Не Шевченків день

На концерті, присвяченому Дню народженню Шевченка, що відбувається в Київській опері, теоретично, не так цікаво, як може бути цього дня на Чернечій горі в Каневі. У 2010–му там агресивно перебирали на себе віжки гуманітарного правління Ганна Герман та Лариса Скорик. 9 березня 2011–го було оповите інтригою у зв’язку з демаршем Василя Шкляра. 2012–й не віщував несподіванок: кандидати на лауреатство, обрані Шевченківським комітетом, не робили політичних заяв, а самих без п’яти хвилин володарів премії ніде у ЗМІ не згадували «незлим тихим словом». Словом, благоденствіє, якого так не любив і страшився сам винуватець усіх цих торжеств, бо насправді за удаваним добробутом — затхлість атмосфери в країні.

В Оперному апріорі не могло бути цікаво, бо концертна програма традиційно складається із виступів оркестру, читців, співаків i «Заповіту». Нічого свіжого, новаторського. Тому ажіотажу з роздачею запрошень не спостерігається: їх поширюють серед творчих спілок, студентів та старої інтелігенції на сходах перед театром. Але... здивувати все ж удалося. «Такої бідної програми, — не стримували емоцій після завершення концерту глядачки зi стажем, — ще не було». «Якби не Скорикова «Мелодія», то слухати взагалі не було би що», — обурювалися в іншій групі. Справді, годинна програма концерту складалася з окремих цікавих елементів, проте скомпоновані вони були байдужою рукою — дарма, що вона належить одному з лауреатів Шевченківської премії Анатолію Солов’яненку–молодшому. І виходило так, що найпривабливішим елементом концерту — у тому сенсі, що приваблювали найбільше поглядів — були державні дами, які вмостилися у центрі зали.

Елегантна Ганна Герман і розтріпана Лариса Скорик при ній перебували в постійному оточенні підлипал і роззяв. Саме до неї — високодостойної Ганни Миколаївни, а потім — духовних отців, братів, посестер — звернувся зі сцени голова Шевченківського комітету Борис Олійник, який ще минулого року нібито заявив про бажання залишити цю посаду, але так і не наважився. Тому стомлено, а від того й монотонно прочитав iз кількох аркушів паперу резонні речі: що цьогорічний список лауреатів удвічі коротший, що у нинішньому поданні немає посередніх авторів, що Петро Мідянка — наш український Діоклетіан, а завдяки 74–річному Володимиру Рутківському вітчизняна підліткова література опинилася на піднесенні. Згадав добрим словом і колег–журналістів, і обійдений увагою роман Дочинця «Вічник». Але ні правильні слова, ні квіти від Президента не могли підняти планку події — посередність для галочки.

Кістки Шевченка мали би вже перетворитися на порох — стільки разів, здригаючись від цинічних заяв і пустих обіцянок, його скелет перевертався у могилі на Чернечій горі. Може, ним ще і струснуло, коли наш Президент заявив про належне відзначення у 2014–му 200–річчя Шевченка. Хоча навряд чи ця ініціатива — проФФесорового розуму робота: за Януковича в таких випадках думає Герман. І якщо вже не вдалося скомпонувати симпатичний неювілейний концерт, то яким соромом можуть обернутися урочистості до 200–ліття? Байдужість — ця дірка в ситі Шевченківської премії, завдяки якій минулого року лауреатом у галузі театрального мистецтва став Солов’яненко, а не Держипільський (приклад, коли перемогли традиції (клановості), а не новаторство), — стає причиною і таких презентаційних подій державного рівня. Але байдужість — не риса пасіонарного Шевченка. Хоча що тут мудрувати? Не того рівня теперішні державні мужі, що колишні панські холопи.