рід?

— Мені подобається книжка «Українці очима чужинців». Там є така фраза, що росіянки не гірші від українок, вони такі ж гарні. Але українки якщо радіють, то на повну, їхні хати більше прикрашені, вони якщо роблять щось, то тільки на захист і тільки в той момент, коли це потрібно. І ще — якщо зайдеш в українське село, то там присутні якісь млість і лінь... Можливо, отой землеробський цикл і давав можливість вчасно все робити й готуватися до нового. Тут усе росло, але росло тільки тоді, якщо потрудишся. Треба було працювати, і ця праця була нормована. Той цикл дав українцям трішечки повільності, розміреності, лагідності, доброти, бажання прикрашати, бо коли є розміреність, то є й час на творчість...

Історично Україна жила великими селами. І люди жили на основі громадського договору, а не на основі державного устрою і гноблення. Це виявляє себе в тому, що люди висловлюють власну думку, домовляються про все.

— А українська родина мала свою відмінність?

— В української жінки завжди була материзна, але вона була настільки мудра, що ніколи не володарювала нею сама. І чоловік був настільки мудрий, що не вимагав тої землі від неї. Життя складалося так, що вони просто домовлялися між собою. І друга традиція, що мені подобається: в Україні було десь до 16 типів шлюбів. І якщо люди прожили й у них не було дітей, а хтось хотів їх мати, то один просто дякував своїй половині за разом прожиті роки і йшов шукати того або ту, з ким діти можуть бути. І ніяких сварок і прокльонів не було. Тобто як розлучення, так і шлюб завжди були прийняті, завжди в Україні сім’я була партнерська.

— Що, на вашу думку, треба відродити в суспільстві, щоб воно стало здоровішим і щасливішим, щоб не потребувало отих штучних стимуляторів?

— Передусім — змінити політику щодо родини й щодо дитини. Сьогодні політика неправильна. У нас допомагають сиротам, а людям, які самі дбають про своїх дітей, — ні. Треба змінити систему: держава має допомагати не сироті. Має бути якась квота, виділятися гроші на кожну дитину й «ходити за нею» — до повноліття. І не дай Боже та дитина стане сиротою — то ось вони ті гроші, вони її супроводжують. Але має їх і дитина зі звичайної родини. Тоді іншим буде ставлення до замісної родини, до сироти.

Ще — відроджувати любов до праці та виховувати те, що називається забутим нині словом «сумління».

ЗАМІСТЬ ДОВІДКИ

«В Україні були такі форми шлюбу: викрадення дівчат, шлюб–купівля, договірне весілля, сватання дівчини до хлопця, сватання через сваху, звільнення від смертної кари шляхом шлюбу, шлюб уходом, шлюб уводом, шлюб на віру, шлюб за угодою тощо».

(З монографії Галини Бевз «Прийомна сім’я: соціально–психологічні виміри»)