За сімейними обставинами

  Найгучніша серед картин, представлених у Києві упродовж Тижня італійського кіно, — стрічка одного з найвідоміших сучасних італійських постановників Нанні Моретті Habemus Papam. Відповідно до назви («У нас є Папа» — традиційна формула, що оголошує місту і світові, що вибори нового понтифіка успішно завершилися) фільм присвячений життю за лаштунками Ватикану, стурбованого виборами нового Папи. Століттями встановлений порядок йде шкереберть через небувалий інцидент — обраний Папою кардинал жахається високої місії і відмовляється приступати до своїх обов’язків, і в той час, як він усамiтнюється в молитвах, князі церкви намагаються напоумити героя за допомогою психоаналітика–атеїста. На жаль, Моретті, відомий як майстер камерних психологічних драм, не зумів належним чином реалізувати настільки вдячну тему. Зіткнення психоаналітика і світу церкви зводиться до поверхневих комічних епізодів, персонажами виступають десятки практично безликих святих отців, і навіть головний герой, Папа–мимоволі, з усіма своїми душевними метаннями, виписаний настільки невиразно, що до фінальних титрів глядачеві відомо про нього не більше, ніж на початку фільму.

Симптоматично, що Habemus Papam виявився єдиним фільмом ретроспективи з яскраво вираженою релігійною темою. Про втрату католицизмом і загалом християнством належного місця опосередковано свідчить проблематика трьох представлених на фестивалі картин, присвячених тим чи іншим особливостям особистого життя представників сучасного суспільства, настільки далеких від заклику, що міститься в книзі Буття, і повтореного Христом: «...залишить чоловік батька і матір і пристане до дружини своєї, і будуть двоє одна плоть».

Головна героїня стрічки Сильвіо Сольдіні «Кого я хочу більше» вагається між простим жіночим щастям iз простодушним телепнем, що її обожнює, і простим жіночим нещастям з одруженим красенем–коханцем. Відсутність оригінального трактування компенсує переконлива гра акторів, які зуміли передати зачарованість пристрастю без майбутнього, а також низкою вдалих епізодів, почасти забавних, почасти пронизливо правдоподібних. Наприклад, в одній зі сцен красень–коханець намагається роздобути суму, якої конче бракує сімейству його любці, щоб оплатити навчання дітей. Зазнавши невдачі, в гніві і розпачі, він шукає розради в обіймах коханої, викидаючи решту грошей на зйомну кімнату в мотелі. Так картина Сольдіні безжально точно зображує адюльтер як ескапізм, прагнення врятуватися від повсякденних турбот, відчайдушне, марне і безвідповідальне.

У «Білому просторі» Франчески Коменчіні Марія, викладачка італійської, здається, зовсім не потребує впорядкованого сімейного життя, задовольняючись випадковими і швидкоплинними зв’язками. Але під час одного з таких «романів на одну ніч» вона вагітніє, дитина народжується недоношеною, а жінка вимушена чекати, помре дитя, чи видужає, і тим часом намагається зрозуміти, чи хоче вона насправді мати дітей. Сміливий, полемічний сюжет, що піднімає питання про збереження батьківського інстинкту в сучасному світі з поширеною ідеологією child–free, дещо зіпсований банальними діалогами та ліричними просторікуваннями. Однак тема вдало підкреслена контрастом добре облаштованого існування героїні з життям її учнів–емігрантів, виснажених щоденною боротьбою за хліб і дах, але яким не спадає на думку відтермінувати народження дитини, а тим паче — зовсім відмовитися від дітей. Екзистенційну глибину драми, яку переживає героїня, виявляє та обставина, що Марія, яка неодноразово просила оточуючих позбавити її розмов про релігію, в якийсь момент починає твердити, що біда, яка трапилася з її немовлям, — це відплата за її безладне життя, легковажність, черствість, егоїзм. Глядач мимоволі задається питанням, чи не є ця переконаність у справедливості нещастя, яке спіткало жінку, проявом віри в Бога, в якій Марія не хоче зізнаватися сама собі.

І зовсім уже відходять від традиційної моделі сім’ї як «осередку суспільства» персонажі «Холостих пострілів» Ферзана Озпетека. Герой стрічки ніяк не може зізнатися родині, що він гей, щоб таким чином звільнитися і просто собі писати романи та жити щасливим життям зі своїм коханим. Стрічка метається між двома жанровими полюсами: комедією положень, ексцентричною і водевільною до примітивності, і мелодрамою в телесеріальній стилістиці: великі плани зі сльозами, нав’язлива трагедійна музика, безглузді сюжетні повороти.

Осторонь у цій низці сімейних перипетій і пошуків духовної опори стоїть стрічка Джуліо Манфредонія «Та й нехай», присвячена спробам мафіозного боса очолити мерію провінційного міста. У цій єхидній сатирі показано, як жорстокого жадібного і не надто розумного бандита політтехнолог–інтелектуал намагається перетворити на респектабельного кандидата. Ситуація, на жаль, дуже актуальна для нашої країни.

При всіх недоліках окремих картин, Тиждень дозволив глядачам отримати уявлення про сучасний стан справ в італійському кінематографі, традиційно високий інтерес до якого засвідчили аншлаги на київських показах.

Олександр ГУСЄВ